Діаріуш або тиск слова

November 25, 2019

Голоси на продаж

 
Загальна думка обивателів одностайна — продаж голосів на виборах це погано, аморально, недемократично. Це ж очевидно несправедливо, щоб багатії скупали собі вибори, викривляючи народну волю, якою вона є. Під уже традиційні згадки гречки та продуктових наборів, комунальних ремонтів, передвиборчих внесків од заможних кандидатів та подібних лякалок наша виборча система все далі втрачає одну з найважливіших рис — прямий зв’язок виборця з представником. Бо якщо ми справді бажаємо знищити підкуп, саме знищення зв’язку з виборцями і може виглядати тим гаданим виходом. (Про те, що при цьому руйнується система представництва, уже не йдеться.)

А якщо звернутися прямо до витоків проблеми. Не бігти від неї, обмежуючи свободу виборця розпоряджатися своїм голосом, а прийняти як належне? Чи може вийти так, що продаж, от саме буквальний продаж голосів за гроші, послуги чи «гречку» і є порятунком демократії, що падає? Емпірічні дослідження показують, що заможніші є більш освіченими, більш компетентними виборцями, а бідні часто знають менше, ніж нічого, тобто, віддаючи голос, ласі до гречки злидарі не здатні зв’язати мету і засоби, за які голосують. Таким чином опосередковуючий фактор продажу голосів зовсім не псує, не спотворює вибір суспільства, а навпаки, рятує демократичну систему від падіння, дозволяючи демократії працювати краще, ніж вона мала б при її недоліках.

Уже відомий у цьому блозі Джейсон Бреннан, з пропозицією епістократії якого ми вже знайомі, якраз пропонує повернутися обличчям до проблеми, щоб побачити, в чому саме продаж голосів виборців може бути суспільним добром, або принаймні не злом.

Читати запис про етичність продажу голосів далі…

October 16, 2019

Криза через неграмотність

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 10:31

 
У книзі «Економіка бідності» (2011) цьогорічних нобелівських лауреатів по економіці А. Банерджі та Е. Дюфло є цікава згадка про бразільський досвід переходу на електронне голосування. Схвалення авторів одержала заміна паперового бюлетеня, де виборець мав вписати прізвище кандидата, електронним, де від голосуючих, таким чином, вимагається значно менший рівень грамотності. Внаслідок переходу на нову систему голосування багатьом неписьменним бразільським біднякам була помітно полегшена участь у виборах, завдяки чому збільшилося число обраних їхніми голосами представників і, як наслідок, політики стали більш популістичними, полівішали та збільшили увагу до щедрих соціальних програм. Автори радіють поширенню виборчого права в світлі світової боротьби з бідністю, відмічаючи, наприклад, локальне покращення медичного забезпечення, хоча мали б жахатися загальним результатам для економіки країни, враховуючи національні вигоди та витрати.

Власне, безкінечна бразільська криза останніх років у багатющій південноамериканській країні це хороший приклад того, як неосвічені голоси легко захоплюються обіцянками політиків, а соціальні програми здійснюються за рахунок загального погіршення та залізання у борги, що перекладає кризу на майбутні покоління. Цього року після майже десятиліття кризи під лівим урядуванням з корупційними скандалами та імпічментами суспільна думка Бразілії помітно хитнулася вправо, для нового президента Ж. Болсонару світова преса не шкодує епітетів «правий демагог», «диктатор», «расист». Але це хитання від популістів до популістів теж не останньою мірою викликане тим, що до виборчих дільниць в результаті виборчої реформи початку 2000-х масово дісталися неграмотні. А там всього ж лише полегшили голосування.

З погляду основної ідеї епістократії — інструментального підходу до виборчої системи — для справжньої боротьби з бідністю треба було навпаки, відсторонювати від дільниць невігласів, нездатних не те що скласти виборчий тест, а просто написати прізвище кандидата. Це пішло б на користь усьому суспільству.
 

September 30, 2019

Діти та демократія

 
Симпатична дівчинка-асперґер стукає черевиком по трибуні ООН, обвинувачуючи світових політиків: «Ви вкрали моє дитинство і мої мрії своїми порожніми словами!» Який милий підлітковий бунт проти неправильного світу дорослих. За Ґретою Тунберґ як за гучним символом останньої екологічної акції мас-медіа значно менше висвітлюють звернення до комітету з прав дітей від двох десятків таких же дітей-активістів з багатьох країн, од Арґентини до Тунісу. А тут ховається дещо більше, ніж проблеми екології.

Нікого не залишив байдужим прозоро лівий популістичний заклик: «…ви можете говорити тільки про гроші та розповідати казки про нескінченне економічне зростання. Як ви смієте!» Аплодують інфантильні соціалісти, на базовому рівні котрих прошито переконання про те, що все можна поділити силою, і котрі в упор не бачать вражаюче економічне зростання світу за останні кілька десятиліть, що зробило ефективні країни не тільки багатшими, але й більш екологічно орієнтованими, а неефективні ще біднішими, і ще більше забруднюючими. Засуджуть праві ліберали, для котрих питання екології це очевидна функція економічного розвитку, адже тільки проґрес та економічний розвиток — ті самі мерзенні гроші — уможливлюють виконання екологічних проектів, тільки розвиток технології, на що повинні витрачатися шалені гроші, підтримує реалізацію екологічного мислення. Багаті країни можуть дозволити собі увагу до природоохорони, бідні — ніколи. І всяка екологічна критика без першочергової засуджуючої уваги до людожерських країн, на кшталт комуністичного Китаю, що й забруднюють найбільше через відомі особливості своїх неліберальних, неефективних, корумпованих політичних режимів, абсолютно порожня.

Про те, як Ґрета засудила сучасну демократію, далі…

August 3, 2019

Антиринкові упередження та політичні наслідки

Filed under: Епістократія, Політологія, Різне — maksymus @ 19:19

 
У нашому просторі залишилася ледь поміченою монографія американського економіста Брайана Каплана «Міф про раціонального виборця. Чому демократії обирають погану політику» (2006; рос. переклад 2012), в якій автор серед іншого вводить і обґрунтовує поняття раціональна нераціональність по відношенню до нормальної поведінки пересічного виборця, котрому бракує стимулів здобувати знання, необхідні для компетентного голосування.

Книга на належному емпіричному матеріалі руйнує популярний міф про те, що виборці поводять себе раціонально; а доведення того, що виборці не просто незнаючі, а гірше, ніж незнаючі, — систематично помиляються, — підводить міну під численні теоретично-інструментальні обґрунтування демократії. Каплан досліджує економічні упередження, серед яких називає:
 
Про упередження та наслідки далі…

May 3, 2019

Чи можна вимагати кращого?

 

Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі
 
Джейсон Бреннан, професор стратегії, економіки, етики і публічної політики Джорджтаунського університету. Останні монографії: «Ринки без кордонів» (2015, у співавт.), «Етика голосування» (2011), «Проти демократії» (2016).
 
 
        Хто повинен бути наділений владою: меншість чи більшість? Концентрація влади в руках меншості — при монархії, диктатурі або олігархії — призводить до зловживання владою для отримання особистої вигоди за рахунок інших. Однак при поширенні влади серед більшості, як це робится при демократії, голос кожної окремої людини перестає мати значення, тоді як більшість голосуючих складають невігласи, упереджені та непоінформовані.
 
        Отже, маємо дилему.
 
        Республіканська представницька демократія намагається знайти золоту середину: стримування і противаги, судовий нагляд, біллі про права й виборні представники — все це призначене для того, щоб підтримувати відповідальність лідерів перед людьми, разом з тим стримуючи дурість неосвічених мас. Загалом, ці інститути працюють добре: як правило, при демократіях люди мають найвищі стандарти життя. А якщо ми можемо досягти кращого?

 

        Розглянемо в якості альтернативи політичну систему, відому як епістократія. Епістократії зберігають ті ж політичні інститути, що й представницькі демократії, включаючи накладання ліберальних конституційних обмежень на владу, біллі про права, стримування і противаги, виборних представників і судовий нагляд. Але в той час як демократії надають рівне право голосу всім горожанам, епістократії за законом розподіляють політичну владу відповідно до рівня знань або компетенції.
 
        Ідея не в тому, що добре обізнані люди заслуговують мати владу — звичайно ні! — але в тому, що решта нас мають право не піддаватися некомпетентно виробленим політичним рішенням. Політичні рішення це висока відповідальність, а демократії довіряють ці рішення невігласам і некомпетентним. Демократії мають схильність ухвалювати закони й визначати напрями політики, привабливі для пересічного виборця, хоча той завалив би навіть початкові іспити з економіки, історії, соціології та політології. Емпіричні дослідження, зазвичай, показують, що виборці підтримали б інші політичні рішення, якби були краще поінформовані.
 
        Виборці схильні керуватися добрими намірами, але щоб добре проголосувати, самої добросердності недостатньо. Для цього необхідні величезні пізнання в соціальних науках, яких не має більшість горожан. Більшість виборців не знають нічого, хоча дехто знає дуже багато, а дехто знає навіть менше, ніж нічого. Завдання ліберальної республіканської епістократії — захист од недоліків демократії шляхом зменшення впливу найменш поінформованих виборців або збільшення впливу найбільш поінформованих.
 
        Існує багато шляхів установлення епістократії — деякі з них можуть виявитися краще працюючими за інші. Наприклад, епістократія може не надавати горожанам права голосу, поки вони не складуть іспит з основних політичних знань. Може наділити кожного горожанина одним голосом, але надавати додаткові голоси тим, хто складе певні іспити або надасть певні документи про кваліфікацію. Може ухвалювати всі законопроекти через звичайні демократичні процедури, але наділити експертні групи правом ветувати погано складені законодавчі акти. Наприклад, рада економічних експертів може мати право накласти вето на закони з реґулювання орендної плати, а Верховний суд може накладати вето на закони, що порушують Конституцію.
 
        Або ж епістократія може надавати кожному горожанину право голосу, одночасно накладаючи на нього зобов’язання проходити тест з основ політичної грамотності та надавати свої демографічні дані. На основі таких даних будь-який статистик може вирахувати «освічені уподобання» населення, тобто вибір, що його могли зробити б демографічно ідентичні виборці, якби вони були краще поінформовані. При епістократичній системі можна було б потім обирати за зразком освічених уподобань населення, а не за їх невіглаством.
 
        Важливе питання полягає в тому, що вважається (і хто вирішує, що це вважається) політичною грамотністю або знанням основ політики. Ми зовсім не хочемо отримати діючих у своїх інтересах політиків, котрі шахраюватимуть з іспитом з політичної компетентності на свою користь. Можна скористатися вже існуючими тестами, тестом на набуття горожанства США, наприклад, або ж тими питаннями, що ними вже 60 років користується Американський національний комітет електоральних досліджень (ANES). Ці питання — як звуть чинного президента? на що виділена найбільша частка федерального бюджету? — легко можна перевірити, і вони не викликають суперечностей; крім того, здатність дати правильну відповідь на такі питання демонструє сильну кореляцію з тими політичними знаннями, що справді мають значення на виборах.
 
        Один з найпоширеніших арґументів проти епістократії — принаймні, в політичній філософії — полягає в тому, що демократія необхідна для вираження ідеї, що всі є рівні. Здавалося б, це твердження виглядає дивним. Демократія це політична система, а не поема або картина. Однак люди ставляться до права голосу як до почесної грамоти, яка показує, що суспільство вважає тебе повноцінним членом національного клубу. (Це одна з причин, чому ми позбавляємо права голосу злочинців.) Однак ми могли б замість цього розцінювати право брати участь у голосуванні як щось не важливіше, ніж ліцензія на здійснення водопровідних робіт чи медичної практики. Уряд США відмовляється надавати мені подібні ліцензії, однак я не вважаю, що цим, зважаючи на обставини, виражається моя неповноцінність у порівнянні з іншими.
 
        Інші заперечують, що рівне право голосу потрібне для того, щоб змусити уряд відповідати нашим інтересам. Однак цифри цього не підтверджують. На переважній більшості виборів я маю стільки ж шансів щось змінити, як виграти в лотерею. Має значення як ми голосуємо, але як хтось із нас особисто голосує, або не голосує взагалі, не змінює нічого. Можливо, перемога Дональда Трампа на президентських виборах стане катастрофою, однак для мене віддати за нього голос не катастрофічно. Як каже політолог Бен Сондерс, у демократії вплив кожної особи настільки незначний, що наполягати на рівності — все одно, що сперечатися через крихти від пирога, а не через рівний шматок.
 
        З другого боку, і це правда (принаймні, нині), що деякі демографічні групи, наприклад, багаті білі чоловіки, мають більш високі шанси скласти тест з основ політичної грамотності, ніж інші, наприклад, бідні темношкірі жінки. Звідси виникають побоювання, що епістократії будуть схилятися на користь інтересів одних груп за рахунок інших. Однак ці побоювання, можливо, перебільшені. Політологи традиційно виявляють, що коли окремі виборці мають мало шансів вплинути на результат, вони скоріше голосують за те, що, як вони відчувають, сприятиме загальному добру, а не задовольняє їхні особисті інтереси. Крім того, цілком імовірно, що виключення або зменшення ваги найменш компетентних 75 % білих чоловіків принесе кращі результати для бідних темношкірих жінок, ніж це робить демократія.
 
        Звичайно, будь-яка епістократична система може зазнати зловживань. Легко уявити, що багато чого може піти не так, як належить. Але це також повною мірою стосується демократії. Більш цікавим є питання, яка з систем, з усіма їхніми недоліками, працюватиме краще. Зрештою, помилкою буде порівнювати епістократію з правлінням елітарної групи технократів або «королів-філософів». Скоріше, ідея епістократії полягає в тому, щоб робити те, що робить демократія, тільки краще. І демократія, і епістократія наділяють владою більшість, але епістократія намагається зробити так, щоб більшість поінформованих не були заглушені більшістю невігласів чи дезінформованих.
 
 
Перекладено за публікацією Jason Brennan. The right to vote should be restricted to those with knowledge // Aeon, 29 September, 2016.

 
 
Див. також дотичні записи: Епістократія, Голос як принципово досяжна нагорода за кращість; Антиринкові упередження та політичні наслідки.
 

April 29, 2019

Епістократія

…всі політичні діячі брешуть, адже брехня лежить
у серці політики, особливо якщо вона демократична (А. Мотиль)

 
Ліберальна демократія нині стала цілковитим стандартом сучасного суспільства. Та хоча у світі після падіння комунізму нараховують понад 60 % країн, що формально мають конституційну демократію, нині тільки менше половини можуть бути названі повністю вільними. На практиці постають прикрими перешкодами різноманітні обмеження свобод, порушення прав людини, ба навіть виникають складні імітаційні авторитарні режими під виглядом демократії.

За минулорічною доповіддю «Фрідом хаус», «демократія зіткнулася зі своєю найсерйознішою кризою за десятиліття (…) На протязі дванадцятирічного ґлобального спаду, що почався в 2006 році, в 113 країнах спостерігається падіння, і тільки 62 демонструють поліпшення». Цінності, що втілює демократія, відступають у ґлобальному масштабі. Демократія втрачає позиції в США, антидемократичний вплив на сусідів поширюють Російська Федерація та Китай. Електоральні успіхи правих і лівих популістів у Європі засвідчують, що нові покоління виборців уже не можуть оцінювати переваги демократичної системи через противагу альтернативам так, як ще зовсім нещодавно могли ті, хто пережили фашистські та комуністичні диктатури.

Потрібно знаходити переваги в самій системі, але це зробити складно навіть на теоретичному рівні. Не існує єдиної ідеальної форми демократії, ба навіть означень її нараховуть близько двох сотень. Сучасна представницька демократія, президентська та парламентська, унітарна та федеративна, має численні вирішення проблеми участі та представництва, зіткнення інтересів та підпорядкування більшості, доступ населення до влади та контроль над нею, між партійним та територіальним поділом. Від кожного локального вирішення, від кожної реалізації залежатиме стабільність конкретної демократичної системи та її якість.

«Ніхто не стверджуватиме, що демократія найдосконаліша чи найрозумніша форма правління. Насправді ж давно було сказано, що демократія — найгірша, якщо не рахувати всі інші, випробувані людством…»

Коли лібералізм суперечить демократії, варто обирати лібералізм. Читати запис далі…

April 22, 2019

Голос як принципово досяжна нагорода за кращість

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 20:41

 
У будь-якій незрозумілій ситуації змінюй виборче законодавство. Напевно, перед виборами в Раду виборчі закони підправлять, але недоторканним залишиться священний принцип рівності голосів. Питання навіть не поставлять, і це дуже прикро. Але треба почати здалеку.

Коли маленькі маршрутні автобуси ще не запанували на київських вулицях, у комунальному транспорті часто можна було натрапити на картину, коли кондуктори, обходячи вагон, знаходили тільки одного платника — мене. Значна частина пасажирів з якихось причин не платили, оплату покривали розгалужені складні пільги. Усі місця зайняті, я один заплатив і стою, а пільговики за рахунок держави, тобто нас усіх, почуваються у всіх значеннях комфортно. Зрозуміло, така дивна система була неспроможна забезпечити належне транспортне сполучення інакше, ніж витягуючи звідкись кошти. Коли в Місті почали наводити економію, то на місце зручного великого транспорту прийшли малі приватні бусики, де з пільговиками поводилися просто: сплачуйте за проїзд. (У звиклому до халяви суспільстві як подушка безпеки перед вибухом незадоволення виникли навіть звичаєві способи визначення на око, чи може пільговик скористатися законним правом. Скажімо, власник підприємства міг виділити одне-два безплатні місця, і якщо вони вже вибрані, то наступним претендентам наполегливо пропонують сплатити, або почекати наступного бусика.) Роздуті пільги зрештою призвели до незручностей для всіх, прибутків для небагатьох, і непідраховуваних витрат, витрат, витрат за суспільний рахунок.

Чи всі голоси мають бути рівні? Читати запис далі…

March 23, 2011

Викуп права голосу

Filed under: Вибори, Епістократія, Політологія — maksymus @ 16:13

 
Прекрасний спосіб зменшити руйнівний вплив голосування люмпенів в обмін на очікувані подачки пригадала Юлія Латиніна в суботній передачі на радіо «Відлуння Москви». Замість встановлення недемократичного майнового цензу, щоб не допускати до виборів залежні від будь-якої влади прошарки населення, чи не краще встановити разові державні виплати за відмову від виборчого права?

Люди, котрих можна купити гречкою, або ті, хто приховано продає свої голоси за кілька гривень, хай чесно одержують від виборів цілком законний і негайний прибуток. Приходить така людина на дільницю, і замість бюлетеня матиме певну суму грошей за невідчуджуване право голосу. Таким чином держава платитиме за неспроможність підримувати належний рівень людського розвитку своїх підданих. Наслідки зрозумілі — від урни відсікаються неадекватні дешеві голоси виборців, котрі ждуть од влади тільки подачок. Одразу зміняться передвиборчі кампанії. Бо люди, не готові продавати голос, завжди хочуть від політиків більшого, ніж класичні київські виборці Черновецького.

Суму можна прорахувати, виходячи з кількості виборців та спроможності державного бюджету. Додатково, завдяки особистій зацікавленості навіть найапатичніших виборців, розв’язуються питання суспільного контролю за голосуванням. І під тиском матеріально зацікавлених ніхто навіть не посміє заявити, що вибори країні не потрібні.
 

February 10, 2007

Про свободу

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 10:47

 
Деякі класичні тексти з усією ясністю змушують усвідомити безкінечний часовий розрив між нашою та західною сферою суспільною думки.

Джон Стюарт Мілль близько 150 років тому думав майже про те саме, на чому сьогодні набиває ґулі наш політикум. Цілком очевидно, що робота «Про представницьке врядування» залишається досі непрочитаною в Україні, а про практичне зрозуміння годі й мріяти.
 
 
Див. також: Голос як принципово досяжна нагорода за кращість.
 
 

Powered by WordPress.com.