Питання передачі влади все псує

 
21 лютого, коли Євромайдан 2014 року уже переміг, але питання влади ще не було остаточно вирішене, в будівлю Верховної Ради вперше з початку протестів раптом почали організовано заходити озброєні автоматами люди в одностроях. Знервовані депутати в прямому ефірі перелякано намагалися вияснити, хто вони такі, що тут роблять. І буквально благали припинити захоплення. За кілька хвилин звідкісь надійшла команда, і автоматчики пішли невідомо куди так само швидко, як і з’явилися. Цей дивний епізод, в котрому хтось під час поділу влади продемонстрував свій силовий ресурс тим, кому було треба, так і залишився непроясненим серед інших таємниць того року. Чомусь згадав цей випадок, коли побачив фотографію з холу будівлі Конґресу США, де під погруддям Лінкольна вповалку відпочивають нацґвардійці у викладці. Присутність озброєних людей помітно змінює акценти будь-якої події. Особливо тоді, коли демократія найуразливіша — при зміні правлячих осіб та партій.

Так, до січневих подій у США прикуті очі всього світу. І не дарма. Нам теж не завадить уважно дивитися на те, що відбувається в ці дні в найстарішій демократії світу, коли історія привідкрила публіці прихований непривабливий каркас режиму, і при найменшій цікавості можна побачити, що відбуватиметься на практиці, яким чином доводиться викручуватися, коли демократія сама по собі не працює.

Про обов’язок голосувати

 
Другий раз за все життя не йду голосувати. Перший — коли пропустив минулі місцеві вибори під час своєї мобілізації, перебував на полігонах далеко від виборчої дільниці. На сьогоднішні ж, за збігом також місцеві, не йду свідомо, бо маю невеличку температуру, хоча й без нежиті; за теперішніх обставин не наражати інших на найменший ризик зараження це вже поважна причина.

А втім, з недавнього часу виправдання неучасті у виборах мені вже не потрібне. Адже немає раціональних підстав вважати участь у демократичних виборах з загальним виборчим правом горожанським обов’язком, а ті доводи, що найчастіше наводять на захист цієї ідеї, не проходять перевірки критичним розглядом. (Докладніше про постановку проблеми див. роботу Джейсона Бреннана «Етика голосування», ключовий фрагмент.)
 
 
Додаток. Блискучий розбір «Голосування: горожанський обов’язок чи аморальна витрата часу?» робить Майкл Х’юмер. Висновок: «Для більшості людей голосування є не чеснотою, а невеликим пороком. (Є пороком, оскільки вони, як правило, невігласи або невідповідні якось по-іншому, а „невеликим“ через крихітний шанс, що вони можуть вплинути на що-небудь.) Для декотрих людей, можливо, голосування є невеликою чеснотою, але воно є необов’язковим, існує багато кращих речей, що їх можна було б робити».
 

Зупинка Пінкера перед епістократією

 
Стівен Пінкер — відомий автор захоплюючої, невтомно ліберальної книги «Просвітництво сьогодні. Арґументи на користь розуму, науки та проґресу», де в жанрі «про все потроху» подано вражаючу панораму сучасного світу з погляду критичної, розумної, думаючої людини. Торкаючись питання демократії, розглядаючи її історичні успіхи, він не може обійти увагою проблеми, перед якими вона нині забуксувала.

Пінкер добре знайомий з ідеєю епістократії, демонструє обізнаність своїм розлогим розбором невігластва виборців та особливою увагою до того, як демократія працює (чи як не працює). У твіттері Пінкер свого часу позитивно відзначив вихід книги Бреннана «Проти демократії» коментарем (2016): «Чи повинні ми замінити демократію епістократією? Цього ніколи не станеться, але це та ідея, що справді змушує задуматися».
 

Виявили недовіру населенню

 
Верховна Рада абсолютною більшістю голосів усіх фракцій ухвалила новий виборчий кодекс з модифікованою партійною системою, якою українців знову позбавили безпосереднього представництва, як колись на початку 2000-х.

Ну, не довіряє в нас патерналістська держава своїм горожанам. Бач які, купуються на гречку й обіцянки, не розбираються в людях. Ще не тих виберуть. Ось вам, панове, ще одне опосередковування, ще додаткові стримування і противаги проти вашої жадібності й дурості… Замість людини, що представлятиме особисто вас, за партійний ярличок голосуватимете, щоб тільки не напружувалися. Далі можна як у деяких країнах Латинської Америки у бюлетені замість тексту веселі кольорові картинки, а потім швидкий спуск униз.

Проблема, яку намагаються подолати цією системою, або зовсім не справжня проблема, як підкуп гречкою, або розв’язується ідіотично, через намагання перекласти невігластво значної частини виборців при загальному виборчому праві на всіх.
 

Голоси на продаж

 
Загальна думка обивателів одностайна — продаж голосів на виборах це погано, аморально, недемократично. Це ж очевидно несправедливо, щоб багатії скупали собі вибори, викривляючи народну волю, якою вона є. Під уже традиційні згадки гречки та продуктових наборів, комунальних ремонтів, передвиборчих внесків од заможних кандидатів та подібних лякалок наша виборча система все далі втрачає одну з найважливіших рис — прямий зв’язок виборця з представником. Бо якщо ми справді бажаємо знищити підкуп, саме знищення зв’язку з виборцями і може виглядати тим гаданим виходом. (Про те, що при цьому руйнується система представництва, уже не йдеться.)

А якщо звернутися прямо до витоків проблеми. Не бігти від неї, обмежуючи свободу виборця розпоряджатися своїм голосом, а прийняти як належне? Чи може вийти так, що продаж, от саме буквальний продаж голосів за гроші, послуги чи «гречку» і є порятунком демократії, що падає? Емпірічні дослідження показують, що заможніші є більш освіченими, більш компетентними виборцями, а бідні часто знають менше, ніж нічого, тобто, віддаючи голос, ласі до гречки злидарі не здатні зв’язати мету і засоби, за які голосують. Таким чином опосередковуючий фактор продажу голосів зовсім не псує, не спотворює вибір суспільства, а навпаки, рятує демократичну систему від падіння, дозволяючи демократії працювати краще, ніж вона мала б при її недоліках.

Уже відомий у цьому блозі Джейсон Бреннан, з пропозицією епістократії якого ми вже знайомі, якраз пропонує повернутися обличчям до проблеми, щоб побачити, в чому саме продаж голосів виборців може бути суспільним добром, або принаймні не злом.

Епістократія

…всі політичні діячі брешуть, адже брехня лежить
у серці політики, особливо якщо вона демократична (А. Мотиль)

 
Ліберальна демократія нині стала цілковитим стандартом сучасного суспільства. Та хоча у світі після падіння комунізму нараховують понад 60 % країн, що формально мають конституційну демократію, нині тільки менше половини можуть бути названі повністю вільними. На практиці постають прикрими перешкодами різноманітні обмеження свобод, порушення прав людини, ба навіть виникають складні імітаційні авторитарні режими під виглядом демократії.

За минулорічною доповіддю «Фрідом хаус», «демократія зіткнулася зі своєю найсерйознішою кризою за десятиліття (…) На протязі дванадцятирічного ґлобального спаду, що почався в 2006 році, в 113 країнах спостерігається падіння, і тільки 62 демонструють поліпшення». Цінності, що втілює демократія, відступають у ґлобальному масштабі. Демократія втрачає позиції в США, антидемократичний вплив на сусідів поширюють Російська Федерація та Китай. Електоральні успіхи правих і лівих популістів у Європі засвідчують, що нові покоління виборців уже не можуть оцінювати переваги демократичної системи через противагу альтернативам так, як ще зовсім нещодавно могли ті, хто пережили фашистські та комуністичні диктатури.

Потрібно знаходити переваги в самій системі, але це зробити складно навіть на теоретичному рівні. Не існує єдиної ідеальної форми демократії, ба навіть означень її нараховуть близько двох сотень. Сучасна представницька демократія, президентська та парламентська, унітарна та федеративна, має численні вирішення проблеми участі та представництва, зіткнення інтересів та підпорядкування більшості, доступ населення до влади та контроль над нею, між партійним та територіальним поділом. Від кожного локального вирішення, від кожної реалізації залежатиме стабільність конкретної демократичної системи та її якість.

«Ніхто не стверджуватиме, що демократія найдосконаліша чи найрозумніша форма правління. Насправді ж давно було сказано, що демократія — найгірша, якщо не рахувати всі інші, випробувані людством…»

Цей день 101 рік тому. Вибори

 
Зближення дивні. Сто років тому українці теж брали участь у виборах і довиборах, на яких звичайно перемагали популістичні й анархічні сили. Їх перебіг, дійові особи і результати вже давно неважливі, але нерозв’язані досі теми політики все ті ж. Уважний спостерігач і чи не щоденний коментатор подій тодішньої Української революції, Сергій Єфремов залишив чудові газетні замітки, що нині дозволяють нам наче глянути на самих себе з часової відстані.
 

Боротьба з большевиками, хронічний міністерський кризис, пустування того або іншого з державних немовлят, дебати в Малій Раді, стосунки з німцями і т. ин. — держать нашу увагу переважно, коли не виключно, на самій високій політиці. Ми всі вибралися на коня цієї політики і сяк-так на йому їдемо — не завжди навіть додивляючись до дороги — і нам ніколи оглядатись навкруги. І так захопили активнішу частину громадянства справи високої політики, що поза нею ми нічого не розбираємо і хіба аж тоді тільки, коли враз втиснеться до нас силоміць яка-небудь життєва справа, як-от, наприклад, засів ланів навесні, ми трохи ніби приходимо до пам’яті од тих вічних змаганнів на високі політичні теми. (…)
 
(…) Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати — земля утікала з-під ніг, і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голосу їхнього, і весь резонанс губиться тут же на місці, вглиб життя не досягаючи. (…)
 
Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки — тільки вгорі, йдучи шляхом бюрократичним та централістичним. (…) Отрута централізму, проти якого ввесь час боролось українство, все-таки глибоко пройняла все наше життя. (…) Треба самий метод державного будування одмінити, тобто перенести центр ваги з форм центрального правительства на місця, на органи місцевого самоврядування. Треба будувати державу знизу вгору, і до того ж просто державу, не висовуючи на перший план її національних завданнів, не вливаючи державність у виключно українські форми, використовуючи всі живі сили без огляду на їхню національну приналежність. Робота величезна, робітників же взагалі мало, і кожен добрий робітник повинен знаходити собі оцінку як такий, а не тільки з погляду того, чи вміє він на місці «ї» з двома крапками поставити. Цього не вміють — треба в цьому признатись — і центральні органи, хоча мову та правопис зробили мірилом на всі речі і збувають часто добрих техніків тільки через те, що під згадану міру не підходять.
 
Добре організоване місцеве самоврядування, яке зуміє використати всі живі і до роботи здатні сили — єдине, що може українську державність справді на міцний поставити ґрунт. Од цього, напевне, потерпить дещо хвацька джигітировка на коні високої політики, форми центральних установ утратять трохи свого фольгового сяйва, зате і державність, і оті самі форми набудуть сили і непохитності. І тоді ми справді збудуємо державу, і вона самим ходом речей зробиться державою українською.
 
Сергій Єфремов. Новітній централізм. Нова рада. — 1918. — 19, 20 (6, 7) квітня. Цит за: Сергій Єфремов. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.). — К., 2014. — Т. 1. — С. 576-581.

 
Помилки повторюються з вражаючою невідворотністю. І невивчені, вони змушують знову і знову перескладати провалені іспити, спалюючи через незасвоєння суворої науки безцінний час людських життів.
 

Він нам нічого не винен

 
І це головна проблема нинішніх виборів. Основний претендент на посаду Президента України, котрий набрав вражаючу третину голосів виборців, нікому з них нічим не зобов’язаний, бо нікому нічого насправді не обіцяв.

На цьому тижні незалежні коментатори політичних подій намагаються розібратися з виниклим конфліктним протистоянням, знайти причини несподіваного розколу суспільства, побачити глибші лінії розлому. Один з авторів «Вашинґтон пост» добалакався навіть до того, що в Україні співіснують дві нації. Авжеж, плідна теза Маркса про існування двох націй у будь-якому буржуазному суспільстві, переломлена через посткомуністичний досвід, досі знаходить повторювачів.

У виниклому протистоянні немає абсолютно нічого дивного, нічого особливого. Все йде наче за підручником про вибори в президентських республіках. Саме те, що кожні вибори найвищої посади самою логікою президентських повноважень ведуть до того, що переможець одержує все, або майже все, і створюють розкол на «дві нації». Зрозуміло, пересічні виборці неабияк переймаються. Доведеться ще перетерпіти два тижні зойків та плачів про неправильний народ. Навіть дивно, що я сам, переживши і перестраждавши за часи незалежності кілька подібних шокуючих поразок своєї партії, теж не можу втриматися від внутрішнього неспокою.

А неспокій цей породжується тим, що вибори в дивній ситуації мовчання однієї сторони, в теперішньому електоральному розкладі принциповим чином відрізняються від усіх попередніх. На відміну від усіх інших, такий формат виборів не розв’яже питання леґітимності влади. Питання ж леґітимності це і є те головне питання, заради чого завжди старанно дотримуються реґулярності проведення виборів. Дивним чином, надуспішна популістична політична технологія загадкового кандидата з обіцянкою «все — всім» знищує леґітимність президентської посади. Адже не відбувається укладання того «соціального контракту», що виробляється саме на обіцянках кандидатів виборцям, на їх обговоренні зацікавленою публікою. Контракт не укладається в шоу з аналізами чи стадіонами, що на них просто згаяно цілий тиждень, це мають бути тверді висловлювання, таким чином, політичні акти кандидатів. Причому леґітимності в такому форматі не набуде будь-хто з переможців.

Що ж, задоволених не буде. І це відкриває прямий шлях до вибуху чергового Майдану в найближчі чотири-п’ять років.
 

Відсотки першого туру значать

 
Підрахунок бюлетенів на вільних виборах завжди дає найкращий зріз суспільства. Його потаємні запити, бажання, очікування. Загалом перший тур пройшов без порушень, і всі розподіли як на долоні. Хоча ще дораховують відсотки на окремих дільницях, загальна картина вже відома:
 

Зеленський 30,24 %; Порошенко 15,95 %; Тимошенко 13,40 %; Бойко 11,67 %; Гриценко 6,91 %; Смешко 6,04%; Ляшко 5,48 %; Вілкул 4,15 %; Кошулинський 1,62 %.

 
Найбільше мене, з одного боку, неприємно здивувала кількість прихильних до простих методів «сильної руки», — за армійського та кадебістського полковників разом 13 %, — з другого, цифра потішила, могло бути значно гірше. Так само здивувала й потішила водночас сукупна кількість (бл. 16 %) одверто промосковських відщипків януковичів; могло бути значно більше, хоча за чотири роки війни це ще дивує. Популізм Тимошенко та її колишнього однопартійця Ляшка (19 %), що давно взаємопоборюються, уже серйозніша цифра суспільних негараздів, хоча теж ще кілька років тому була значно більшою. Чисті націоналістичні погляди дивним чином втратили виборців, давши менше двох відсотків Кошулинському.

Виборці подякували вас

 
Найвірогідніше, Зеленський перемагає і в другому турі. Навряд чи Порошенкові вдасться подолати настільки помітне відставання, змінити рейтинґи й антирейтинґи, якщо тільки не станеться якогось дива. Але виявляється, диво цілком можна створити, вирвати його в несприятливих обставин. На початку кампанії проходити в другий тур чинний Президент не повинен був. Соціологи відпрацювали на «відмінно», надаючи суспільству тиждень за тижнем його правдивий зріз. І непотрапляння в другий тур було майже забезпечене суспільною думкою. Та весь час можна було бачити, як президентська команда створювала й використовувала всі можливі шанси, аж до останнього дня, коли було зроблено неймовірне.

Справді ж, уявіть, що в списку немає Зеленського, кандидатури, що позиціонується як позасистемна віртуальність. Або є альтернативний Вакарчук. Або ж немає низки технічних кандидатів, котрі забезпечили дрібне, але достатнє відщипування відсотків у Тимошенко. Це тільки вершечок однієї списочної технології. А якби не «томос-тур», не шалений в останні тижні темп кампанії з потискання рук всім і кожному по всіх можливих райцентрах? Якби не потужна воєнна пропаґанда, що її включили на поборювання опонентів? І за цих обставин Порошенко виграв друге місце тільки дивом. Зате виграв! Бар’єр подолано.

Треба зазначити, що соціологія змогла так відпрацювати не через власні достоїнства, але завдяки забезпечуваному кілька років саме чинною владою демократичному плюралізмові. Єдиний виняток — респонденти помітно боялися визнати, що підтримують Бойка, одверто промосковського кандидата. Це дещо занижало його відсотки в опитуваннях. Але тут, скоріше за все, побоювання підживлював загальний антипутінський настрій у країні. Тим не менш, цей настрій не зупинив таку масштабну підтримку Зеленського, людини пострадянської, неукоріненої, навіть чия нерідна українська звучить огидно; говорить так, кривляючись, наче йому українське слово пече горлянку. Проте, пригадуючи, як Порошенко при нагоді всіх дякує, можна зрозуміти, що для масового виборця дражливе мовне питання не має особливого значення.

Ця кампанія унаочнила існування відокремлення власне російського владного і російського пострадянського в негидливій уяві українського виборця. Але це неперебірливе відокремлення добре змогла експлуатувати і команда Порошенка, ведучи свою інформаційну війну, в тому числі, радикальними російськими текстами професійних запрошених пропаґандистів Муджабаєва чи Бабченка, котрі дивним чином взялися виступати від імені українців та захисників українських інтересів. Останнім часом добалакалися навіть до розстрілів за неправильну думку, — національний спорт росіян, — що відлякує українців особливо.

Проте війна з намальованими іншованими опонентами ніколи не дасть справжньої перемоги. Дурні наліпки «по приколу», «клоун», «непрофесіонал» помітно не досягають мети для голосуючих проти істеблішменту. І стають у другому турі просто шкідливими. Вони здатні до печії в шлунку згуртувати осердя своїх прихильників навколо прапора, але тільки не пробити сформовані світогляди тих, хто інвестували в слугу якогось невідомого господина свої найпотаємніші мрії про «все хороше» проти «всього поганого». Змінити риторику на ходу, звісно, важкувато, та повторювати непрацюючі ходи в сподіванні, що ті дадуть новий результат, було б безумством. Утім, з огляду на гнучкість порошенківців, можна думати, що слова до виборців Зеленського «Я вас почув!» не залишаться порожніми, і ми ще побачимо несподівані політтехнологічні ходи, що в стислі терміни зрівняють шанси, знову нас дивуючи.