Гайдеґґер по дорозі до української мови

«Утім набути досвіду мови —
це щось інше, аніж набути знань про мову.»
Мартін Гайдеґґер

 
Яскрава поява постаті німецького філософа не пройшла непоміченою на наших теренах. Уже в 1931 році львівський літературно-науковий журнал католицької орієнтації «Дзвони» розповідає читачам: «В друкованих творах найвизначнішого сучасного німецького фільософа Мартіна Гайдеґґера… Сучасна фільософія (згаданий вище Гайдеґґер) з надзвичайною силою підносить питання про передумови та сенс дійсного існування людини…» Дм. Чижевський, автор цієї замітки, слухав лекції Гайдеґґера, в його архіві збереглися конспекти за 1921-24 роки. До Німеччини прикута пильна увага і радянської критики: «Властителями дум становятся такие философские черносотенцы, как Гайдеггер, Шпанн, Шпенглер, Крик, Пржибара и др.» («Литературный критик», 1934, Т. 6); «Литературный успех Гайдеггера свидетельствует о том, что философия его уловила настроение буржуазной немецкой молодежи.» («Вестник Коммунистической академии», 1933); «…со стороны «феноменологов» — Мартин Гейдеггер и Теодор Литт…» («Под знаменем марксизма», 1931, № 7-8); «Так французский журналист определил основной мотив модной в настоящее время немецкой философии Мартина Гейдеггера, ученика Гуссерля и католической церкви». («Фронт науки и техники», 1932); «Гейдеггер — идеолог буржуазии в период загнивания капитализма, идеолог фашистской мысли (…)» («Иностранная книга», 1934).

Двадцять чотири Хеллоуїна

 
Гадаєте, видлубаний гарбуз та відьми це страшно? То просто ніколи не бачили, як у нас назвивають це свято дитячих лякалок. Натрапив у мережі на позаминулорічний запис Андруховича про Хеллоуїн у популярному нині стилі виправлення спотвореної мови й вимоги «фонетичного розриву» з Москвою ціною «незначних зусиль». Коли словник намагаються правити таким зовнішньомовним чином, роздаючи сердиті поради про неправильність чогось поширеного, там неодмінно ховатиметься щось цікаве, що воно породжується справжніми потребами мовців. От і варто роздивитися ближче.

Назва Halloween виявилася просто ідеальною для українських фонетично-правописних дискусій, навіть іще краща за мого улюбленого хоббіта. Тут зійшлися одразу три проблемні точки передачі іншомовних назв — передача [h], орфографічне подвоєння літери -l- та варіанти передачі звука [w]. Якщо додати питання пом’якшення -л-, що подекуди ще ставиться гостро (Чарльз-Чарлз), то залишається тільки щасливо вигукнути — «Бінґо!»

Як і треба було очікувати, на практиці проявилися всі три фонетичні проблеми, одразу надавши приклади для восьми можливих варіантів трьох сполучень. А ще поширеними серед україномовних виявилися також варіанти з відступом од обов’язкової правописної зміни -і- на -ї- після голосних, що дало ще чотири. Отже, вже дванадцять. Та й це ще не все, у слові особлива позиція [w] демонструє передачу англійського звука через буквосполучення ув, а на практиці це ще чотири варіанти. Шістнадцять українських друзів Хеллоуїна!

Інтроекція проекту

 
Неакуратне втручання проекту правопису в дуже делікатну ділянку передачі іншомовних власних і загальних назв з е, є після голосних, що проявилося в заміні проект на проєкт, а також в розширенні правила написання є після після е, і, й, ь на всі голосні (авжеж, і поезії з Аверроесом це стосується також!), відкриває цікаву давню проблему невідповідності стандартного написання вимові. (Веб-опитування про фонему Е.)

Якщо при передачі іменника проект у пропозиціях проекту фонетичний принцип був явно відкинутий на користь морфологічного, з прямим посиланням на історичне походження кореня й уподібненням до іменників з тим же коренем, то для давно усталених в літературній мові назв, — усталених з написанням як з е (діез, інтроекція, Даніель, Габріель, Аріель), так і з є (абітурієнт, дієта, клієнт, спанієль, траєкторія, Марієтта), — приведення до уніфікованого написання з є означає загалом принципове недотримання ані фонетичного, ані морфологічного правописного принципу. Можна тут припускати незграбну спробу закриття зіяння загальним правилом, незважаючи на фонемний склад запозичених слів, але це для спостереження за результатами втручання зовсім неважливо.

Проблемне місце при формулюванні нормального правила, що спиралося б не на довільну уніфікацію чи уподібнення, а на наукові підстави, виникає через недослідженість того, як насправді функціонують у сучасній українській мові ці назви. Суто з власного спостереження можу розбити проблемні іменники на три групи:
 

1. Практично завжди вимовляються без [j]: діез, дуель, дует, інтроекція, поезія, проект, проекція, ріелтор, силует, спанієль, статуетка, траєкторія, фаетон, флаер; Аріель, Габріель, Гебріел, Даніель, Деміен, Деніел, Марієтта, Міхаель, Рафаель, Сієтл, Трієст, Умбріель.
2. Може вимовлятися як з [j], так і без: абітурієнт, аудієнція, буєр, гаер, дієта, пієліт, пієлонефрит, піємія, пієтет, пієтизм, реєстр, реквієм, сапієнс, сієста, фраєр.
3. Практично завжди вимовляється з [j]: геєна, гігієна, клієнт, феєрія; Дієго.

 
У разі, якщо спостереження вірне, то за фонетичним принципом потрібно було б перенормувати спаніель, траекторія, Маріетта, Сіетл, Тріест через е. (Тут цікаво відмітити, що на диску «Словники України» в модулі «Словозміна» спанієль, а в транскрипції йотації немає.) Але залишається питання перехідної групи. Колись її привели до сучасного вигляду у відповідність до російського орфографічного рішення (як тепер намагаються на російський кшталт «виправити» іменник проект). Проте наскільки це збереження йотації виправдано сьогодні, коли зіяння вже не потребує закриття? Чи не варто, навіть зберігаючи на письмі літеру є, зафіксувати відповідні варіанти з [е] та [jе] в орфоепічній нормі?
 

Нехай безобразно, зате єдинообразно

 
Це була одна з улюблених фраз у війську, коли йшлося про вибір форми одягу. Жарко і хочеться зняти кітель, значить, знімають усі. Холодно, треба одягнути зимовий бушлат, — одягають усі. Безобразно, зате єдинообразно.

Одним з пунктів правописної дискусії, що нерозв’язаною перейшла нам у спадок з попередньої реформи, це написання запозичень з англійським w у власних назвах. Третя редакція 1990-го року вийшла з радикальним хитанням у бік в: «Англійське w у власних назвах передається через в: Вебстер, Вільсон, Вільямс, Вістлер, Вітмен, Вотс, Вотсон, але Уолл-стріт (…) Ворт, (…) Голсуорсі (…)». Та на той час уже були освячені тривалим ужитком дві протилежні традиції — передавати такі назви або через в, або через у, і таке радикальне формулювання багатьох україномовних не могло задовольнити. Тому після запеклої суперечки в четвертій редакції 1993-го року правило суттєво пом’якшили: «Англійське w у власних назвах передається звичайно через в: Вашингтон, Вебстер, Веллінгтон, Вільсон, Вільямс, Вінер, Вінніпег та ін., але за традицією Уайльд, Уеллс, Уельс, Уолл-стрит, Голсуорсі, Хемінгуей та ін. (…) Ворт (…) ». Додаток звичайно загалом улюблений при посиланнях на традицію, яка не потребує правописного втручання.

Хоббіт

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Мовна практика інколи приносить приємні сюрпризи. В Україні щойно завершився прокат кіноепопеї «Хоббіт», знятої за творами Дж. Р. Р. Толкіна. Кожному, хто тримав у руках хоч якийсь український переклад казок про Середзем’я, така назва української версії фільму скаже багато. Прокатники вирішили виправити вживану з видання до видання художню адаптацію назви «Гобіт» на нормальну, якою вона і мала б бути з першого перекладу. Намагалися обрати «найкращий і наймилозвучніший варіант», як пояснили вони.

Рекламний білборд завершальної частини кінотрилогії «Хоббіт». Київ, станція метро «КПІ», січень 2015 р.

Вибір комерційної назви «Хоббіт» для прокату просто і легко посунув у бік працю літературних кабінетів, де викувані штучні схеми завжди важливіші за мовну стихію. Не уявляю, скільки за останні три десятиліття втратили в грошовому розрахунку українські книговидавці через вибір справді жахливого варіанта «Гобіт» на обкладинці, але кінопрокатники не наважилися відмовлятися від своїх прибутків просто через чиїсь пуристичні витребеньки. Тепер неважливо, скільки було перекладів і видань з «гобітами», всього за три кінопрем’єри варіант хоббіт у мережі переважає в десятки разів, назву на стендах і в рекламі побачило значно більше українців, ніж усі попередні наклади перекладів разом узяті.

При передачі англійської назви Hobbit ми стикаємося з двома проблемами. Це передача звука [h] і вибір між подвоєнням і неподвоєнням. Кожен з цих пунктів давно став ареною зіткнення прихильників різних способів адаптації іншомовних запозичень.

Жіночі прізвища

Автор beilendekunst. Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

Поруч з Симоном Петлюрою на Монпарнасі поховані його дружина й дочка, про що свідчать дещо незвичні для сучасного читача написи з надгробку:

Ольга Петлюрова (1885-1959)
Леся Петлюрівна (1911-1942)

Що стало з українськими жіночими прізвищами? Ким, коли і нащо вони були скасовані? Або навпаки, чому не були впорядковані?

Ім’я македонянина

Оно конечно, Александр Македонский герой,
но зачем же стулья ломать? (Н. Гоголь, «Ревизор»)

З ім’ям великого завойовника сталася в українській мові звичайна халепа. Зіткнулися дві традиції — української адаптації та передачі за загальними правилами для іншомовних імен. Причому зіткнення почалося ще задовго до унормувань 1920-х років, де зупинилися на Олександрі. Швидкий пошук знаходить Александра у Котляревського, Франка і Драгоманова, а Олександра у Грушевського (ІУР) та у виданнях «Київської старовини» («Олександер Македонський, великий войовник» Грінченка, 1906). Не згадуватиму і про хитання Олександр-Олександер-Олександро, однозначно розв’язане пізніше, це тільки ускладнить проблему. Мало того, різнобій у написаннях почався за сотні років до того, Александр і Олександр паралельно пишуться в давньокиївських текстах. (Порівняйте Іпат. літопис: 852 та 1096.) І різнобій, підтриманий правописом і порадниками, триває. Наприклад, в СУМ-11 можна знайти як Александра, так і спорадично Олександра. Те саме в новому халтурному СУМ-20 (абрикос — Олександр, вознесіння — Александр, «Александрія», великомучениці — Александрія, восьмискладовий — олександрійський.)  

Якщо підходити академічно, то згідно з правописом неслов’янських власних назв початкове А- треба зберігати, але найофіційніші довідники з правопису (три перевидання «Довідника» за ред. А. Бурячка з 1964 р.) рекомендували Олександр Македонський (також Костянтин Багрянородний (*), а не Константин, Олена Прекрасна (**), а не Єлена). Мене так і навчали свого часу, хоча в різних джерелах цілого останнього століття перевага очевидно віддавалася Александру.

А якому варіанту ви віддаєте перевагу?
 

<lj-poll-1879249> http://www.livejournal.com/poll/?id=1879249

 

Література про українські імена та прізвища

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Список літератури

Відсутність рецензій

Автор lunar_shade_123. Перепост з журналу lunar_shade_123.
 
Говорячи про відгуки на власну монографію «Дискурс українських медій», Володимир Кулик пише, що «в Україні рецензії були лише ненаукові: в газеті та на блозі одного з читачів, – що вказує на певний інтерес до книжки, але не замінює фахової дискусії».

Це, звичайно ж, печаль (але що в цій країні не печаль?), але дозволю собі приємність відзначити, що скромний блог літтераліс.ком (а також напівмертва спільнота scholar_ua) не лишаються непоміченими.

Запозичені та іншомовні назви. Частина 2. Російські імена

Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

 
Проблема передачі російських власних назв ніколи до сьогодні не набувала гостроти і не привертала якоїсь особливої уваги через кілька чинників, що супроводжували формування системи онімів в українській мові, а особливо в новій літературній мові останніх двох століть.

(Чинники усталення адаптації імен.) Перший чинник — спільне походження і приблизно однакові обставини формування українських і російських імен. Уже до XIV ст. на всьому східнослов’янському просторі християнські імена практично витіснили всі інші. В наступні кілька століть понад 90% імен були іменами візантійського походження в місцевому оформленні. Потрапляючи на східнослов’янський ґрунт через церковнослов’янську мову, християнські імена зазнавали перетворень, адаптувалися до місцевих реалій своєю фонетичною структурою та морфологічною будовою: Іван, Олекса, Клим, Арсен, Валера, Харко… Напевно, не знайти хрестильного імені, котре не мало до десятка (!) народних зменшувальних відповідників, залежних від реґіону. До початку XIX ст., коли в середовищі підросійської і підавстрійської інтеліґенції відродилася зацікавленість власною національною історією, були практично забуті слов’янські імена (Ростислав, Всеволод, Борис, Любов), не використовувалися і давно запозичені імена скандинавського походження (Олег, Ігор, Гліб) та ін.