Діаріуш або тиск слова

August 7, 2019

Безумовний дохід

Filed under: Лібералізм, Політологія — maksymus @ 09:24

 
Останнім часом у різних країнах жваво обговорюють ідею базового, ґарантованого державою безумовного доходу, тобто необумовлених нічим виплат певних грошових сум абсолютно всім горожанам. Деякі країни ставлять соціальні експерименти (Фінляндія, Канада), в деяких проводять референдуми (у Швейцарії на референдумі висловилися проти такого безумовного доходу).

Зрозуміло, підтримка чи засудження будь-якого перерозподілу податків залежить од політичних поглядів. Як правило, ліві любителі взяти все й поділити гаряче підтримують збільшення допомоги, відповідно, підтримують збільшення держави, праві індивідуалісти так само гаряче засуджують невиправдану халяву й обкладання працюючих секторів економіки з необхідністю додатковими податками.


Моє класично ліберальне ставлення до такого нечуваного атракціону щедрості з боку держави, що розпоряджається не своїми грошима, зрозуміло насторожене. Я зовсім не впевнений, що, якщо брати суспільство в цілому, буде досягнута хоч якась з проголошуваних прихильниками безумовного доходу мета: забезпечення вищого рівня життя, вільний час для розвитку особистості, подолання наслідків розвитку сучасної технології чи зменшення бюрократії при виділенні допомоги.

Очевидні міркування про ґарантований дохід, від’ємний прибутковий податок чи, як нині його називають, безумовний базовий дохід чи безумовний основний дохід інтуїтивно зрозумілі. Наслідки чудово описав ліберальний мислитель Мюррей Ротбард.

Він зауважив, що припущення про те, що одержувачі ґарантованого доходу продовжать так само працювати, наче нічого не сталося, сумнівне, що такий дохід справлятиме деморалізуючий вплив і на тих, хто сплачуватиме податки, і на тих, на чию користь відбуватиметься перерозподіл зібраних податків.
 

«Уявимо, що межою бідності оголосять річний дохід в 4000 дол., і кожний, хто зароблятиме менше цієї суми, буде автоматично одержувати від дяді Сема різницю одразу після подачі податкової декларації. Особа з нульовим доходом одержить 4000 дол., ті, хто зароблять 3000, — одержать 1000 і т. д. Наче зрозуміло, якщо заробляєш менше 4000, то немає жодного смислу працювати взагалі. Нащо працювати, якщо зовсім непрацюючий сусід матиме ті ж гроші? Коротше кажучи, чистий дохід од продовження трудової діяльності стане рівним нулю, так що все працездатне населення країни з доходом меншим за чарівні 4000 дол. негайно перейде на „законну“ допомогу.
 
Але і це ще не все. Як себе поведуть люди, що заробляють рівно 4000 дол. на рік або трохи більше? Людина, яка зароблятиме 4500, через рік виявить, що проживаючий по сусідству нероба, котрий узагалі відмовився працювати, одержує від уряду 4000, так що весь її заробіток за роботу по сорок годин на тиждень складає тільки 500 дол. на рік. Тому вона теж кине роботу і перейде на допомогу. Так же вчинять і ті, хто заробляє 5000 дол. на рік і т. д.
 
Але й на цьому згубна справа не закінчиться. Коли всі, хто заробляють менше 4000 і навіть трохи більше, кинуть роботу і перейдуть на державну допомогу, витрати на соціальні виплати зростуть до небес, а щоб продовжувати їх фінансувати, доведеться суттєво збільшити податки на тих, хто продовжить працювати. Але тоді й у них дохід різко впаде, так що багато хто також перейде на допомогу без роботи. Візьмемо приклад людини, яка заробляє 6000 дол. З самого початку її чистий дохід від роботи складатиме тільки 2000, а якщо доведеться сплачувати, скажімо, 500 дол. податків на утримання непрацюючих, її чистий дохід складатиме тільки 1500 на рік. А якщо їй потім доведеться віддавати у вигляді податків ще 1000, щоб фінансувати швидко зростаючі лави нероб, її заробіток впаде до 500 дол. на рік, і вона також перейде на допомогу. Таким чином ґарантований річний дохід ґарантовано призведе до катастрофи, коли працювати ніхто не буде — всі ждатимуть державної допомоги.
 
Мало того, існує ще низка додаткових міркувань. На практиці, звичайно, встановлена на рівні 4000 дол. допомога надовго на цьому рівні не затримається: нездоланний тиск клієнтів системи соціального забезпечення та інших зацікавлених осіб неодмінно обернеться щорічним збільшенням цієї планки, так що спуск униз стане крутішим, а економічний крах наблизиться. На практиці ґарантований річний дохід на противагу поглядам консервативних прихильників такого методу не замінить існуючу клаптикову систему соціального забезпечення, а просто стане додатком до решти програм допомоги.»
 
(Мюррей Ротбард. До нової свободи: Лібертаріанський маніфест.)

 
Зрозуміло, треба зважити на те, що цю сумну картину розтління внаслідок ґарантованої державою грошової допомоги розгортає переконаний лібертаріанець, чиї міркування після цього прямо ведуть до заклику скасувати будь-які державні виплати, будь-яку державну допомогу.

Якщо відкласти в бік міркування неодмінного збільшення податків, питання їх перерозподілу через безумовний дохід, насправді, полягає в тому, чи справді кидатимуть працювати ті, хто одержуватимуть цей дохід. Перші експерименти не показують особливої зміни поведінки одержувачів доходу. Не кидають працювати. Не збільшується споживання спиртних напоїв і тютюну. Навіть інколи відмічають збільшення інвестицій в освіту, що є величезним плюсом ідеї безумовного доходу. Проте, можливо, це через обмеженість експериментів у часі, що змушує одержувачів продовжувати триматися за робочі місця, можливо з інших причин, але якщо міркування, подібні до міркувань Ротбарда, на практиці виявляться помилковими, то чи не справдяться сподівання халявщиків?

* * *

Додатково треба особливо розглянути одну з провідних лівих заяв про те, що безумовний дохід конче потрібен для того, щоб зменшити неґативні наслідки автоматизації для ринку праці. У своїй граничній тривожній лякливості занепокоєння автоматизацією виглядає образом майбутнього в темних тонах, коли швидкий розвиток штучного інтелекту і впровадження роботизації позбавлятиме людей робочих місць, що вестиме до технологічного безробіття в катастрофічних масштабах. І тому тільки безумовний дохід стане належним виходом, перерозподіляючи національне багатство справедливо. (На думку лівих справедливо, звісно, бо що справедливого в зрівнялівці за чийсь рахунок, треба ще з’ясувати.)

Але спростувати це страхітливе передбачення можна численними попередніми занепокоєннями новітніми технологіями останніх кількох століть. Ця тривка неекономічна віра обивателів, починаючи з луддитів, у те, як автоматизація знищить робочі місця, носить спеціальну назву — помилка про фіксований об’єм праці (the lump of labour fallacy). Коротко кажучи, алармізм не знаходить підтвердження ані в історії технологічного розвитку людства, ані теоретично. Справді, при збільшенні продуктивності праці об’єм випуску не залишається незмінним; доходи тих, хто виробляє, хто споживає та хто працює збільшуються, що вимагатиме нових робочих місці, а не їх скорочення.
 

7 Comments »

  1. > що справедливого в зрівнялівці за чийсь рахунок, треба ще з’ясувати

    але при цьому ще треба з’ясувати, що справедливого в стартовій нерівності. Щоб казати, що злидарі, отримуючи соціальну допомогу, тим самим залазять у кишеню багатших, відбираючи в них чесно зароблені гроші, потрібно, щоб вихідні умови були більш-менш рівними для всіх. Якщо стартовий капітал приблизно однаковий (я маю на увазі не лише фінансовий, а й соціальний, наприклад, можливості освіти, проживання в середовищі, багатому на перспективи, тощо), тоді справді, багатші можуть справедливо вважати, що вони чесно заслужили свої переваги, бо досягли більшого, ніж інші. Однак якщо стартові умови суттєво нерівні, тоді справді, виникає питання, наскільки привілейоване становище багатших є їхньою власною заслугою, а наскільки – результатом нерівності, яка відкрила їм значно кращі стартові можливості.

    У системі безумовного доходу теж можна передбачити певні градації, як про це згадано в промові Мартіна Форда на TED:

    Comment by criticalthinkerua — August 7, 2019 @ 15:57

    • >отримуючи соціальну допомогу, тим самим залазять у кишеню багатших

      Якщо ті, хто сплачують податки, роблять це з примусу (державного узаконеного примусу чи примусу насильства, як у кримінальному світі), а не з власної добросердності, то це безперечне твердження. І цілком завершене. Воно не вимагає жодної іншої згадки про якісь вихідні умови. Одержання соціальної допомоги це і є перекладання витрат на тих, у кого ці кошти забирають. Решта — це виправдання насильства, що робить перекладання.

      Справедливість у рівності правил, рівності права. Про власні заслуги не йдеться, хоча талан і талант ніхто не відмінить. Можна народитися у час економічного підйому і скористатися ним, або не скористатися, або одержати хороші стартові умови завдяки спадщині й розоритися з власної бездарності, потребуючи потім соціальну допомогу. Випадок. (Проте інші скажуть, що випадок це вже нерівність умов, що потребує насильницького перерозподілу. І це прямий шлях в табір лівих, що заперечують право власності.)

      У промовця ідея додавання стимулів до ґарантованого доходу в мене викликає веселе здивування. Чим же ця ідея виплат в обмін на виконану роботу принципово відрізняється від відсутності ґарантованого доходу взагалі, коли є всі потрібні стимули? (Саму ж алармістську ідею, що машини знищать у майбутньому робочі місця, я просто відкидаю, як згадану помилку про фіксований об’єм праці.)

      Comment by maksymus — August 7, 2019 @ 16:37

  2. У міркуваннях Ротбарда є проблема. Ґарантований дохід не передбачає встановлення ніяких планок. Він дає додаткові 4000 доларів кожному, незалежно від їхнього початкового доходу.

    Comment by drewndia — August 7, 2019 @ 21:53

    • Він розглядає модель ґарантованого доходу, коли підтягують до певної планки, забезпечуючи мінімальний дохід. Ті ж міркування справедливі і для просто роздачі державою зібраних податків у певному розмірі, коли, починаючи з певної суми, стає невигідно працювати, витрачаючи життєвий час на те, що інші одержують просто так, бо все більше забиратиметься у вигляді податків на тих непрацюючих.

      Comment by maksymus — August 7, 2019 @ 21:59

      • Невигідно працювати стає до певної суми заробітку. Бо різниця між 4000 і 5000 це одне, між 4000 і 14000 — друге, а муж 4000 і 104000 — третє.

        Інша справа — це як профінансувати цей дохід. За логікою його не можна фінансувати з податків. Але якщо держава має власне виробництво, то гіпотетично прибуток від продажу можна роздавати всім порівну. Навіть якщо фінансувати з податків: то має йтися про якісь надмірні збори, тобто при зменшенні бази оподаткування автоматично зменшується і загальний ґарантований дохід. Але це цілком відповідає системі ринку, який ви захищаєте в сусідньому дописі: особиста вигода не завжди збігається з загальною.

        Comment by drewndia — August 8, 2019 @ 20:26

        • Нормальна, ринкова «роздача» прибутку державних підприємств мала б полягати в зменшенні податків. Інакше це все одно роздача тих же, зібраних з суб’єктів оподаткування коштів, тільки взятих наче з іншої кишені.

          Comment by maksymus — August 8, 2019 @ 20:57

          • Сама система податків — це продаж певних державних послуг людям. Хоча відповідність між ціною і вартістю скоріш за все така собі.

            Comment by drewndia — August 9, 2019 @ 19:19


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: