Діаріуш або тиск слова

October 1, 2018

Формулювання значать не менше

 
Македонська тема значущих назв учора набула кількісного виміру.

Коротко південнослов’янські події виглядають так. Влада Македонії пішла на нечувані поступки вимогам Греції; між державами було укладено договір, згідно з яким республіка змінює свою назву на Північна Македонія. У відповідь греки більше не блокуватимуть інтеґрацію новоназваної країни в європейські політичні й безпекові структури. Як на мене, дуже неприйнятна обурлива пропозиція. Можу хіба що уявити, якби українців схиляли перейменувати країну на «Південна Росія» чи «Східні Креси» в обмін на гіпотетичне визнання, але визначати ставлення — це суто справа македонців.

Загалом питання не було програшним. Опитування засвідчували прихильність 40-50% населення до зміни назви, зокрема серед етнічних меншин. Але навіть у такій ситуації македонські власті вирішили схитрувати. Оскільки для такої дражливої зміни треба мати хоч якісь обґрунтування, вирішено було провести референдум для потрібної леґітимації. І от, коли багато хто не підтримує ідею грубого втручання, розпорядники не захотіли чесно й прямо сформулювати питання, приховавши основне, заради чого проводили опитування. Дуже дивне запитання, що змушує пригадати зразкові радянські, прозвучало так: «Чи підтримуєте ви вступ до НАТО та ЄС, приймаючи угоду між Македонією і Грецією?» У самому запитанні про зміну назви країни ані слова. Мало того, Македонія навіть тут названа Македонією, наче все залишатиметься як є. При цьому референдум виглядає зовсім не про зміну назви, а суто про вступ до міжнародних об’єднань та міжнародні договори. Не дивно, що така маніпуляція викликала ще більший протест, ніж міг би викликати просто референдум про назву. Кампанія велася так само нечесно, зосереджуючись навколо питань міжнародної інтеґрації, наче референдум тільки про це.

Зрештою, національна ідентичність промовила — референдум бойкотували. На дільниці прийшло не більше 37% виборців, практично тільки ті, хто підтримують перейменування (92% «за»). Навряд чи це зупинить прихильників здачі назви, вони можуть інтерпретувати результати як завгодно. Причому європейські медіа нададуть беззастережну підтримку, перетворюючи давно іншованих противників на монстрів, радикалів, націоналістів, відсталих пейзанів. (Уже гучно звучить звинувачення, що противники перейменування працюють на Кремль. А кількадесятилітнє блокування греків не працює в той бік?) А от для нас це ще один приклад, що чесної мети не варто досягати брудними методами.

Картинки до запису…

June 18, 2018

Назви значать!

 
Найбільш цікавою темою останнього часу для мене стала можлива зміна назви Македонії. Ця балканська країна, що здобула незалежність після розпаду Юґославії, через свою назву завжди мала величезну проблему зі своїм південним сусідом — Грецією. Через особливості своєї історичної ідентичності, що сягають корінням витоків європейської цивілізації, греки вже кілька десятиліть мають чітко висловлені політичні побоювання, що новопостала слов’янська країна з історичною грецькою назвою висуватиме претензії на всю історичну Македонію, значна частина якої під тією ж назвою нині перебуває в складі Греції.

Неважливі зіткнення поглядів на історію. Читати запис далі…

June 5, 2017

Назви вулиць для нас

   
Через чверть століття після розпаду Радянського Союзу сперечатися про доцільність перейменування радянської номенклатури дивно. Ба більше, залишки тоталітарного канону в українській топомніміці виглядають шизофренічно. Накинуті свого часу назви вулиць, міст, сіл, музеїв, заводів, парків, будівництв та под. були елементом зміни реальності новостворюваної комуністичним режимом людини. Як важлива складова штучної радянської мови, топоніми, від найпоширеніших партійних кличок-псевдонімів вождів до химерних ювілейних назв з абревіатурами, не були випадкові, відтворюючи до дрібниць ідеальний радянський простір назв у кожній місцевості неосяжної імперії. Самі залишки своєю промовистою присутністю засвідчували нерозуміння української влади того, з чим вона має справу, засвідчували слабкість і потенційну вразливість держави.

Розпочата зрештою декомунізація згори запізнілася рівно на збройний напад з боку колишньої метрополії. І тепер перейменування здійснюються швидко, безграмотно, випадково, на злобу дня, часто для виклику чи протесту, а не виходячи з власного життя, що створює ґрунт для наступної, вже більш розважливої української черги перейменувань невідповідних назв.


Вулиця з багатьма табличками у Львові, 2016.

А от про те, яким має бути нормальний опис навколишнього простору, треба добре думати. Думати про будучину, в якій хочеться жити. У Львові, де декомунізація відбулася раніше, можна бачити приклади передбачення наступного кроку; гру з назвами, як на фотографії, або вибір світових імен, як дає приклад вулиця Авраама Лінкольна. На останній я аж завмер од захоплення. Мені негайно захотілося мати з цією вулицєю щось спільне. Пишіть мені на вулицю Лінкольна, це ж прекрасно!

Публіцист Портніков, зауважуючи по мотивах російського хамського коментування перейменування проспекту Ватутіна на проспект Шухевича, що обурення ліберального росіянина Шендеровича нічим не відрізняється від спроб Путніа приватизувати Анну Ярославну, бо виходять з одного імперського джерела, що заперечує українську суб’єктність. І додав згодом на критику відсутності спадковості, що греки звуть свої вулиці іменами Сократа й Арістотеля, італійці пишаються Данте й Овідієм, євреї моляться у древньої стіни храма і розповідають про Давида і Соломона.

Учора в центрі Києва спускався від відбудованого Михайлівського Золотоверхого собору вулицею Трьохсвятительською (колись змінену на Жертв Революції, потім на Героїв Революції), де навпроти католицького костелу прекрасний, не більше людського зросту, як і належить, пам’ятник Данте Аліґ’єрі. Мати в нашому місті вулицю Данте, чому ні? Вулиці Арістотеля, Овідія, Соломона, площу Піфагора — так. Європейська і світова спадщина дає безліч величних імен, знакових подій, що часто важливіші для нас за власну історію. Вибір величезний.
   

October 29, 2014

Ебола

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Коли спеціальні назви з якихось причин потрапляють до широкого загалу, з ними відбуваються цікаві речі.

Вірус Еболи, відомий вузьким фахівцям з середини 70-х років, потрапивши в інформаційний простір, почав змінювати назву відповідно до уявлень про передачу іншомовних запозичень.

В українському вжитку цікаво проявилися кілька особливостей зміни запозичень. Перша зміна завдячує тенденції невідмінювання іншомовних слів на голосний. Хоча випадок кінцевого -а формалізований тільки для запозичень з попереднім голосним (амплуа, боа, УП, § 100, п. 2), але трапляються й інші невідмінювані, переважно з французької (бра, па, Дюма, Нана), а також виникають нові випадки невідмінювання, як у рекламних назвах торговельних марок. Ця зміна перетворює лихоманку Еболи, що одержала назву від річки Ебола, на невідмінювану лихоманку Ебола. Можливо, у цьому випадку назва річки помилково сприймається як прізвище ученого.

Друга зміна зсуває наголос. Причини, чому назву Ебола інколи озвучують як Ебола, загадкові. Навряд чи тут впливає на нас звучання піренейських Éboli. Щось іще серед загальних принципів засвоювання іншомовних назв спонукає зсувати наголос.

Ще одна зміна перетворює власну назву на загальну. Завдяки поширеності, лихоманка Еболи засвоюється просто як ебола (захворіти еболою, перевіритися на еболу, вакцина від еболи).

Отже, річка Ебола, з назви якої пішов вірус Еболи, що спричняє лихоманку Еболи, уже майже забута. Невідмінюваність, наголос і апелятивація зрештою створюють хитання, наслідок яких для нормалізації назви хвороби в майбутньому ще невідомий.
 

June 24, 2014

Датчанин

 
Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

«Датчанин добре жеребцює». Іван Котляревський
«Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину». Тарас Шевченко
 
У назвах осіб за місцем проживання або національністю давній суфікс -анин/-чанин в останні десятиліття суттєво втратив свою продуктивність, у сучасній українській мові існує тенденція віддавати перевагу активнішому форманту -ець. У багатьох випадках з варіантами (луганець-луганчанин, дніпропетровець-дніпропетровчанин) завдяки шкільному пуризмові частіше можна почути полтавець, житомирець, ніж полтавчанин, житомирянин. Виняток, де суфікс -анин/-чанин тримається впевнено, становлять назви, утворені від основ, що закінчуються на -ць, -цьк/-ськ (вінничанин, лучанин, мінчанин) та нечисленні традиційні, які історично не мають варіантів з -ець (киянин, сумчанин, роменчанин). Cуфікс -чанин є похідним від -анин, виник завдяки морфологічному перерозкладу основи.

Читати запис далі…

April 28, 2013

Змійовий вал vs Змієвий вал

Filed under: Географічні назви, Правопис — maksymus @ 08:26

Автор mavikvibro. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

Різне написання IMHO вмотивоване різним походженням.
У радянські часи зустрічав перший варіант, а тепер переважає другий. Але мотивайія для мене дивна — присвійне до змія. А яке справжнє походження? І звідки взялося Траянов вал? Цікаво, чи вживали змієвий до Незалежності. І коли почалася заміна…

December 24, 2011

Запозичені та іншомовні назви. Частина 1. Біблійні імена

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Переклади Біблії на народні мови відігравали значну роль у становленні нових літературних мов. Спрощено кажучи, поява перекладів релігійних текстів надавала новій літературній мові статусність, а допущення перекладу для богослужіння в місцевій церкві створювало додатковий потужний засіб поширення грамотності цією мовою серед населення. Переклади пропонували літературні зразки, а також перше долучення до європейського культурного горизонту.

Але в українському випадку все пішло інакше — біблійний текст стояв осторонь основного процесу творення нової літературної мови, переклади християнської писемності і досі залишаються полем для експериментів, часто дуже радикальних, залежних од належності перекладача до тієї чи тієї церкви чи секти.

На особливий шлях українська мова звернула ще наприкінці XVI — початку XVII ст. Тоді вимоги релігійної боротьби змусили провідних діячів піднести значення чистоти церковнослов’янської мови Святого Письма і твердо її держатися, супроти так званого заниженого стилю світських текстів. Це призвело зрештою до того, що перше видання перекладів біблійних текстів вийшло друком, як і в росіян, пізніше, ніж вийшли перші переклади українською мовою «Капіталу» й «Маніфесту Комуністичної партії» Карла Маркса. Так, повний український переклад Куліша, закінчений Пулюєм, вийшов у Відні 1904 року, а заборонений Валуєвським циркуляром переклад Нового Завіту П. Морачевського надруковано тільки 1906-го. Другий повний, популярний тепер переклад Івана Огієнка був створений вже за межами Радянської України й був опублікований 1962-го. У той же час за кордоном був виконаний і переклад І. Хоменка для греко-католиків. Читати запис далі…

October 14, 2010

Софійський, не софіївський

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Дуже поширена помилка — утворення прикметника «софіївський» нібито від Софії з додатковим присвійним суфіксом -ів-. Загалом цей суфікс сам по собі в українській мові слугує для творення прикметників од особових іменників тільки чоловічого роду: батько-батьків, Георгій-Георгіїв, Микола-Миколаїв. Для творення прикметників од жіночих (також і чоловічих) особових іменників у нас є суфікс -ин-, -ін-: мати-материн, Марія-Маріїн, Маруся-Марусин, Софія-Софіїн.

Суфікс -ський, який вживається на позначення відношення, належності, часто може вживатися і з попередніми присвійними суфіксами -ів-, -ин-: батьківський, георгіївський, миколаївський, материнський, маріїнський, марусинський. Але іноді обходиться і без них: софійський, таврійський, італійський. Саме так утворюється прикметник од назви Київської Софіїсофійський, Софійський собор, Софійський майдан. Не софіївський!

Але серед відомих назв трапляється утворена не на українському ґрунті Софіївка (укр. очікувалося б Софійка, Соф’їнка), саме від такої правильно утворюється прикметник софіївський.
 

October 5, 2010

Іспанія – Еспанія – Гішпанія

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Іспанія. Серед цікавих вивертів на межі мови та політики знаходиться назва цієї піренейської країни.

Останнім часом з-за кордону назва Іспанія приходить (повертається з еміґрації, якщо хочете) у досить незвичній для українців формі Еспанія. Заміна відбувається переважно в тих же марґінальних групах, які відмовляються від сучасної мовної норми та обґрунтовують свої новації очищенням мови після штучного зближення з російською. Зрозуміло, саме тому, що відрізняється, Еспанія стає в уяві таких діячів «справжньою українською назвою». З усіма сумними наслідками для оточення. Але я не хочу тут про сучасні дискусії, де учасникам усе і так зрозуміло.

Річ у тім, що особливий варіант Еспанія, що заховався в старих словниках та на діаспорі, може трохи пролити світло на те, яким чином відбувалося мовне унормування на початку XX ст. Як і в багатьох інших випадках адаптації абстрактних понять та віддалених географічно назв, що їх українці знаходили хіба що в книжках, остаточний вибір лежав між церковнослов’янщиною, підтриманою російською мовою, та польщизною, через яку відбувався вихід на країни латинської традиції. Отже, з одного боку, була власна тисячолітня книжна традиція (Іспанія прийшла з грецької через церковнослов’янську книжність), а з другого — польська мова (Гішпанія з латини). Цікаво відмітити, що білоруська норма, як і українська, віддає перевагу першому, а їхня тарашкевиця другому способу.

Дивним чином, Еспанія не належить ані до першого, ані до другого. Тому маємо тут справу з якимось новітнім перезапозиченням, де відкидалися обидві конкуруючі традиції.

Огієнко свідчить, що це західноукраїнська вигадка: «у Галичині у новітніх часах почали вимовляти й писати не згідно з його грецькою (і з нашою) вимовою, а з романською вимовою артикла жіночого роду при цій назві, цебто з вимовою не і, а е. І тому в Галичині почали писати й вимовляти Еспанія.» [Етимологічно-семантичний словник, Т. 2, С. 152. Див. також репліку про грецький вплив]. Його свідченню можна довіряти як вказівці на західноукраїнське походження, а також на те, що нашою вимовою була Іспанія. Мені вдалося прослідкувати найдавніші приклади друкованого вживання з Е- тільки до 1905-го року. А значить, приблизно на початку XX ст. існував якийсь потужний фактор, який не дозволяв писати за зразками традиційної книжності Іспанія, але відкидав і часто вживану в староукраїнській літературі польську форму Гішпанія. Можливо, ця Еспанія з’явилася завдяки західноукраїнській боротьбі за мову з москвофілами, які були ще настільки впливовими, щоб поширювати сприйняття Гішпанії як смішної застарілої назви, за прикладом російської мови, але і достатньо вже відразливими, щоб змогли утримати процес унормування від відштовхування, знов-таки від російської. Цікавий приклад одночасного впливу.
 

September 25, 2008

Про легендарне походження географічних назв

Filed under: Географічні назви — maksymus @ 06:29

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Назви міст та місцевостей часто обростають етимологічними міфами. Серед класичних можна згадати топографію Києва (Кий, Щек, Хорив та Либедь), що отримала легендарне тлумачення від нашого літописця ще тисячу років тому.

Трапляються надзвичайно цікаві пояснення. Так, про назву південноамериканського міста Монтевідео існує декілька легенд. Найпростіша переконує, що хтось з мореплавців іспанською, португальською чи латиною прокричав «Бачу гору!» (Monte vide eu! Montem video!) Вишуканіша легенда, зв’язана з цією назвою, виводить її від особливого цифрового позначення на стародавніх мапах Monte VI de O[este] «шоста гора із заходу». Варто згадати і Канаду, що за легендою походить через непорозуміння від слова місцевих індіанців на позначення міста, поселення.

У більшості випадків подібні легенди перевірити неможливо. Залишається задовольнятися довільними легендарними припущеннями, як про пасічника Харка-Харитона, від якого Харків отримав свою назву. Але іноді етимологія підказує вірогідність того чи того пояснення.

Скажімо, місто Москва за поширеним з XIX ст. переконанням зводиться до мови якоїсь фінно-угорської народності, і означає «гнила вода» (va мовою комі «вода»). Насправді, ця легенда не має ґрунтовних підстав. Назва заліської річки та сучасної російської столиці легко виводиться від слов’янського кореня *mosk-, *mozg- «вологий, сирий» за добре відомою і в українській мові моделлю (морква, церква).

А є назви, справжнє походження яких навіть перевершує уяву творців таких легенд. Сучасна турецька назва Істамбул (Стамбул) колишнього Константинополя походить від грецької фрази εις τήν Πόλιν [іс тім болі] «в Місто». Зовсім як далека Канада. Вказування напряму сприймалося турками за назву самого міста. Невибаглива турецька легенда натомість бачить у назві лише Islam bol «багато ісламу».

Іноді про походження назви можна здогадатися з загальних фонетичних закономірностей адаптації іноземних запозичень. Спостерігаючи за масивом давніх слов’янських запозичень до фінської мови, у назві міста Турку можна легко побачити торг (търгъ).
 

Older Posts »