Діаріуш або тиск слова

September 23, 2017

Кубанські картинки

 
Найважливішим українським реґіоном другой чверті цього сторіччя напевно стане Кубань. Як нині наші західні сусіди всіляко захищають свої закордонні меншини, українські чиновники наступного покоління з невідворотної логіки розвитку горожанського суспільства в національній державі змушені будуть реаґувати на найменші порушення українських інтересів за східними кордонами. Етнічні українські землі на Слобожанщині й Кубані потраплятимуть першими до уваги.

Транскордонні культурні програми, підтримка тих, хто бажатиме отримати український паспорт, захист меншин, програми недержавних мовних рад й інституцій, на кшталт «Україніан Кансіл» чи «Альянс Українієнн» тощо. Все це тільки й жде закінчення теперішньої довготривалої кризи і вивільнення ресурсів на культурну підтримку — власне, це єдине для чого був вигаданий міжнародний режим сучасних національних держав.

Особливо на Кубані, Малиновому клині, що для нас є зримим символом Голодомору саме як геноциду, наочним нагадуванням про радянське фізичне й духовне знищення нашого народу. Коли під час геноциду на Кубані закрили останню українську школу, перевівши на єдину радянську мову викладання, заборонено було навіть називати мову мешканців українською. Її там презирливо звуть «балачкою», продовжуючи геноцид.

А проте, навіть при тотальній неспроможності української держави та суспільства захищати й відстоювати власну культуру, кубанці самі інколи пригадують українське минуле:


М/ф «Коли козаки з турками воювали». Краснодар, 2008.
Посилання: https://youtu.be/xgV3lwN6iR8

Такі твори для дітей і дорослих тільки про козаків мали б створюватися десятками кожного року. Матеріалів про чорноморців було зібрано вдосталь. Книги, пісні, фільми, художні й документальні, що пробуджували б цікавість до України й їхнього українського минулого, розвернутого в привабливу будучину.
 

Advertisements

February 17, 2012

Народна розповідь про вовкулаків

Filed under: Етнографія — maksymus @ 16:19

 
Розповідь ця записана Ів. Беньковським 1891 року в с. Нагорянах, Каменецького повіту, Подільської губернії від селянина Карпа Чорного.

        — Не всі вовкулаки їднакові, вони бувають ружні. Єсть вовкулаки вічні, що він до смерті звіром вовкулакою, і ніколи до смерті чоловічого образа не беруть на себе, і так вовкулакою і вмирають, а єсть і такі, що тілько перед смертю робляться знов людьми.
        А знов, єсть такі вовкулаки, що вони тілько на деякий час робляться вовкулаками; на скілько літ, абощо, зробиться звірукою, пробігає в лісі свій час, — на який єго закляв злий чоловік, або відьма, — потім знов робиться чоловіком, вертається до села, додому і жиє, як нічого й не було. То я чув, що колись дуже давно була така жінка, що не любила свого чоловіка, а другого; вона взяла, закляла свого чоловіка і зробила єго на завше вовкулакою, і той як пішов в ліс, то більше й не приходив. Тілько потім, по яким часі, вовки зимою в селі роздерли коханка теї жінки.
        А знов, нарешті, бувають такі вовкулаки, що він звірукою робиться або тілько кілько раз на рік, — як прийде єму вже та пора, що треба іти до ліса, а то все людиною; або в день людиною, а кожну ніч робиться звірукою і біжить в ліс.
        Вовкулаки з вовками живуть в приязні. І вовками, і вовкулаками, як і всіми звірами і птахами, опікується св. Юрій.
        — То був колись дуже давно у їдного старого чоловіка син, і той син, літо і зиму, аби вечір, то завше кудись на цілу ніч ходить, а рано спить, що не можна єго добудиться: ніби цілу ніч працевав. — Перше батько думав, що син ходить до дівчат, на вечерниці, — але ж літом які вечерниці, а син проте ходить, та й ходитъ: аби вечір, змерклось — то єго вже й нема, і зо свічкою не найдеш. Нарешті питається батько сина: «Куди ти, синку, кожної ночі ходиш?». — А син не хоче сказати.
        — «Чикай, думає собі старий, я тебе досліжу». От раз вечером, як уже повечеряли, погасили світло і лягли спати, — син тихенько встав, та й на двір; старий швидко одівся, та й тихенько собі за ним. Син вийшов на город, упав на землю, покачався, зробився звірукою, схопився, стременувся, та й побіг до ліса, за село; а старий скілько міг, здаля, на доглядці собі за ним. — Прибігли до ліса: син-вовкулака впереди, а батько за ним; а в лісі превелика галява; а на тій галяві звірів, ніб-то вовків, видимо-невидимо, вовкулака прийшов до них, та й став. Коли дивиться батько, а посередині між вовками під деревом сидить дід; догадався чоловік, що то св. Юрій, та й шапку здійняв. А той дід і каже до звірів:
        — Ідіть ви тут в лісі на дорогу; там буде їхати чоловік зо млина; — ви єго пропустіть, і єго не чіпайте; а за ним мужик буде вести корову з ярмарку; він ту корову купив обманом; ви ту корову можете з’їсти, а мужика не чіпайте.
        Звірі побігли на дорогу, побіг з ними і вовкулака. А чоловік помеж дерев’я тихенько і собі за ними. Тілько вибігли на дорогу — справді, іде чоловік з мішками зо млина; звірі єго пропустили. Далі веде мужик на мутузку корову; звірі кинулись, в момент часу розірвали ту корову і з’їли так, що тілько кістки зостались, і то тілько, котрі велики. Дивиться чоловік, а єго син вовкулака, рве корову і їсть єї цілими шматками не гірше за правдивого вовка.
        З’їли ту корову та й побігли назад в ліс на ту саму галяву. Чоловік з отдаля собі за ними. Прибігли, а св. Юрій сидить на тому самому місці, під деревом — «Ну, вже вгамовали голод. Тепер розходьтеся» — сказав він, і звірі розійшлись. Вовкулака прибіг в село, на город, покачався по землі, та й знов зробився парубком, прийшов тихенько до хати, та й ліг спати; а батько раньше него війшов і ліг.
        На другий день батько і син пішли в поле орати, от батько і каже синові, що він цеї ночі бачив все. А син і каже:
        — Як ви все бачили, — то ви мене тілько і бачили.
        Кинувся до землі, зробився вовкулакою, та як пішов до лісу, то за сей день: більше і не приходив, і ніхто єго більше не бачив.

[Беньковский И. Рассказ о вовкулаках // Киевская старина. — 1894. — Т. 47. — №12. — С. 495-497.]  

 

January 13, 2008

В полі криница, коло неї травица (щедрівка)

Filed under: Етнографія — maksymus @ 20:20
В полі криница, коло неї травица
Ой там пан Максим коника пасе,
Коника пасе, в кобзиньку грає,
В кобзиньку грає, пісеньку співає.
Прийшла до него матінка єго.
— Хто тебе, синку, тих пісень начив?
— Єдна любила — пісень навчила,
Друга любила — кобзу купила,
Третяя любила — коника купила.

Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). — К., 1974. — С. 127.

* * *

Спеціальної щедрівочної картинки не знайшов, тому хай її замінить канонічний варіант Козак Мамай…

August 27, 2006

150 років з дня народження Івана Франка

Filed under: Етнографія, Розваги — maksymus @ 19:36

Поки тривають офіційні церемонії в радянському стилі, хочу просто згадати одну статтю, що її Іван Франко опублікував у «Київській старовині» під псевдонімом:

Спалення упирів у Нагуєвичах 1831 року.

Думаю, детальний опис акту марновірства нікого не залишить байдужим.

August 19, 2006

Народна казка про щастя

Filed under: Етнографія — maksymus @ 12:34

Ця казка була записана у м. Веркіївці (Вертіївці?) ніжинського повіту Чернігівської губернії від селянина П. М. Середки. Розповідь була викликана читанням оповідання графа Льва Толстого «Щастя». (Цікаво, кому спало на ум так експериментувати з українськими селянами?). Переконаний тон оповідача свідчив, що той розглядав своє оповідання не як казку, а щиро вірив у її правдивість.

Народна казка про щастя.

Ось постійте ж лиш, і я вам розкажу про щастя. Ото був собі такий чоловік, що знав, хто вродився щасливий, а хто безщасний. Як тільки гляне чи на людину, чи на скотину, так і бачить: ото ж щасливе, а то ні. І було в того чоловіка скілько там дітей, — усі щасливі, тілько один син-парубок нещасливий. Прийшло врем’я женить того сина, а в його вже і дівка на приметі є. Розказав він батькові, чия дівка, побачив її батько і зараз узнав, що й вона нещаслива. От він і каже синові: знаєш шо, сину: не бери сієї, бери он таку то й таку! (А то щаслива). — Ні вже, каже син, як не тую, так зовсім не хочу жениться. Як уже батько не вговоряв його, — він усе своє. «Видно, така вже його доля», подумав батько і оженив його, як той хотів. Пожили вони трохи, батько і каже молодим: «гледіть же, діти, живіть тепер у мене, а як помру я, то не одрізняйтесь од старшого брата, бо ви обоє нещасливі.» Як почули се молоді і давай радиться: коли ми нещасливі, то ходім од їх зовсім, — може ми своє щастя найдем. Прийшли до батька. «Так і так», кажуть, «пустіть, тату, нас шукать щастя; пійдем ми од вас, щоб і не жить перед вашими очима нещасливим». Чого вже батько не робив, як не благав їх — ні: «пустіть», та й годі. От батько благословив — «ідіть, діти, куди знаєте: така вже мабуть Божа воля» одділив ім, що знав, запрягли вони кибиточку, поїхали. Їдуть день і другий, може вони там і з тиждень, або й з місяць їздили і бачать раз на дорозі, на виїзді з села, лазить двоє щенят — видно хтось викинув лишніх. Жінка й каже: «возмім, чоловіче, одно лучченьке, може як небудь вигодуєм, воно здасться.» Узяли. Чи скоро, чи не скоро обібрали вони собі місто, купили земельки, ґрунтик, воликів, овечечок за ті гроші, що дав їм батько, і стали жить. І собачя теє із маленького стало добрим собакою — вигодували його то молочком, то хлібцем. Став той собака доглядать худоби. І що ж би ви думали: за що вони не візьмуться — в усьому їм удача: хліб родить добре, скотинка здорова, овечки, свині, куре — все плодиться добре, а росте — як з води йде. От годів через шість у їх стало таке хазяйство, якого і в батька не було. Згадали вони раз батька да й кажуть: «от же батько й не знає, що нам тута так добре; — напишім до його письмо, нехай приїде перевідається, порадується на наше життя». Порадились, послали. «Так і так, тату: живемо ми, слава Богу, у достатках — приїзджайте перевідаться, от вам і гроші на дорогу». Дивується старий, не вірить. «Треба», думає, «поїхать, побачить». Приїзджає. Бачить по хазяйству, що всього вволю, і не може додуматься, що воно за знак: вже й на дітей дивився, і на птицю, і на скотинку, що дома була — не видно щасливого! Дивується старий, не знає, що й подумать. Увечері сів на порозі, виглядає скотину з поля. Пройшли свині з овчара, пройшли телята, пройшли корови з череди — нема щасливого; коли се пастухи женуть отару овець, а за ними й собака у двір; тільки глянув старий — «ага, ось де щастя»! Повечеряли, батько й каже: «знаеш що, сину: звели, щоб убили отого собаку». — «На що, каже син: він у мене дуже добрий собака, жалько, ми його з жінкою маленьким найшли да вигодовали, служив він нам скілько год — за що його убивати? — Ось убий, я тобі кажу, — вам лучче буде». Що ти будеш казать? Треба батька послухать. Прийшли пастухи на другий день, хазяїн і каже: «убийте зараз собаку». А пастухи «ні за що, кажуть, не вб’ємо, лучче ви нас расчитайте. Ви думаєте, що се ми бережемо овець? Се все собака». Так і не захотіли. Найняв він других, попасли вони день чи два — «убийте собаку». — «Нащо ми будем таку розумну твар убивать? Не задля того наймались». І покинули. От же найшовся такий, що не пожалів: як убить, так і убить, — убив і покинув у городі (так звелів старий). Хазяйка аж заплакала за собакою; а батько сів у дворі і дивиться в город. Коли се біжать куре, один півень підбіг до того собаки да й клюнув його і раз і два. «Ну, каже старий, добре». Уходить у хату да й каже до невісткі. «От що, доню, — завтра, прийшовши з церкви, поїду я додому, дак заріж мені на дорогу оттого півня. Да гледи, не пробуй і нікому не давай его пробувать; що негодиться, те закопай, а що годитьця, те для мене зжар». На другий день пошов хазяїн з батьком до церкви, а хазяйка зарізала півня і жарить. Діти й давай просить: «дай, мамо, покуштувать того півника що дідові зарізала». — «Не можна, каже мати, дід не велів». Старшенький же одійшов, а меньший, годів чотири хлопчик, просить да й просить; вона его й ударила, а він усе своє просить, плачучи. Коли се входить сусідка. «Чого се у вас, сусідочко, плач ради празника»? — Так і так, свекор не велів куштувать півня, а воно лізе, як сльота, — я й ударила». «Е, голубонько, свекор сьогодні тут, а завтра й поїхав, а діти повсегда з тобою: дай йому трошки, одщипни там чого небудь — воно й не видно буде». Вона так і зробила. Повернули люде з церкви, входить і хазяїн з батьком; тілько глянув старий на дітей, так і вбачив, що йому треба. Сіли обідать: «Давай же, дочко й півня». — «А ви ж казали: на дорогу». — «Еге, то так треба було казать; а тепер можна їсти, бо вже є у вас щасливий», да й указав на того хлопчика, що півня покуштував. Да й розказав їм усе. «Ото через те у вас так добре хазяйство велось, що був у вас щасливий собака; а як би собака в полі здох, то й щастя там би осталось, і звелось би ваше хазяйство. А як клюнув півень собаку, дак щастя перейшло в півня, а тепер у хлопчика. Живіть тепер да Бога хваліть, — усе ваше при вас буде».

Ориґінал ярижкою: Народный рассказ «про щасте» // Киевская старина. — 1889. — Т.25. — №4. — С.196-199.
 

May 17, 2006

Український етнограф часів Мазепи

Filed under: Історія, Етнографія, Мова — maksymus @ 08:09

Всі добре знають ці давні народні прислів’я: Аж волоси в’януть, Без ножа ріже, Баба з возу, Вовка ноги годують, Добре в гостях, а дома ліпше, Дешева рибка — дешева юшка, На тобі, небоже, що мені не гоже, Мал золотник, да дорог, Ні здумати, ні згадати, Охота гірше неволі, Словом і ділом, Ускочив у гречку, У Сірка очей позичив, Язик до Києва доведе, Не страши кота салом, Пальця в рот не клади, Клин клином вибивати…

Наприкінці XVII ст. мандрував Україною ієромонах Климентій Зиновіїв. Автор, про якого відомо тільки те, що він сам розповів у своїй віршованій етнографічній праці. Кілька сотень невибагливих віршиків близькою до народної староукраїнською мовою описують все, що оточувало монаха: професії людей, види рослин та тварин, пороки та чесноти, каліцтва та здоров’я, жінок і чоловіків та силу-силенну найрізноманітніших речей. Читати запис далі…