Перенесено з ФБ.
Одна з тем мовної реформи мене неабияк турбує. Це тема партійності в мові. Учасники дискусій не усвідомлюють, до чого веде міцно вмонтований в обговорення мотив «репресій», що заступає раціональний підхід, або який наслідок мають дивні порівняння непродуманого, непрорахованого економічно втручання в мовну норму з декомунізацією. (У правописі цитати з твору про товариша Кірова, структуру тексту зберегли від націонал-комуністів 20-х, а повернення до найгірших практик більшовизму подається як декомунізація, авжеж!) І тут навіть не про те, що насправді в історії української мови не було більш відірваного від мовних реалій більшовицького правопису, ніж «скрипниківка». А в тому дивному хуліґанському настрої, як у гашеківського обер-лейтенанта Лукаша, котрий «дивився на чеську національність, ніби на якусь таємну організацію», наче українська досі це така опозиційна партія, що вимагає суто партійного підходу для її просування. Варто опонентам проявити свою належність, скажімо, до БЮТ (навіть до БЮТ!), як це робить усе, що вони кажуть, принципово неприйнятним і в мовному питанні.
І навпаки, переконання, що опоненти реформи не можуть не бути і політичними опонентами, дуже зручне. Воно економить час у колі дебільних прихильників, що не здатні подумати на крок наперед. Але ж коли включається суто партійний захист, партійні способи міркування, як наслідок, має бути очікуваною і втрата всього в разі суто партійного програшу. І це стається якраз через цей партійний підхід.
Та мова — це те, що лежить перед усім, це один з чинників, що формують сам простір дискусій. І улюблене втручання сюди з партійністю і партійними гаслами просто самогубче.
