Діаріуш або тиск слова

August 3, 2019

Антиринкові упередження та політичні наслідки

Filed under: Епістократія, Політологія, Різне — maksymus @ 19:19

 
У нашому просторі залишилася ледь поміченою монографія американського економіста Брайана Каплана «Міф про раціонального виборця. Чому демократії обирають погану політику» (2006; рос. переклад 2012), в якій автор серед іншого вводить і обґрунтовує поняття раціональна нераціональність по відношенню до нормальної поведінки пересічного виборця, котрому бракує стимулів здобувати знання, необхідні для компетентного голосування.

Книга на належному емпіричному матеріалі руйнує популярний міф про те, що виборці поводять себе раціонально; а доведення того, що виборці не просто незнаючі, а гірше, ніж незнаючі, — систематично помиляються, — підводить міну під численні теоретично-інструментальні обґрунтування демократії. Каплан досліджує економічні упередження, серед яких називає:
 
Про упередження та наслідки далі…

May 3, 2019

Чи можна вимагати кращого?

 

Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі
 
Джейсон Бреннан, професор стратегії, економіки, етики і публічної політики Джорджтаунського університету. Останні монографії: «Ринки без кордонів» (2015, у співавт.), «Етика голосування» (2011), «Проти демократії» (2016).
 
 
        Хто повинен бути наділений владою: меншість чи більшість? Концентрація влади в руках меншості — при монархії, диктатурі або олігархії — призводить до зловживання владою для отримання особистої вигоди за рахунок інших. Однак при поширенні влади серед більшості, як це робится при демократії, голос кожної окремої людини перестає мати значення, тоді як більшість голосуючих складають невігласи, упереджені та непоінформовані.
 
        Отже, маємо дилему.
 
        Республіканська представницька демократія намагається знайти золоту середину: стримування і противаги, судовий нагляд, біллі про права й виборні представники — все це призначене для того, щоб підтримувати відповідальність лідерів перед людьми, разом з тим стримуючи дурість неосвічених мас. Загалом, ці інститути працюють добре: як правило, при демократіях люди мають найвищі стандарти життя. А якщо ми можемо досягти кращого?

 

        Розглянемо в якості альтернативи політичну систему, відому як епістократія. Епістократії зберігають ті ж політичні інститути, що й представницькі демократії, включаючи накладання ліберальних конституційних обмежень на владу, біллі про права, стримування і противаги, виборних представників і судовий нагляд. Але в той час як демократії надають рівне право голосу всім горожанам, епістократії за законом розподіляють політичну владу відповідно до рівня знань або компетенції.
 
        Ідея не в тому, що добре обізнані люди заслуговують мати владу — звичайно ні! — але в тому, що решта нас мають право не піддаватися некомпетентно виробленим політичним рішенням. Політичні рішення це висока відповідальність, а демократії довіряють ці рішення невігласам і некомпетентним. Демократії мають схильність ухвалювати закони й визначати напрями політики, привабливі для пересічного виборця, хоча той завалив би навіть початкові іспити з економіки, історії, соціології та політології. Емпіричні дослідження, зазвичай, показують, що виборці підтримали б інші політичні рішення, якби були краще поінформовані.
 
        Виборці схильні керуватися добрими намірами, але щоб добре проголосувати, самої добросердності недостатньо. Для цього необхідні величезні пізнання в соціальних науках, яких не має більшість горожан. Більшість виборців не знають нічого, хоча дехто знає дуже багато, а дехто знає навіть менше, ніж нічого. Завдання ліберальної республіканської епістократії — захист од недоліків демократії шляхом зменшення впливу найменш поінформованих виборців або збільшення впливу найбільш поінформованих.
 
        Існує багато шляхів установлення епістократії — деякі з них можуть виявитися краще працюючими за інші. Наприклад, епістократія може не надавати горожанам права голосу, поки вони не складуть іспит з основних політичних знань. Може наділити кожного горожанина одним голосом, але надавати додаткові голоси тим, хто складе певні іспити або надасть певні документи про кваліфікацію. Може ухвалювати всі законопроекти через звичайні демократичні процедури, але наділити експертні групи правом ветувати погано складені законодавчі акти. Наприклад, рада економічних експертів може мати право накласти вето на закони з реґулювання орендної плати, а Верховний суд може накладати вето на закони, що порушують Конституцію.
 
        Або ж епістократія може надавати кожному горожанину право голосу, одночасно накладаючи на нього зобов’язання проходити тест з основ політичної грамотності та надавати свої демографічні дані. На основі таких даних будь-який статистик може вирахувати «освічені уподобання» населення, тобто вибір, що його могли зробити б демографічно ідентичні виборці, якби вони були краще поінформовані. При епістократичній системі можна було б потім обирати за зразком освічених уподобань населення, а не за їх невіглаством.
 
        Важливе питання полягає в тому, що вважається (і хто вирішує, що це вважається) політичною грамотністю або знанням основ політики. Ми зовсім не хочемо отримати діючих у своїх інтересах політиків, котрі шахраюватимуть з іспитом з політичної компетентності на свою користь. Можна скористатися вже існуючими тестами, тестом на набуття горожанства США, наприклад, або ж тими питаннями, що ними вже 60 років користується Американський національний комітет електоральних досліджень (ANES). Ці питання — як звуть чинного президента? на що виділена найбільша частка федерального бюджету? — легко можна перевірити, і вони не викликають суперечностей; крім того, здатність дати правильну відповідь на такі питання демонструє сильну кореляцію з тими політичними знаннями, що справді мають значення на виборах.
 
        Один з найпоширеніших арґументів проти епістократії — принаймні, в політичній філософії — полягає в тому, що демократія необхідна для вираження ідеї, що всі є рівні. Здавалося б, це твердження виглядає дивним. Демократія це політична система, а не поема або картина. Однак люди ставляться до права голосу як до почесної грамоти, яка показує, що суспільство вважає тебе повноцінним членом національного клубу. (Це одна з причин, чому ми позбавляємо права голосу злочинців.) Однак ми могли б замість цього розцінювати право брати участь у голосуванні як щось не важливіше, ніж ліцензія на здійснення водопровідних робіт чи медичної практики. Уряд США відмовляється надавати мені подібні ліцензії, однак я не вважаю, що цим, зважаючи на обставини, виражається моя неповноцінність у порівнянні з іншими.
 
        Інші заперечують, що рівне право голосу потрібне для того, щоб змусити уряд відповідати нашим інтересам. Однак цифри цього не підтверджують. На переважній більшості виборів я маю стільки ж шансів щось змінити, як виграти в лотерею. Має значення як ми голосуємо, але як хтось із нас особисто голосує, або не голосує взагалі, не змінює нічого. Можливо, перемога Дональда Трампа на президентських виборах стане катастрофою, однак для мене віддати за нього голос не катастрофічно. Як каже політолог Бен Сондерс, у демократії вплив кожної особи настільки незначний, що наполягати на рівності — все одно, що сперечатися через крихти від пирога, а не через рівний шматок.
 
        З другого боку, і це правда (принаймні, нині), що деякі демографічні групи, наприклад, багаті білі чоловіки, мають більш високі шанси скласти тест з основ політичної грамотності, ніж інші, наприклад, бідні темношкірі жінки. Звідси виникають побоювання, що епістократії будуть схилятися на користь інтересів одних груп за рахунок інших. Однак ці побоювання, можливо, перебільшені. Політологи традиційно виявляють, що коли окремі виборці мають мало шансів вплинути на результат, вони скоріше голосують за те, що, як вони відчувають, сприятиме загальному добру, а не задовольняє їхні особисті інтереси. Крім того, цілком імовірно, що виключення або зменшення ваги найменш компетентних 75 % білих чоловіків принесе кращі результати для бідних темношкірих жінок, ніж це робить демократія.
 
        Звичайно, будь-яка епістократична система може зазнати зловживань. Легко уявити, що багато чого може піти не так, як належить. Але це також повною мірою стосується демократії. Більш цікавим є питання, яка з систем, з усіма їхніми недоліками, працюватиме краще. Зрештою, помилкою буде порівнювати епістократію з правлінням елітарної групи технократів або «королів-філософів». Скоріше, ідея епістократії полягає в тому, щоб робити те, що робить демократія, тільки краще. І демократія, і епістократія наділяють владою більшість, але епістократія намагається зробити так, щоб більшість поінформованих не були заглушені більшістю невігласів чи дезінформованих.
 
 
Перекладено за публікацією Jason Brennan. The right to vote should be restricted to those with knowledge // Aeon, 29 September, 2016.

 
 
Див. також дотичні записи: Епістократія, Голос як принципово досяжна нагорода за кращість; Антиринкові упередження та політичні наслідки.
 

April 29, 2019

Епістократія

…всі політичні діячі брешуть, адже брехня лежить
у серці політики, особливо якщо вона демократична (А. Мотиль)

 
Ліберальна демократія нині стала цілковитим стандартом сучасного суспільства. Та хоча у світі після падіння комунізму нараховують понад 60 % країн, що формально мають конституційну демократію, нині тільки менше половини можуть бути названі повністю вільними. На практиці постають прикрими перешкодами різноманітні обмеження свобод, порушення прав людини, ба навіть виникають складні імітаційні авторитарні режими під виглядом демократії.

За минулорічною доповіддю «Фрідом хаус», «демократія зіткнулася зі своєю найсерйознішою кризою за десятиліття (…) На протязі дванадцятирічного ґлобального спаду, що почався в 2006 році, в 113 країнах спостерігається падіння, і тільки 62 демонструють поліпшення». Цінності, що втілює демократія, відступають у ґлобальному масштабі. Демократія втрачає позиції в США, антидемократичний вплив на сусідів поширюють Російська Федерація та Китай. Електоральні успіхи правих і лівих популістів у Європі засвідчують, що нові покоління виборців уже не можуть оцінювати переваги демократичної системи через противагу альтернативам так, як ще зовсім нещодавно могли ті, хто пережили фашистські та комуністичні диктатури.

Потрібно знаходити переваги в самій системі, але це зробити складно навіть на теоретичному рівні. Не існує єдиної ідеальної форми демократії, ба навіть означень її нараховуть близько двох сотень. Сучасна представницька демократія, президентська та парламентська, унітарна та федеративна, має численні вирішення проблеми участі та представництва, зіткнення інтересів та підпорядкування більшості, доступ населення до влади та контроль над нею, між партійним та територіальним поділом. Від кожного локального вирішення, від кожної реалізації залежатиме стабільність конкретної демократичної системи та її якість.

«Ніхто не стверджуватиме, що демократія найдосконаліша чи найрозумніша форма правління. Насправді ж давно було сказано, що демократія — найгірша, якщо не рахувати всі інші, випробувані людством…»

Коли лібералізм суперечить демократії, варто обирати лібералізм. Читати запис далі…

April 22, 2019

Голос як принципово досяжна нагорода за кращість

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 20:41

 
У будь-якій незрозумілій ситуації змінюй виборче законодавство. Напевно, перед виборами в Раду виборчі закони підправлять, але недоторканним залишиться священний принцип рівності голосів. Питання навіть не поставлять, і це дуже прикро. Але треба почати здалеку.

Коли маленькі маршрутні автобуси ще не запанували на київських вулицях, у комунальному транспорті часто можна було натрапити на картину, коли кондуктори, обходячи вагон, знаходили тільки одного платника — мене. Значна частина пасажирів з якихось причин не платили, оплату покривали розгалужені складні пільги. Усі місця зайняті, я один заплатив і стою, а пільговики за рахунок держави, тобто нас усіх, почуваються у всіх значеннях комфортно. Зрозуміло, така дивна система була неспроможна забезпечити належне транспортне сполучення інакше, ніж витягуючи звідкись кошти. Коли в Місті почали наводити економію, то на місце зручного великого транспорту прийшли малі приватні бусики, де з пільговиками поводилися просто: сплачуйте за проїзд. (У звиклому до халяви суспільстві як подушка безпеки перед вибухом незадоволення виникли навіть звичаєві способи визначення на око, чи може пільговик скористатися законним правом. Скажімо, власник підприємства міг виділити одне-два безплатні місця, і якщо вони вже вибрані, то наступним претендентам наполегливо пропонують сплатити, або почекати наступного бусика.) Роздуті пільги зрештою призвели до незручностей для всіх, прибутків для небагатьох, і непідраховуваних витрат, витрат, витрат за суспільний рахунок.

Чи всі голоси мають бути рівні? Читати запис далі…

February 10, 2007

Про свободу

Filed under: Епістократія, Політологія — maksymus @ 10:47

 
Деякі класичні тексти з усією ясністю змушують усвідомити безкінечний часовий розрив між нашою та західною сферою суспільною думки.

Джон Стюарт Мілль близько 150 років тому думав майже про те саме, на чому сьогодні набиває ґулі наш політикум. Цілком очевидно, що робота «Про представницьке врядування» залишається досі непрочитаною в Україні, а про практичне зрозуміння годі й мріяти.
 
 
Див. також: Голос як принципово досяжна нагорода за кращість.