Загадкова Настасія Камулиха

 
У музеї народної архітектури та побуту під відкритим небом у Пирогово в Києві звернув увагу на поховальні хрести середини XVIII ст., невідомо звідки притягнуті під дивовижну дерев’яну церкву св. Миколая, перенесену сюди з села Зелене Тернопільської області. (Як свідчить напис, церква, побудована 1817 року, типова для Західного Поділля.)

Долі за обличчями з фотографії

 
Оксана Забужко замилувалася ясними обличчями селянки з дітьми на фотографії 1915 року і запитала риторично, що з ними сталося, які біди випали на їхню долю…

Сучасні мережеві ресурси з базами даних учасників Другої світової, репресованих, оцифровані «Книги пам’яті» тощо люб’язно підказують, що може бути нериторична відповідь. Малопоширене прізвище Сивобород дозволяє в кілька кліків локалізувати село, знайти військкоматівські списки призову початку війни, побачити нагородні листи імовірних героїв, перевірити прізвища серед списків родин репресованих та загиблих під час Голодомору.

Виявляється, що родина Сивобородів з фото, напевно, не потрапила під репресії. Хлопці, найімовірніше саме ці хлопці, були призвані 41-го в радянську армію. Малий Данило вже у званні капітана як командир взводу автоматчиків при танковій бригаді, що винищував італійців під Харковом 43-го, був нагороджений орденом, контужений. З його інших двох нагород за перемогу над Німеччиною та Японією можна дізнатися, що він вижив у війні, і що брав участь у далекосхідній операції. Про призваного тоді ж Івана, старшого хлопця з фото, більше нічого не відомо. Напевно, загинув.

Цікавішою склалася доля ще одного хлопця, теж напевно сина цієї молодої жінки на фото, котрий народиться тільки 1918-го. Цей Андрій перед самою війною поступив в Ульянівське танкове училище, потрапив на війну курсантом ще 39-го, а завершив її ґвардії полковником. Продовжив службу, але після війни в Україну вже не повернувся. Онуки, про яких запитувала Забужко, давно стали росіянами.

А прізвище Сивобород досі трапляється в селі Луб’янка під Києвом.
 

Мозаїка тижня. Наголоси та назви

 
Буває ж таке. Сьогодні в рекламі фільму за мотивами Джека Лондона вперше в житті почув назву Юкон з наголосом на Ю, а не на О, як звик з дитинства. Поліз по українських словниках… Зовсім не здивований, що знайшов і перший, і другий наголос. Сувора реальність війни всіх проти всіх.

А як в англійській? Транскрипції різних систем наче підтверджують наголос на Ю ([ˈjuːkɒn], [yōō΄kon]). Але хоч як слухати Форво чи Ютуб, в особливостях вимови виразно чую тільки Юкóн.

І от чому вірити? Своєму «вуху» і давно засвоєній практиці (що однозначно впливає на «вухо») чи якійсь абстракції «правильної» вимови за схемою?

* * *

Ще одна іншомовна власна назва, що суто через правописні негаразди ніколи не усталиться в україномовному вжитку.
Тедрос наш, Аданом (голова ВООЗ) має чудове традиційне для Ефіопії подвійне ім’я зі значенням «слуга Ісуса» (Gebre + Yesus, склеєне в англ. Ghebreyesus).
Написати «Ґебреісус» неможливо через обов’язкове -еї-, більш адекватне «Ґебрейєсус» неодмінно спростачать до «Ґебреєсуса». Можливо, варто писати б з дефісом «Ґебре-Ісус», або навіть окремо, «Ґебре Ієсус» як звали більш відомого Афеуорка (УЛЕ, Т. 2).
Але бачу, вже почали переганяти з англійської через російську. Як завжди.

* * *

Бачив суперечку про те, як по-новому писати рос. прізвище Толстой. Якщо Лев Толстой у винятках, то Олексій Толстий — ні. (Укладачі правопису, напевно, не здогадувалися, що -ой цих російських прізвищ це важливий соціальний маркер, а не привід до незграбного втручання.)
 

Опитування про вигадану назву

 
Запрошую взяти участь у новому короткому опитуванні про назву The Hobbit.
 

посилання

 

Символічний програш українських церковників

 
У вирі подій останнього тижня мало хто відмітив тяжку символічну поразку українського православ’я. Сьогодні Верховний Суд України дозволив УПЦ (МП) зберегти теперішню назву. Звісно, в формальній, офіційній назві, яку їм дозволили зберегти, немає ніякого додатка (МП), це відмітка суто для зручності зовнішньої політичної ідентифікації. Тобто за Московською патріархією і надалі в Україні зберігається єдина можлива назва для гіпотетичної, але недосяжної незалежної української ієрархії.

Справжній жах на Хеллоуїн

 
Жахіття з множенням варіантів назви нещодавно запозиченого свята лякалок триває. Прямий наслідок випендрювання невігласів з невиправданим поширенням г на місце очікуваного х. А ще й наголос усі ставлять як заманеться і відмінюють навмання. Оцих класиків вічного жанру «зламай собі язика назло» пуристи перелякали, що українською Хеллоуїн якось по-крученому має бути, от і виходить кумедне.
 

Формула грамотності

 
Одна з основних медійних подій останнього тижня потрапила в проблемний пункт правописної реформи. За дуже неточними оцінками Ґуґла різнобій у написанні прізвища автора так званої формули умиротворення аґресора («формула Штайнмайєра») виглядає так:
 

•   Штайнмайєра — перша сторінка 7860 / остання сторінка 344
•   Штайнмаєра — перша сторінка 13400 / остання сторінка 323
(пошук обмежено одним тижнем, запит з виключенням другого варіанта)

 
Якщо обережно, дуже обережно вірити цифрам на перших сторінках пошуку, то новітні зміни поки майже не вплинули на вибір написання. Третина залишається вірною інтеліґентному варіанту з інтервокальним -й- (Штайнмайєр), як залишалася останні роки. Наприклад, за інтернет-корпусом mova.institute словоформи з астерисками .*майєр.* (4,974) та .*маєр.* (7,451) дають досить близьке співвідношення.

На жаль, не існує якогось великого українського інтернет-видання, що послідовно додержувалося б нормального традиційного написання. Гірше того, одне видання може на одній сторінці писати так, а на другій інак, залежно від джерела копіювання новини. Це добре засвідчує загальну байдужість до української як мови, яка могла б виконувати функції національної, але досі з цим не може впоратися. Адже усталеність запозичених прізвищ це ознака існування прошарку україномовної еліти, що одержує інформацію з україномовних джерел.
 

Памво – Памви – Памва

 
Чернече ім’я знаменитого староукраїнського лексикографа Павла Беринди (бл. 1565 — 1632) — Памво́ (з грецьк. Παμβώ, лат. Pambo) — викликає певні труднощі при відмінюванні.

Проблема в тому, за якою відміною відмінювати, за першою ([Па́мва]: р. в. Памви, д. в. Памві, з. в. Памву, о. в. Памвою, м. в. Памві, к. в. Памво), чи за очікуваною другою (Памво́: р. в. Памва, д. в. Памву, з. в. Памва, о. в. Памвом, м. в. Памву, к. в. Памве)? Особливо потреба вибору проявляється в родовому відмінку. «Лексикон» Памви Беринди чи «Лексикон» Памва Беринди. Або ж не відмінювати взагалі, за сучасним прикладом іншомовних назв.

Хитання відмінювання сходить до староукраїнських часів. Календарне ім’я Памво (Памбо) могли відмінювати і так, і так. Скажімо, на титульній сторінці «Лексикона» зазначено: «тщанїεмъ… Памвы Бεрынды», наче за першою відміною. Але сам же Беринда в той же час друкує листки «от отеченика скитскаго», де була стаття «О преподобном Памвѣ Нитрийскомъ», де приклади різні: авву Памва (р. в., друга відміна), у Памва (р. в., друга відміна), але къ отцу Памву (д. в., друга відміна).

У фототипічному виданні вирішили не міняти традицію відмінювання за першою відміною (Памво-Памви), хоча пояснили додатково, що відтворювати за таким відмінюванням форму називного відмінка Памва неправильно, і що таке відмінювання мало б відбивати якусь говіркову форму (як у закарпатських говорах Петро-Петры, Илько-Илькы, або виникнути під впливом польської Fredro-Fredry).

Проте це рішення зберігати відмінювання за першою відміною (р. в. Памви) не знімає питання і називного відмінка (Памва чи Памво?), і його наголосу (Пáмва чи Памвá?). Відмінювання ж за другою (Памвó як Павло, р. в. Памва) такого ходу не потребує. І якщо вже стало сучасним українським стандартом передавати ім’я Беринди як Памво, а не Памва, як досі переважає в російських публікаціях, то немає причин залишати відмінки з іншої відміни. Тож варто відмінювати (кого?) Памвá Беринди, а не Пáмви чи Памви́.
 
 
Див. також: Беринда тлумачить вираз слуга народний.

Зрадництво перекладача

 
Українці завжди знайдуть привід смертельно розділитися в мовному питанні. Цього разу в питанні правильної назви нововизнаної церкви. Задіяні церковники та ЗМІ якось легко почали тиражувати варіант Православна Церква України, чомусь посилаючись на томос, де в українському тексті назва взагалі звучить як Святійша Церква України. Дивно, що нікому не спало на ум перевірити, як перекладають інші назви з тією ж грецькою конструкцією. Починаючи з албанської, кінчаючи російською. Аж от нарешті цими днями мас-медіа почали крутити приховано зроблений аудіозапис, де патріарх Філарет (Денисенко) обурюється очевидно неправильною назвою й наполягає на звичайному українському варіанті Українська православна церква. Варіанті, за який він так довго боровся.
 

«…як я вже говорив, назву нам нав’язали не нашу. Оцю — Православна церква України. Хто пов’язаний зі ЗМІ, треба викорінити назву Православна церква України. Це є не наша назва. Ми є Українська православна церква. Як інші: Болгарська православна церква, Російська, Сербська і тому подібні. А Православна церква в Україні — це означає, що вона не є панівною церквою, а однією з церков в Україні. А ми не «в Україні», а ми є «Українська». Ми — панівна церква України» (…) «Отець Михаїл (Омелян), ви там пишете в інтернет. Нехай там хтось називає, але щоб у наших джерелах не було ПЦУ. УПЦ, а не ПЦУ». (Патріарх Філарет на закритій зустрічі церковнослужителів, «112 канал», 24 січня 2019 р.)

 
Забавно, що таким чином невдале перекладацьке рішення при швидкій підготовці українського тексту томосу стало приводом для глибокодумних висновків і, зрозуміло, водночас підготувало ґрунт для наступного мовного розділення. Традиційний грецький варіант для автокефальної церкви «Ορθόδοξη Εκκλησία της Ουκρανίας» це, зрозуміло, і є просто «Українська православна церква». При цьому треба зауважити, що українська і України, в Україні мають дуже важливу смислову відмінність в українській мові. Для прикладу, український народ і народ України, народ в Україні це дуже великі різниці; те саме повною мірою стосується назви релігійної організації. Акуратніше треба перекладати, щоб не корумпувати важливий політичний символізм на рівному місці.

Церковні діячі, котрі живуть у світі символів, зазвичай тонко відчувають їхню вагу, а тут старий патріарх щось запізно схаменувся, коли назви «ПЦУ» та «СЦУ» вже розтиражовано, ба навіть висміяно, на кшталт «ПУПЄЦ». Причому обурення Філарета цілком справедливе; хоча й запізно, але він тут повністю правий. А почалося все з товмача.
 
 
Додаток 31 січня. Схоже, попи схаменулися і таки зареєстрували коректну назву «Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)».
 

Єпіфаній з варіантами

 
Колись Бернард Шоу дотепно зауважив, що англійці з американцями це два народи, розділені спільною мовою. У нас навіть більше — українці це такий один народ, розділений однією мовою. В українському випадку закон очікування найгіршого працює якнайкраще й якнайочевидніше. Якщо для чогось існує найменша можливість вигадати мовне відхилення, воно буде вигадано, й негайно набуде прихильників та противників, розділених непримиренно на групи тільки цим.

Ім’я новообраного предстоятеля нововизнаної автокефальної української церкви вже має три варіанти: нормативний літературний Єпіфаній (з гр. відомий, знатний), перезапозичений на західний манір Епіфаній та штучно архаїзований варіант Єпифаній. Немає сенсу розбирати, хто, де і з якої причини зробив помилку чи не погодився з усталеним ужитком, варіанти вже існують і розділятимуть україномовних. У Вікіпедії такий різнобій кумедно подано навіть в одному реченні: «Епіфаній (…) пострижений у чернецтво з іменем Єпіфаній на честь святителя Єпифанія Кіпрського». Хоча в нашій історії найвідомішим є ім’я не святого Єпіфанія з далекого Кіпру, а Єпіфанія Славинецького, українського церковника й філософа XVII ст.

Не маю жодного сумніву, що вживана останнім часом по відношенню до Сергія Думенка виробнича назва Епіфаній буде критикована опонентами як типове мовне латинництво. Бо варіант Епіфаній міг би з’явитися в українській тільки тоді, коли початково грецьку назву переймали через західноєвропейські мови (пор.: епігон, епіграма, епідерміс; навіть епіфанії Дж. Джойса), а варіант Єпифаній міг з’явитися б і внаслідок українських фонетичних змін (пор.: єпископ, єпитимія, єпитрахиль), якби ж тільки ім’я неперервно побутувало в українській і не зазнавало інших змін (скажімо, як Матвій, Степан). Проте так не сталося, і заміна -і- на -и- нині засвідчує виключно спробу штучно підробити, сфальсифікувати фонетичну історію церковного імені, наче воно було завжди, або ж переробити за вигаданою логікою, на противагу західному Епіфанію. Цей позамовний підхід з наївним бажанням щось навмання «виправити» завжди дивує, бо засвідчує зневажливе ставлення до мови як до неповної чи примітивної системи. Тим часом літературний варіант Єпіфаній (Єпіфан) з різних причин, серед яких можна виділити важку вимову для народного вжитку, вплив церковного іменування та вплив російської мови, залишився і з йотацією, і з Ф-, і з фонемою -і- (пор.: Філарет, Леонід).

Якщо різнобій уже існує об’єктивно й нікуди не зникне вже ніколи, можна хіба що спробувати оцінити поширеність варіантів. Кількаразову перевагу очікувано має літературна норма Єпіфаній, підтримана величезним корпусом наукових та енциклопедичних видань останнього сторіччя, а два конкуруючі з протилежними ідеологічними обґрунтуваннями варіанти Епіфаній та Єпифаній поширені приблизно однаково як відхилення. Проте тепер, з появою керівника нової церковної структури, зміни в розподілі кількості неодмінно стануться. Звісно, залежно від згадування діяльності нової дійової особи на українському політичному полі.