Діаріуш або тиск слова

April 29, 2019

Епістократія

…всі політичні діячі брешуть, адже брехня лежить
у серці політики, особливо якщо вона демократична (А. Мотиль)

 
Ліберальна демократія нині стала цілковитим стандартом сучасного суспільства. Та хоча у світі після падіння комунізму нараховують понад 60 % країн, що формально мають конституційну демократію, нині тільки менше половини можуть бути названі повністю вільними. На практиці постають прикрими перешкодами різноманітні обмеження свобод, порушення прав людини, ба навіть виникають складні імітаційні авторитарні режими під виглядом демократії.

За минулорічною доповіддю «Фрідом хаус», «демократія зіткнулася зі своєю найсерйознішою кризою за десятиліття (…) На протязі дванадцятирічного ґлобального спаду, що почався в 2006 році, в 113 країнах спостерігається падіння, і тільки 62 демонструють поліпшення». Цінності, що втілює демократія, відступають у ґлобальному масштабі. Демократія втрачає позиції в США, антидемократичний вплив на сусідів поширюють Російська Федерація та Китай. Електоральні успіхи правих і лівих популістів у Європі засвідчують, що нові покоління виборців уже не можуть оцінювати переваги демократичної системи через противагу альтернативам так, як ще зовсім нещодавно могли ті, хто пережили фашистські та комуністичні диктатури.

Потрібно знаходити переваги в самій системі, але це зробити складно навіть на теоретичному рівні. Не існує єдиної ідеальної форми демократії, ба навіть означень її нараховуть близько двох сотень. Сучасна представницька демократія, президентська та парламентська, унітарна та федеративна, має численні вирішення проблеми участі та представництва, зіткнення інтересів та підпорядкування більшості, доступ населення до влади та контроль над нею, між партійним та територіальним поділом. Від кожного локального вирішення, від кожної реалізації залежатиме стабільність конкретної демократичної системи та її якість.

«Ніхто не стверджуватиме, що демократія найдосконаліша чи найрозумніша форма правління. Насправді ж давно було сказано, що демократія — найгірша, якщо не рахувати всі інші, випробувані людством…»

Цей вислів Черчилля давно вийшов за рамки контексту хвилі післявоєнної світової демократизації і початку «холодної війни». Нині його повторють як штамповане зручне виправдання само собою зрозумілих недоліків демократичного правління, що виявилося водночас і складним для встановлення вперше, і складним для утримання, і ще складнішим для повторного повернення після майже невідворотного антидемократичного відкату, що спіткає майже всі нові демократії при переході. Знайти такі настройки балансів стримування і противаг, що підходили б саме для окремої демократії з її культурними, економічними, політичними особливостями, виходить завжди дуже непростим завданням. Тільки варіацій виборчих систем у світі перепробували кілька сотень, на набитих ґулях відкриваючи кожного разу, що універсальної пропозиції не існує.

Ми приймаємо ці недоліки як належні тільки в розрахунку, що альтернативою демократії є авторитаризм. А значить, відмова від того, що прийнято вважати основними демократичними принципами, начебто неодмінно веде до авторитаризму. Проте це не так. І пошук шляхів подолання наявних проблем «найгіршої форми правління» не обов’язково має вести до «ще гірших».

Можливо, для сучасного масового суспільства з його вимушеною представницькою системою вже не треба брати до практичного розгляду відомі античні застереження проти демократії участі від Платона чи Арістотеля. Проте прозорливий розгляд Дж. Ст. Мілля недоліків представницького урядування, зроблений тоді, коли правом голосу в його країні володіло менше десяти відсотків населення, заслуговує на особливу увагу. Адже тепер, через півтори сотні років ми вже маємо можливість оцінити на практиці, чи мали прогностичні застереження слушність.

Обдумуючи основи ліберальної демократії, Мілль наштовхнувся на те, що принципи лібералізму й ідеали демократії в деяких суттєвих моментах можуть суперечити один одному. Серед таких протиріч знаходиться і некритично прийнята демократична аксіома «одна людина — один голос». Зовсім не треба вважати, що свою думку про множинне голосування (plural voting) він вважав тільки тимчасово необхідною для переходу від класового суспільства до загального виборчого права. Аж ніяк, ця ідея про кращу виборчу систему, згідно з якою всі горожани одержують право голосу, але деякі з них, завдячуючи своїй вищій освіті чи посаді, наділяються додатковими голосами, висловлена ним уперше 1859 року в праці «Думки про парламентську реформу», вмонтована в самі основи його ліберальної теорії представницького урядування.

Ця пропозиція множинного голосу, що прямо відокремлювала право голосу від права рівного голосу, тривалий час викликала зрозумілий теоретичний неспокій. Адже більшість сучасних розвинутих демократій на ранніх етапах так чи так вимушено проходили через періоди росту, де практикувалися множинні голоси з різними обмеженнями. І розширення виборчого права на загальний ідеал потребувало встановлення різних обмежуючих бар’єрів, накладання стримувань і противаг на саму політичну демократичну систему, без якої вона могла завалитися. Та й такі системи і завалювалися, як у найгіршому прикладі демократичного провалу в 1920-30-і. Проте досі «ідеал народного суверенітету відіграє ту саму роль у сучасній демократичній ідеології, що божественне право королів грало в монархічну епоху» (Ахен, Бартельс, 2016).

Сучасні заперечення ідеї множинного голосу висловлюються як дзеркальне відображення тверджень самого Мілля про виграш у розумному розвитку і процвітанні суспільства. Якщо для Мілля суспільний виграш буде виграшем і тих, хто має меншу вагу голосу, то, наприклад, Чарльз Р. Бейтц переходить до індивідуалістичних критеріїв теорії соціального контракту й зауважує, що позбавлені голосів особи в системі, що розподілятиме політичну владу неоднаково, нестимуть подвійні витрати, і від того, що їхні інтереси представлені недостатньо, і від втрати того, що Дж. Роулз назвав найважливішим «первинним добром — самоповагою». І навіть у випадку, коли множинний голос приносив би і суспільне процвітання, і особисте процвітання кожного, це вело б до невиправданного індивідуального погіршення самопочуття особи. Проте ця редукція політичної проблеми до етичної поділяється не всіма, і Джеремі Уолдрон зауважує: «концепція рівноправної поваги, яка відбиває перевірені чи визнані відмінності в розумі, мудрості й досвіді, може виправдати певну схему множинного голосування». Хоча сам Уолдрон негайно надає власне інструментальне заперечення — ідея множинного голосу в загальному випадку не враховує можливість різного раціонального обґрунтування стандартів компетентності.

Третім, але не останнім повторюваним запереченням, навіть, якщо відкинути згадані вище міркування соціального контракту та етичну редукцію, є обґрунтована підозра, що саме набуття освіченості й досвіду, необхідних для одержання права множинного голосу, може впливати на упередження привілейованої особи, що виникають саме від освіченості й досвіду (Девід Естлунд назвав це демографічним запереченням: «освічена частина населення може непропорційно мати епістемічно шкідливі особливості, які протидіють визнаній епістемічній користі освіти»). І політична компетентність у такій пропозиції може набуватися через небажане упередження.

Можливо, колись пошуки належної схеми впровадження множинного голосу, що обходила б ці три відомі заперечення, матимуть успіх і на теоретичному рівні. На фоні ж чергової хвилі провалів демократії в останнє десятиліття збільшується очевидний практичний запит на таку систему представництва, що знімала б ті вади, котрі змушують противників авторитаризму кокетувати з висловом Черчилля про «найгіршу систему» за відсутності кращої. Варто згадати, він же зауважив, що «найкращий арґумент проти демократії — п’ятихвилинна розмова з пересічним виборцем».

В українській політичній думці ідея множинного голосу й супровідна дискусія навколо неї залишається незнайомою. На момент написання цього коментаря пошук в українському сеґменті мережі назви «епістократія» знаходить тільки одну статтю А. Мельника «Коли більшість помиляється», написану на хвилі спроб осмислення перемоги Трампа, де перелічено новітні загрози демократії, що ще не отримали вироблення балансів, та згадується сучасна пропозиція нівелювати сучасну електоральну перевагу невігласів, неосвіченого електорату, що голосує ретроспективно або ж на основі ідентичнісного вибору, що веде до неякісного правління.

Колись думка «одна людина — один голос» знаходила елементарне спростування посиланням на принципову некомпетентність неграмотних як на очевидне обмеження. Неграмотна людина не зрозуміє, не прочитає навіть бюлетень, де треба поставити позначку, як же їй голосувати? (Навіть тепер, як продовження цього погляду на потрібні мінімальні розумові вимоги до виборця, у багатьох країнах позбавлені права голосу недієздатні, люди з такими психічними розладами, що не дозволяють їм зрозуміти вибір.) Поширення загальної грамотності розширювало автоматично і охоплення виборчим правом. Проте вже Токвіль зауважував, що таке розширення призводить до влади посередностей, яку він відмічав на американському прикладі. Але ж світ стає все складнішим, і просто писемність уже давно не є задовільним бар’єром. Людина може прочитати бюлетень, але в складному світі вже не має достатньої компетентності, щоби вирішувати, який вибір найкращий.

По досягненню віку зрілості, що нині збігається з закінченням повного курсу середньої освіти й забезпечує перший рівень грамотності, людині належить один, базовий голос. Це відповідає визнаному принципу демократичної участі, коли кожна дієздатна особа має право брати участь у питаннях, що її стосуються. Проте право голосу не дорівнює праву мати рівний голос. І з позицій множинного голосу з набуттям більшої грамотності, більшої ваги, більшої компетентності, особа має набувати і додаткових голосів чи часток голосів.

Отже, епістократія (epistocracy — «знання» + -кратія). Назву, як це часто водиться, вигадали противники самої ідеї множинного голосу. Термін для «правління знаючих» викував Девід Естлунд (Estlund 1993, 1997, 2003) на позначення критикованої ним системи представництва, при якому експерти, знаючі, освічені люди мали б певні електоральні переваги, а не впливали вимушено опосередковано через обважену противагами стримуючих балансів демократичну систему.

Влучну назву прийняли самі сторонники епістократії. Ліберальний погляд на теоретичні переваги множинного голосу яскраво запропонував Джейсон Бреннан у провокаційній книзі «Проти демократії» (2016). Оскільки демократично обрані уряди в сучасних країнах реґулюють майже кожну сферу людської діяльності, контролюючи значну частину розподілу ВВП, оскільки представницька влада набула такої значної ваги, чому більшість некомпетентних чи дезінформованих виборців, котрі не мають ані розуміння, ані жодних потреб робити зусилля для розуміння політики, повинні мати таку переважаючу владу над усім суспільством? Особа має право не зазнавати шкоди від неякісного вибору, неважливо, чи має сама ця особа потрібну кваліфікацію, чи ні. Бреннан називає цю ідею принципом компетентності. Незнання, некомпетентний вибір може призводити до воєн, до економічного падіння, до катастроф, що загрожують і життю, добробуту і свободі всіх.

Ліберальне епістократичне твердження: такого права порушувати права інших некомпетентні не повинні мати. І з цим важко не погодитися. Ми й так завжди спокійно й без жодного сумніву сприймаємо практику виключення з демократичної системи величезної частини населення — осіб, що не досягли певного віку «зрілості» й «самостійності», вважаючи ці зовнішні обставини достатніми для визнання їхньої некомпетентності для участі в ухваленні суспільних рішень. Чому ж літня людина з освітньою компетентністю чи матеріальною самостійністю неповнолітньої дитини повинна мати те, в чому за критерієм віку позбавлені інші? Несправедливість могла б бути виправлена, скажімо, проходженням елементарного тесту на відповідність певним епістократичним вимогам до виборця, до якого допускалися б усі без винятку.

Але чи повинні мати це право компетентні? Наскільки це виправдано? Як об’єктивно визначити компетентність? Отут немає теоретичної відповіді. Бреннан тільки пробує відповісти на питання практичними пропозиціями різних епістократичних стратегій, що могли б покращити якість електорату.
 

        Обмежене виборче право: Горожани можуть набувати законного права голосувати й балотуватися на посаду тільки в тому випадку, якщо вони виявляються (через якусь процедуру) компетентними та/або достатньо обізнаними. Ця система має представницьке урядування та інститути, подібні до сучасних демократій, але не наділяє правом голосу всіх. Тим не менш, право голосу широко поширене, хоча й не так, як при демократії.
        Множинне голосування: Як і при демократії, кожний горожанин має право голосу. Але деякі горожани, ті, хто виявиться (через певну законну процедуру) більш компетентним або краще обізнаним, мають додаткові голоси. Так, наприклад, Мілль виступав за режим множинного голосування. Як згадувалося вище, він вважав, що залучення всіх до політики робитиме залучених більш шляхетними. Проте його не полишало занепокоєння, що занадто багато горожан будуть некомпетентними та недостатньо освіченими, щоб робити розумні рішення на виборах. Таким чином, він виступав за надання більш освіченим людям більше голосів.
        Лотерея виборчого права: Виборчі цикли проходять як звичайно, за винятком того, що за замовчуванням жодний горожанин не має права голосу. Безпосередньо перед виборами тисячі горожан обираються через випадкову лотерею, щоб стати передвиборцями. Потім ці особи можуть отримати право голосу, але тільки якщо вони пройдуть певні тренінґи для набуття компетентності, такі як деліберативні форуми з іншими співгорожанами.
        Епістократичне вето: Всі закони повинні прийматися через демократичні процедури при посередництві демократичного органу. Епістократичний орган з обмеженим членством, однак, зберігає право накладати вето на правила, прийняті демократичним органом.
        «Зважене» голосування / урядування за допомогою імітації всезнаючого оракула: Кожний горожанин може голосувати, але повинен одночасно пройти тест на основні політичні знання. Голоси «зважуються» на основі об’єктивних політичних знань, можливо, одночасно зі статистичним контролем над впливом раси, доходу, статі та/або інших демографічних факторів.
 
Джейсон Бреннан. Проти демократії (2016)

 
Серед сучасних демократичних балансів, призначених вирівняти некомпетентності і дезінформованість електорату, ми вже знаємо такі структури, як Конституційний та Верховний суди, що не обираються напряму, а членство в яких професійне. Здійснюються спроби створити технократичні уряди, що не залежалі б од поточних виборів. Для запобігання демократичному зловживанню пробують передавати владу, включно з контролюючою владою, на місця, а також до незалежних компетентних груп (як проведення аукціонів, створення антикорупційних органів тощо). Не довіряючи загальному вибору, впроваджують квоти (скажімо, обов’язковий відсоток меншин у виборчих списках), вдаючись до практик компенсаційної дискримінації. Таким чином, ми вже використовуємо елементи епістократичного підходу, наділяючи певних осіб більшими правами, що не залежать од виборців, для уможливлення стійкості й якості демократичного режиму, або позбавляючи інших осіб можливості концентрування некомпетентної влади.

З другого боку, можуть наставати такі обставини, що мають наслідком або повну втрату права голосу, або зменшення його базової частки. Окрім згаданого вище повного виключення з виборів неповнолітніх, п’ятої частини населення, у нас нині виключені також недієздатні (втрачають право голосу за рішенням суду). Але для побудови розумної виборчої системи треба розглянути питання, чому залишається право голосу, тобто вплив на суспільство, у злочинців, котрих вважають досить небезпечними, щоб залишити на волі; і чи має має бути відновлено їм право голосу після відбуття покарання. Дивовижно, що, принаймні, в українській, на відміну від системи США, право голосу залишається в ув’язнених, які можуть впливати своїм голосом на ніби захищене від них суспільство.

Бреннана, жителя заможної країни, цікавлять тільки множинні голоси, коли наступають умови компетентності за знанням, тобто способи подолання нераціонального вибору і зв’язані з цим питання. Але з погляду довершеної теорії епістократії нас мають також турбувати конфлікти раціональних інтересів, що виключало б можливість корумпування виборів. Скажімо принцип повної, або часткової, втрати голосу, розвиваючи думку Мілля, повинен докладатися до тих, хто вирішує одержувати соціальну допомогу від держави. Ба більше, оскільки зловживання голосом можливе не тільки через конфлікт економічних інтересів, а також, скажімо, в силових структурах, де люди перебувають у визначених авторитарних ієрархіях підпорядкування, інколи з обмеженням чи викривленням інформації і під дією присяги, має бути належно розглянута практика деяких країн, де позбавляють права голосу діючих військових та поліцейських, адаптована відповідно до локальних культурних передумов. Конфлікт інтересів виникає і тоді, коли право голосу мають безпосередні учасники виборів; дуже дивно кожного разу бачити, як кандидати кидають бюлетень за себе. Під питанням і право голосу тих, хто не проживають у країні певний час.

Головним недоліком епістократії є те, що ми не можемо без практичної реалізації нічого стверджувати про її життєздатність та її обмеження. Проте при некритично прийнятому за норму некомпетентному виборі більшості колись неодмінно стане зрозуміло, що в рамках загального виборчого права постійно накопичувані новітні проблеми не будуть вирішені ніколи. І їх невирішення створює неабияку загрозу втратити демократичні переваги не на користь складніших рішень, а на користь простіших для некомпетентного вибору авторитарних відповідей. Ідея епістократії пропонує запобіжник для цього. Можливо, варто вже зараз пробувати реалізувати принципи цієї покращеної політичної системи з множинним голосом на практиці, починаючи з незначних представницьких структур на місцевих виборах чи в громадах. Колись же варто спробувати перейти від безальтернативної «найгіршої» до більш досконалої і більш розумної, більш чесної і більш справедливої системи, яка сприяла б розвитку й добробуту суспільства та особи.
 
 


«Все самі, приятелю, все самі» (R.J. Matson, 2019)

 
 

27 Comments »

  1. maksymus April 24 at 11:20 PM •
    Дивовижно, але жоден з українських корпусів ще не знає назви епістократія. І це при тому, що виниклі цього тижня 25 % чітко уявляють себе і описують свої переваги у багатьох аспектах саме в річищі цієї політичної пропозиції.

    Maksym Bezruk Шокований, що гугль не видав нічого на запит “епістократія”.
    Наскільки ж український інформаційний пласт дірявий.

    maksymus А я ще дивуюсь, чому моя згадка відомої пропозиції Мілля викликає такий спротив нерозуміння. Бо немає рецепції і новітніх ідей.

    Maria Shvedova І гугл не знає

    maksymus Одну похідну словоформу знає. У зв’язку з результатами виборів Трампа. Цікава стаття, до речі. Коли більшість помиляється… | Листи до приятелів

    Maksym Bezruk Дивно, що гугль не видає цю статтю. Його ж навчили відмінювати слова.

    А російською перше ж визначення у видачі є з нотками інтерсеку :-)
    Эпистократия – это разновидность демократии, в которой присутствуют все её либеральные ценности. Однако, при эпистократии отсутствует всеобщее избирательное право. Принимать решения могут лишь достаточно компетентные и образованные люди. Как их выявить? По ряду тестов и заданий, которые должен пройти каждый человек. Да, можно возразить, что при таком политическом строе больше шансов получить право голоса имеют представители белой мужской интеллигенции, нежели афроамериканские женщины без высшего образования.

    maksymus Він вирішив, що такі запити шукають тільки компетентні шукачі. :-)

    Comment by Comments_From_Facebook — April 29, 2019 @ 15:17

  2. Під маскою епістократії криється давно відомий патерналізм – мовляв, еліта має право вирішувати за бідних чи менш освічених, не питаючи їхньої згоди. Дивно, як ви не бачите, що тут явний ризик скочування до авторитаризму. Варто було б розглянути відомий принцип поінформованої згоди в політичній площині. Експерти можуть пропонувати клієнтам те чи інше рішення, але якщо клієнт відмовляється, то експерт не має права за нього вирішувати, навіть якщо вважає, що клієнт робить дурницю. Те ж саме й на рівні суспільного вибору – експерти можуть пропонувати ту чи іншу програму, але підходить вона чи ні, це має вирішувати кожен конкретний виборець. Ті, хто не вважають себе досить компетентними або не хочуть вникати в деталі, можуть де-факто делегувати експертам своє право вирішувати, керуючись у своєму виборі думками авторитетних для себе людей і голосуючи так, як їм радять ці авторитети. Але ті, хто не бажає, щоб за них вирішували експерти, повинні мати на це право.

    Право голосу – це просто політичний вияв права розпоряджатися своїм життям. Інші можуть агітувати, переконувати, але право вибору завжди мусить залишатись за людиною. Питання ж нерівної компетентності можна вирішити завдяки тому, що компетентніші матимуть більший суспільний авторитет. Я вже зазначала, що на рівні передвиборчої агітації голоси різних людей нерівні – декотрі з них виступають лідерами думок. Ось тут прихильники епістократії мали б застосувати свої зусилля. Якщо вони справді мають що запропонувати біднішим, менш успішним людям, то хай це зроблять. Іншими словами, хай демонструють свою кращість під час щоденного плебісциту, і тоді на виборах вони здобудуть цілком заслужену перемогу.

    Принцип “одна людина – один голос” дозволяє послабити незаслужені нерівності. Наприклад, ті, хто народився у глухому селі, мають менше шансів здобути освіту. Однак це не їхня провина. Так само, вища компетентність тих, хто народився в заможніших і освіченіших сім’ях – це значною мірою не їхня заслуга. Рівне право голосу пропонує механізм, який змушує рахуватись із менш привілейованими прошарками, а не скидати їх із рахунків як менш компетентних.

    Зрештою, я вже зазначала, що серед отримувачів субсидій є чимало освітян. За критерієм освіченості ці люди виявляться компетентнішими за загал, однак ця освіченість не забезпечує їм добробуту. Цей приклад показує, як пробуксовує епістократичний критерій.

    Comment by criticalthinkerua — April 30, 2019 @ 14:07

    • У Айзека Азімова тверді закони робототехніки мають побічні наслідки. В багатьох книгах цієї його серії люди мають розв’язувати головне питання — як обійти вбиті в схеми позитронних мізків закони-аксіоми, щоб роботи, все-таки, почали виконувати те, що конче потрібно людині саме зараз, в тому числі, потрібно для дотримання цих законів, для виживання, дли непошкодження і т. п. І книжні роботопсихологи починають вигадувати витончені способи донести потрібний наказ до робота так, щоби той не згорів через негайну суперечність команд з основними законами.

      В розмовах на політичні теми доводиться наче повторювати методи тих роботопсихологів, бо люди більше довірятимуть улюбленим штампам, ніж пробуватимуть оцінити сказане об’єктивно. «Одна людина — один голос» це типовий штамп.

      У політичній філософії і політичній теорії останнього десятиліття помітно зросла увага до обґрунтування демократії. Аксіоми, які ви повторюєте, про прихований патерналізм чи право еліти, є тільки зупинкою перед справжніми проблемами. Адже, розбираючи сучасні демократичні практики, що називаються загальним виборчим правом, давно виявляють, що вони зовсім не загальні, а досить умовні (згаданий приклад вікового цензу, що відсікає аж п’яту частину населення, або ж відмова у праві голосу іноземцям, що проживають тут). Розбираючи далі недоліки, приходять до того, що встановлення балансів може лежати не в процедурних рішеннях, а саме в напрямі епістократичних рішень. Якби не ці епістократичні рішення з установлення обмежень на демократичний вибір, авторитаризм, як найпростіший і найзрозуміліший загалу, приходив би після кожного голосування. І потрібно пробувати такі системи, де ця загроза падіння могла б бути мінімізована.

      Право голосу, загальне виборче право, — це право розпоряджатися не тільки своїм життям. Не тільки своїм! І йдеться не про те, що експерт наймається клієнтом, а про те, що рішення, яке приймається ними разом, стосується життя і експерта, і клієнта. Чому ж експерт має зазнавати на собі можливих поганих наслідків голосування невігласів (війна, економіка, голод, екологія, демографія, культура тощо, все, чого стосуються неправильні політичні рішення), які він легко передбачив просто тому, що експерт. Ви вимагаєте від такого експерта подвійного навантаження, не тільки бути експертом, а й ставати пропаґандистом, шоуменом, популістом, якщо треба. Причому пропаґандистом перед невігласами, для котрих не тільки незбагненними залишаться складні експертні міркування, а ці самі експерти зовсім не авторитети, бо їх чомусь не показали в прайм-тайм на улюбленому шоу, де учасники танцюють голяка. Хто вони такі, що їх потрібно слухати звичайній людині, що не проходить бар’єр компетентності середнього школяра? В сучасній системі такі милиці для демократії передбачені, в тому числі, у вигляді цілих державних інститутів, структур, що виробляють для політиків компетентні рішення. Тим не менш, загальне виборче право раз у раз хоче простішого, авторитарного, як у кіно. Що відбивається на всіх.

      Епістократичний принцип компетентності прямо обернений. Не експерт мав би пояснювати, що не треба стрибати в прірву, а від ухвалення рішення мають бути відсторонені яко некомпетентні ті, хто вимагає стрибнути. Як нині відсторонені неповнолітні і недієздатні. (Чому вони нині відсторонені від загального виборчого права? З тих же причин, якщо такі причини наступають, мають бути й усі інші.) Справедливість, рівність участі досягається через однакові критерії для всіх, без яких не можна нікому одержати голос. «Гірших» ніхто не скидає з рахунків, бо вони завжди можуть ставати «кращими», тягнучись угору, а не спускаючи всіх завдяки «найгіршій» системі до свого низу. Низу, в тому числі, в політичній дискусії типу аналізів на стадіонах.

      Незаслужені нерівності це хороший приклад. Бреннан особливу увагу приділяє компенсаційній дискримінації, і це справді питання, яке потребує уваги при встановленні бар’єрів компетентності. Проте про заслуженість епістократичних переваг не йдеться взагалі. Довіряти своє життя некомпетентним (хоч лікарям, хоч електрикам, хоч виборцям) тільки тому, що вони не мали можливості одержати належну компетентність, це вищою мірою несправедливо. І інструментально провальний арґумент, бо йдеться про розвиток і процвітання цілої країни. Зворушливо, політкоректно, але тупо. Пригадайте вашу першу реакцію на результати виборів. Було щось на зразок «бидло» і «треба валити». А це тому, що некомпетентні виборці, яких буде завжди більшість, ніж тих непочутих експертів, вирішили вашу долю за вас, от у чому справа, і це явно і несправедливо, і нерозумно.

      >освіченість не забезпечує їм добробуту

      Одержання субсидій це навіть не про добробут, а про перекладання своїх витрат на суспільство. Яким чином ці освітяни можуть компетентно вирішувати за суспільство, за інших, якщо вони не здатні вирішити за себе, забезпечити своє життя? Зрозуміло, у нас дивна пострадянська система в жебрацькій країні, коли субсидії, державні подачки, не вважаються приниженням людської гідності, і їх отримання виправдовують різними шляхами. Але це несправедливо по відношенню до тих, у кого відбирають кошти на ці субсидії.

      Comment by maksymus — April 30, 2019 @ 16:38

      • > Ви вимагаєте від такого експерта подвійного навантаження, не тільки бути експертом, а й ставати пропаґандистом, шоуменом, популістом, якщо треба.

        Саме так. Звісно, не від окремого експерта, а від експертів як соціальної групи, яка декларує свою більшу компетентність, ніж у пересічних громадян. Я вже наводила приклад із популяризацією науки, коли західні вчені дедалі наполегливіше усвідомлюють необхідність комунікації із суспільством. В котрійсь англомовній статті на цю тему трапилась фраза, що якщо вчені колись зазнають поразки в боротьбі з креаціоністами, то хай тоді не вважають себе розумнішими за креаціоністів. Звісно, діалог із суспільством вимагає скоординованих зусиль багатьох експертів, але в перспективі це виллється у підвищення компетентності пересічних людей. Це значно краще, ніж зневажливо від них відмахуватись, ставши у позу вищості.

        > право розпоряджатися не тільки своїм життям

        Звісно. Але яке право має експерт розпоряджатись життям людей, які його на це не уповноважували?

        > І інструментально провальний арґумент, бо йдеться про розвиток і процвітання цілої країни.

        Комуністи в перші роки своєї влади теж так вважали, надаючи преференції перспективним з точки зору марксистської теорії класам. Причому на той час марксизм виглядав досить переконливо, і така виборча нерівність виправдовувалась турботою про все суспільство, наприклад, щоб неосвічені селянські маси, підбурювані всілякими ворожими елементами, не збили цілу країну з курсу на світле майбутнє.

        > Пригадайте вашу першу реакцію на результати виборів. Було щось на зразок «бидло» і «треба валити».

        Я вже зазначала, що мене в даному разі значно більше зачепили не результати виборів, а те, що спостерігаю на мікрорівні, серед колег – умовно кажучи, провал професійної і громадянської етики серед людей, що мали б якраз належати до експертів. Наприклад, коли днями професор (причому загалом він не ідіот) висловив іронічну репліку про англомовне викладання в Могилянці, мовляв, там готують мізки на експорт, й іншим вишам не варто запозичувати практику викладання декотрих дисциплін англійською, і я розумію, що в нашому освітньому середовищі такі професори не виняток, то якось язик не повертається глузувати над звичайними людьми.

        > перекладання своїх витрат на суспільство…це несправедливо по відношенню до тих, у кого відбирають кошти на ці субсидії.

        То хай ті, хто не хоче субсидувати медиків і освітян, відкладають значну частку своїх доходів на медичні послуги й освіту для дітей (починаючи з платних дитячих садків і закінчуючи вишами). А за існуючої системи, коли держава в медичній і освітній сфері бере на себе значну частку витрат, суспільство спершу недоплачує медикам і освітянам, а потім через субсидії компенсує їм мізерні зарплати. Я згодна, що це порочна система, але коли йдеться про справедливість, то ще велике питання, хто кому більше винен: спеціалісти, які працюють на мізерну зарплату і користуються субсидіями, чи заможніші люди, які не платять повну вартість за освітні й медичні послуги, а потім доплачують на субсидії медикам і освітянам. Тобто, не випадає просто вважати, що, наприклад, няня в дитсадку, яка працює на мінімальну зарплату, отримуючи субсидію, тим самим несправедливо відбирає кошти в сім’ї, де батьки працюють в комерційному секторі і отримують достатньо, щоб не оформляти субсидію, але недостатньо, щоб віддати дитину в платний дитсадок, тож скористались державним, за який сплачують лише частку від реальної вартості послуг.

        Comment by criticalthinkerua — May 1, 2019 @ 02:16

        • >ставши у позу вищості

          Існує об’єктивна вищість, не поза. Визнана компетентність лікаря не убезпечує від професійних помилок, але тільки ґарантує певний стандартний рівень, виконання певних кваліфікаційних вимог. Коли некомпетентна людина обирає гадалок і екстрасенсів, це хіба що її проблема. Коли ж ця людина має владу обирати вам гадалок замість лікарів, це вже ваша проблема, а не проблема комунікації лікарів з суспільством. Питання — чому ви надаєте групі невігласів таку владу над собою?

          >яке право має експерт

          По тому ж праву, по якому нині обрані не ними особи розпоряджаються життям позбавлених голосу неповнолітніх. І розпоряджаються майбутнім, скажімо, беручи кредити, що доведеться віддавати не їм, а саме дітям. Позбавлення влади групи невігласів має відбуватися на тих же підставах, що нині позбавлені права голосу неповнолітні (некомпетентність і несамостійність).

          Цей арґумент уже має робочу назву семіотичний арґумент, від уявлення про наділення символічною владою. Демократія не наділяє владою індивідуумів. Бреннан на це дає інструментальне пояснення: «Ваша участь не змушує уряд відповідати вашим інтересам. Великі групи людей, звичайно, можуть мати владу при демократіях. (…) Але окремі особи, традиційно, — ні. Насправді, це особливість, а не недолік, демократії. Демократія не призначена для наділення владою осіб, вона спрямована на те, щоб позбавити влади всіх окремих осіб на користь великих груп або об’єднань осіб. Демократія наділяє владою нас, але не вас чи мене».

          >перспективним з точки зору марксистської теорії класам.

          А Гітлер автобани будував. Це некоректне посилання на можливість корумпування системи. Корумпувати можна все на світі, і сучасну демократію в першу чергу. Якщо поглянути цинічно, не зважаючи на знак, то з інструментального погляду це було зроблено розумно. Більшовики мали досягнути імітації права, і використали найкращу на той час систему преференцій, визначивши тих, кого вважали зручнішими. Проте це тільки була завіса, і наділені голосом теж нічого не вирішували, як і «лишенці».

          >провал професійної і громадянської етики серед людей, що мали б якраз належати до експертів.

          Це спостереження означає, що рівнем нижче проблеми ще гірші. Теперішня система, сучасний політичний режим не сприяє ні чесності (політики змушені брехати, щоб обманути невігласів), ні потребі досягати якогось вищого рівня (ви згадали зубожілих освітян, що теж не сприяє моральності). Жодних глузувань, коли всі на рівних матимуть необхідність доводити своє право брати участь у виборах. Свого роду ліцензія виборця, як водійські права. У тих, хто не має водійських прав, не виникає питань, чому не варто сідати за кермо, де можуть постраждати інші. Але це не означає, що ті, хто мають права, сідають завжди тверезі чи адекватні.

          >тож скористались державним

          Відтворюється порочна соціалістична система, яка робить усіх заручниками голосів некомпетентних політично й економічно виборців. Коли субсидії означатимуть втрату голосу, такі питання вирішуватимуть і чесно, і розумно, а не створюючи навмисно сірі зони, де стають замазані всі.

          Comment by maksymus — May 1, 2019 @ 07:25

          • > ця людина має владу обирати вам гадалок замість лікарів

            Я маю таке ж саме право обирати їй лікарів замість гадалок. Уявімо, наприклад, що винесли на голосування питання про те, як розпорядитись коштами в міському медичному бюджеті: побудувати лікарню чи центр альтернативної медицини. Якщо більшість мешканців оберуть центр альтернативної медицини, значить, це буде справедливе рішення. Я можу підтримувати тих, хто поширює інформацію про неефективність альтернативної медицини, але якщо активістам і лікарям не вдасться змінити думку громадськості, тоді слід налагоджувати якіснішу комунікацію, а не маніпулювати вибором громадян.

            > Позбавлення влади групи невігласів має відбуватися на тих же підставах, що нині позбавлені права голосу неповнолітні (некомпетентність і несамостійність).

            Прочитавши це речення, я подумала, що це саме ви – невіглас, якого було б варто позбавити права голосу в першу чергу.

            > з інструментального погляду це було зроблено розумно

            мені здавалось, ви розумієте порочність системи, де преференція зручнішим для влади зрештою призвела до утримання при владі тих, хто програв би на чесних виборах.

            ***

            Загалом, ваша позиція може слугувати прекрасною ілюстрацією до тези Грицака про імпотентність креативного прошарку. Ви не ставите питання про те, чому активісти й волонтери так і не спромоглись об’єднатись в помітну політичну силу, або чому створена під час Євромайдану група “Першого грудня” не пішла далі красивих декларацій, замість того, щоб організувати інтелектуальне ядро справжньої партії. Самопроголошені “компетентні і самостійні” виборці, як правило, неспроможні продемонструвати свою компетентність інакше, ніж за допомогою срачів у блогах. Звісно, нарікати на невігласів значно легше, ніж підняти сраку з дивану і принаймні спробувати створити дієву партію. Але при цьому не думайте, що ви чимось кращі за пересічних людей.

            Ще під час наших противсішно-меншезлистських дискусій я іноді дивувалась декотрим вашим неадекватним уявленням. Ясна річ, такі як ви неспроможні запропонувати суспільству привабливий проект, тож все, що вам залишається – це розводитись на тему “от як би було добре, якби позбавили права голосу тих, хто нам заважає”. Насправді за епістократією стоять ображені амбіції тих, хто неспроможні продемонструвати об’єктивно свою вищість, тож і тішать себе мріями про позбавлення голосу тих, чий голос вони неспроможні здобути. Що ж, на щастя, демократія дає засоби поставити на місце таких “компетентних” громадян.

            Comment by criticalthinkerua — May 1, 2019 @ 14:44

            • >це буде справедливе рішення

              Я не вважаю це справедливим рішенням. Це безвідповідальне, некомпетентне рішення, що позбавить усіх мешканців якості життя. Власне, такі рішення і позбавляють. Це псевдосправедливість того роду, що й рішення, викинуті в кості. (У костях бог вирішує, але у вас заміть бога — некритично прийнятий «ідеал народного суверенітету».) Покладання на процедурність замість знання. Основна ідея переваги демократії в тому, що демократичні рішення в загальному випадку мають бути кращими за випадково викинуті. На цьому принципі ще ґрунтується судова практика присяжних. Але у випадку, коли більшість невігласів, це буде не так.

              >саме ви – невіглас, якого було б варто позбавити права голосу в першу чергу.

              Принаймні, цим типовим мислестопом ви водночас стверджуєте, що приймаєте саму думку про те, що позбавлення права голосу в принципі прийнятне, а йдеться тільки про критерії. Приклад позбавлених голосу неповнолітніх (віковий ценз) стандартний в теоретичній літературі по темі. І якщо неповнолітніх позбавляють через те, що вони некомпетентні (незнаючі), або ж несамостійні (і економічно несамостійні, і легко піддаються впливу дорослих), то ту ж перевірку мають проходити всі, не тільки діти.

              >утримання при владі тих, хто програв би на чесних виборах.

              Тут ви робите дві помилки. Першу, штамповано вважаєте чесними виборами ті, де «одна людина — один голос», але саме чесність, справедливість і розумність такого підходу і ставиться під сумнів епістократичною пропозицією. І другу, що радянські вибори були ніби чесними процедурно, тобто, що більшовики просто змінили преференції, а далі все дотримувалося вільно, таємно і з чесним підрахунком. І що це самі люди обирали. Це взагалі вища наївність, наче приймати дев’яностовідсоткову підтримку одного кандидата в бюлетені за справжнє волевиявлення.

              >тези Грицака про імпотентність креативного прошарку.

              Це теж штамп. Небезпечний тим, що однозначно веде до висновків того ж Возняка нижче, що виходу немає. Креативний прошарок на те і креативний, що штампи не мають визначальної сили.

              Думка ж про те, що якийсь креативний клас має «піти в народ», провалена ще сотню років тому російськими народниками. Чому активісти і волонтери мали б створювати партію? Це зовсім інший вид діяльності, вони б одразу перестали бути активістами й волонтерами. Тим більше дивно, що пропонуєте принципово позапартійній ініціативі «Першого грудня» йти в політику. Це просто нерозуміння того, яку функцію виконує прошарок інтелектуалів. Політична й інтелектуальна діяльність можуть перетинатися, в дуже рідкісних випадках, але це зовсім різні види людської діяльності.

              > Але при цьому не думайте, що ви чимось кращі за пересічних людей.

              Не думаю, що чимось кращий. Але пропоную знайти об’єктивну можливість покращити політичний режим, що по всьому світу завалюється при перших же негараздах. Такою можливістю є епістократичні процедури набуття права голосу. Загальні, для всіх.

              >позбавлення голосу тих, чий голос вони неспроможні здобути.

              Нерозумний, нечесний і несправедливий той режим, при якому політикам доводиться здобувати голос невігласів. Привабливий проект для невігласів? Авжеж.

              Comment by maksymus — May 1, 2019 @ 16:29

            • Як приклад, креативні активісти створили партію «Демократична сокира». Розважальне подання, гарні популярні гасла, молодь у захваті і т. д., і т. п. Партія позиціонується як праволіберальна. І отут настає той момент, коли активісти і волонтери перетворюються на політиків. Тепер їм потрібно визначити положення партії, за що вони, і проти чого. І от конкретика одразу виключає інших активістів і волонтерів, котрі мають відмінні політичні погляди. Наприклад, проголошений вільний обіг зброї одразу знаходить противників і відлякує потенцінийх прихильників.

              Політична система, як демократія чи розглянута вище пропозиція епістократії, — це не партійна проблема. Це не проблема дієвості чи недієвості креативного класу. Це те поле, на якому розв’язується питання влади, це загальні правила гри. При демократії вони такі (вправно обманювати більшість), при авторитаризмі другі (вправно силувати всіх). Як колись незалежні від самих режимів обставини зробили поліси неконкурентними, як колись неконкурентними стали старі режими, як колись впали імперії, як колись продемонстрували переваги над тоталітарними демократичні режими, так і новітні виклики вимагають змінити саме поле, а не вправніше грати на старому, що стає неконкурентним, нарікаючи на чиюсь імпотентність. Коли американські батьки-засновники XVIII ст. першими в новій історії міняли своє політичне поле на демократичне (поки з голосом тільки у літніх білих чоловіків), їм теж можна було закинути, що вони просто імпотентні, хочуть впровадженням демократії замість такої чудової працюючої всюди конституційної монархії комусь зробити якусь перевагу, бо інакше не мали б шансів при старому режимі; цей арґумент прихованих мотивів теоретично провальний.

              Правила гри міняються, і для того, щоб залишатися конкурентними як країні, до цього треба готуватися, шукати способів застрибнути хоч кудись, аби не в прірву. І робити те, що й завжди: інтелектуалам думати, моральним авторитетам моралізувати, політикам політикувати, а невігласам тупити.

              * * *

              У згаданого Айзека Азімова в одному з творів, щоб провести необхідні складні розрахунки небезпечного падіння комети на планету, персонажам довелося обманути позитронні мізки роботів, щоб ті не вирубалися від суперечностей з першим законом, вшитим у схеми. Довелося вигадати, що це такі розрахунки для імітації, для якоїсь віртуальної планети, де немає ніяких людей, а тільки моделі. Бачу, що мені доведеться кожного разу ставити дисклеймер, попередження про те, що дія відбувається у вигаданій країні з імітаційними моделями. І задача в тому, щоб для філософів знайти арґументацію на підтвердження чи спростування, а для теоретиків розібратися в суті питання. Інакше весь час витрачатиметься на штампи та помилку ad hominem, в пошуках якихось особистих мотивів чи персональних недоліків тих, хто висловлюють певне твердження.

              Comment by maksymus — May 1, 2019 @ 17:04

              • Маю цікаве питання. А хто сказав, що прихильники демократії достатньо обізнані? Чому підгодований усім світом Китай раптово перестає бути дешевою робочою силою?

                Міняти правила гри — це коли видно, що за поточних правил не вдається досягти результату. Але для досягнення результату креативному класу треба йти в політику. І найсмішніше, що за епістократичних правил доведеться робити те саме. Бо вся проблема лежить у тому, що люди змушені обирати серед поганих, а самі такі хороші обиратися не хочуть.

                Comment by drewndia — May 10, 2019 @ 01:27

                • Уся проблема в тому, що людина має право не зазнавати наслідків чужих некомпетентних рішень, що стосуються її життя, добробуту і майбутнього. «Кращі» не можуть просто йти в політику й обиратися, бо правила диктують «гірші», невігласи, нерозсудливі та обмануті, яким немає жодної потреби зважати на «кращих» через їхню демократичну більшість. І пропозиції більше танцювати перед «гіршими», тобто більше демократії, не розв’яжуть проблему. Коли рішення пресічного виборця виходять гіршими за викинутими в кості, то демократія себе не інструментально не виправдовує.

                  Так, епістократія це пропозиція замість демократії, краще демократії, з усіма її достоїнствами, але без деяких відомих недоліків.

                  Comment by maksymus — May 10, 2019 @ 06:37

                  • Але треба спочатку прийти до влади та ухвалити необхідні зміни.

                    Я взагалі про інше трохи питав. Є таке припущення, що за прогнилих еліт демократія гірша за автократію, бо еліти, розуміючи свою тимчасовість, крадуть більше. І ніяка епістократія цього не розв’яже поки нема з кого обирати.

                    Comment by drewndia — May 10, 2019 @ 08:27

                    • Отак демократія і провалюється. А епістократія це пропозиція вийти вгору, з зачаклованого кола. Коли народ, як джерело влади, обирає собі владу все гіршу, бо демократичний спосіб псує і виборця, і обраних, аж доки настільки все стає погано, що якась група цю владу підбирає і відкидає демократію. Потім усе знову.

                      У Стародавньому Римі цю необхідність інколи «перезавантажити» вибір розв’язували за допомогою вибору диктатора з певними повноваженнями на певний час, котрий «вбивав цвях», після чого все продовжувалося як було. У нас таких запобіжників перед сповзанням усе нижче немає.

                      Comment by maksymus — May 10, 2019 @ 12:43

                  • Ми, здається, відкидання демократії зовсім нещодавно проходили.

                    Я оце міркую інколи про іншу давньоримську практику. Застосування варіацій децимації для боротьби з гнилими системами.

                    Comment by drewndia — May 10, 2019 @ 21:39

                    • Проходили саме через недоліки системи загального виборчого права. Поганий некомпетентний вибір — за кілька тижнів злетіли всі накинуті на демократичний режим стримування і противаги. Все було зроблено потім руками обраних представників, а виправлялося на морозі активним прошарком з людськими жертвами. От і тепер знову вступили в новий період відкату. «Гірші» знову обрали для всіх.

                      Comment by maksymus — May 10, 2019 @ 22:29

                  • А хіба в нас не олігархічний режим? Ми обираємо між представниками різних олігархічних груп. Яким чином це розв’язує епістократія?

                    Якби була політична сила, яка б не прислужувала ані жебракам, ані олігархам, то можна було б скаржитися на виборців. Але ж ні, такі групи не створюються, бо пересваряться через несуттєві для країни питання абортів чи зброї.

                    Хто розставив пріоритети в програмі правильно — того і обрали.

                    Comment by drewndia — May 11, 2019 @ 20:47

                    • Ні, в нас демократичний режим. Олігархи, хоч кого так називати, зручно користуються демократичним способом оволодіння владою, бо саме демократичний режим це найкраще дозволяє, коли масово голосує незнаючий, нераціональний і дезінформований виборець. І на програми цей виборець узагалі не зважає.

                      Comment by maksymus — May 11, 2019 @ 21:03

                  • То куди ж пішли голоси знаючих?

                    Comment by drewndia — May 12, 2019 @ 12:36

                    • А це і є найцікавіше. Голоси знаючих, розсудливих, поінформованих розподіляються відповідно до того, як вони оцінюють на основі знання, розсудку та інформації. Як оцінюють відповідність політичних пропозицій тому, що вони покликані розв’язати. Це принципово відрізняється від вибору наосліп. Можна тільки мріяти, як змінилися б політичні кампанії, і які кандидати мали б шанси на них. Але маємо те, що маємо.

                      Comment by maksymus — May 14, 2019 @ 11:57

  3. Співзвучні думки про компетентність і некомпетентність, втрату каналів вертикальної комунікації та виклики новітньої технології, що ведуть до падіння представницької демократії й перетворення на спотворену подобу демократії участі. Автор не бачить виходу.

    * * *

    Тарас Возняк. Чи є шанси сформувати український політичний народ?

    «Так, донедавна простюхи ще прислухалися до тих, хто був компетентним – піфій, оракулів, священників, авторитетів, національних геніїв, професорів, правників, політиків. Канали комунікації йшли знизу вверх і зверху вниз. Компетентна провідна верства суспільства, якщо вона була, могла провадити нею ж сформовану завдяки виставленню цілей і визначенню шляхів їх досягнення спільноту – народ. (…)

    Однак так було до відкриття, завдяки соціальним мережам, можливості безпосереднього горизонтального спілкування у небачених досі масштабах. Голос отримав кожен. Але той „кожен“ як правило (…) звичайний некомпетентний простюх – в доброму сенсі слова.

    Тепер цей некомпетентний простюх безпосередньо формує суспільний порядок денний, причому формує так, як знає, на міру своєї некомпетентності. Причому, як у косяку риб, він, сам того не усвідомлюючи, підпорядковується вже не своїм міркуванням, а груповій психології, яка у стресових ситуаціях переростає у групову істерію. Ба, більше – косяком починають маніпулювати через соціальні мережі – що й відбулося на останніх виборах. Так косяк починає бути під інформаційним косячком.

    (…) Після того, як їм повідомили їхні думки, вони „приймають рішення“ – подають свій голос на виборах чи плебісцитах. Демократія з представницької демократії на наших очах трансформується у демократію пряму – кухарка дійсно може стати президентом. (…) А те, що після цього „свята некомпетентності“ неминуче буде розплата на разі нікого не обходить. (…)

    Завдяки глобальній зміні інструментів і рівня комунікації як у цілому світі, так і в Україні, відбувається повна емансипація всіх і вся – кожен стає не лише мешканцем території держави Україна, але й мешканцем соціальних мереж – радикально змінилися канали суспільної комунікації. (…)

    З огляду на зміну шляхів комунікації, а, відповідно, і цінностей, які сповідуються, в українському суспільстві почало втрачати сенс і таке поняття, як суспільний чи моральний авторитет. Вже здається всі притомні в Україні люди, яких ми зазвичай називаємо авторитетами, висловилися щодо ситуації з виборами, однак це мало абсолютно нульовий результат. (…)

    Чи може хтось щось тут дуже змінити? Навряд чи. Суспільні тренди не підвладні окремим особистостям.»

    Comment by maksymus — May 1, 2019 @ 11:32

  4. Кілька сторінок викладу пропозиції множинного голосу Мілля присвятив Джон Роулз («Теорія справедливості», 1971). Навіть такий еґалітарист зауважив:

    «Один із постулатів класичного лібералізму проголошує, що політичні свободи мають меншу істотну вагу, ніж свободи совісті й особи. (…) Мілль не формулює чітко, що виграш неосвічених слід найперше оцінювати більшою безпекою їхніх інших свобод, хоча хід його міркувань і наводить на думку, що саме це він і мав на увазі. Я не хочу критикувати пропозицію Мілля. (…) Його точка зору дозволяє нам збагнути, чому політичну рівність іноді розглядають як не таку істотну порівняно з рівними свободами совісті чи особи. Припускається, що мета уряду — загальне добро, тобто підтримка умов і досягненя цілей, що були б приблизно однаково всім на користь. До тієї міри, до якої є чинним це припущення, а декого з людей можна ідентифікувати як таких, що мають вище розуміння й судження, інші мають готовність довіряти їм і надавати їхній думці більшої ваги. Пасажири корабля воліють покладатися на капітана у справі визначення курсу, оскільки вірять у його більшу компетентність і в те, що й йому, не менше, ніж їм, хочеться безпечно прибути до місця призначення. Тут є й ідентичність інтересів, і помітно більше вміння, й розважливість у його реалізації. Так от, корабель держави у чомусь подібний до корабля в морі, і, тією мірою, наскільки це так, настільки й політичні свободи справді підпорядковуються іншим свободам, що, сказати б, визначають істинне добро пасажирів. Приймаючи ці припущення, множинне голосування може виявитися абсолютно справедливим.»

    (Далі Роулз від інструментального обґрунтування повертається до етичного розгляду і висловлює згадане в головному повідомленні міркування про самоповагу.)

    * * *

    Український переклад (О. Мокровольського, 2001, С. 320-324) доволі дивний, з помітними мовними приколами і вольностями. Цитуючи перважно за ним, довелося в ключове речення абзацу повернути чомусь викинутий з ориґіналу прикметник множинний: Admitting these assumptions, plural voting may be perfectly just.

    Comment by maksymus — May 2, 2019 @ 07:12

  5. Jason Brennan. The right to vote should be restricted to those with knowledge:
    «Звичайно, будь-яка епістократична система може зазнати зловживань. Легко уявити, що багато чого може піти не так, як належить. Але це також повною мірою стосується демократії. Більш цікавим є питання, яка з систем, з усіма їхніми недоліками, працюватиме краще. Зрештою, помилкою буде порівнювати епістократію з правлінням елітарної групи технократів або «королів-філософів». Скоріше, ідея епістократії полягає в тому, щоб робити те, що робить демократія, тільки краще. І демократія, і епістократія наділяють владою більшість, але епістократія намагається зробити так, щоб більшість поінформованих не були заглушені більшістю неосвічених чи дезінформованих».

    Див. повний текст: Джейсон Бреннан. Правом голосу мають бути наділені тільки знаючі.

    Comment by maksymus — May 3, 2019 @ 10:41

    • Maksym Bezruk А тепер уявімо епістократію у дії… Як швидко тестування на політичну грамотність виродиться у екзамен з наукового комунізму? :)

      maksymus Не швидше, ніж черновецькі нині роздають гречку.

      Yevhen Bystrytsky Спасіння від небезпеки треба шукати в самій небезпці (с). У даному випадку йдеться про те, щоб не лише не обмежувати демократичну участь громадян в управлінні, а далі сприяти досягненню суті демократії — максимально можливому залученню громадян у виборчому процесі та прийнятті ключових державних рішень.

      maksymus Це варіант поетичного заперечення. Навіщо залучати ще більше некомпетентних? Навпаки, було б проявом найвищої вартої похвали свідомості людини, яка сама відмовлятиметься від голосу, знаючи свою некомпетентність. Епістократія не обмежує, а пропонує ліцензувати тих, від кого залежить життя, якість життя інших, — виборців.

      Yevhen Bystrytsky Це філософське заперечення. Отже — найкомпетентніше. Так само, як і філософське поняття демократії та інших видів політії.

      maksymus Філософське обґрунтування епістократії уже знайшло належні відповіді на ці заперечення.

      Yevhen Bystrytsky Наведене обґрунтування не філософське. Тому і питаю. Так само, як і науковий комунізм, воно пропонує методологію, яку треба перевіряти на експерименті. Тому, кажуть, варто знайти країну, якої не жалко, щоб перевірити це на справі. А, можливо, просто визнати, що це вже практично перевірено піночетівськими знаючими чіказькими мальчиками.
      А щодо філософського обґрунтування, щоб, у тому числі, не виникло нового типу суто наукової теорії суспільства, то треба обов‘язково додавати до нього щось про етичні якості, як це, власне, робили класики, скажімо, щодо рівності та бажання справедливості.

      maksymus Home | Jason Brennan

      Yevhen Bystrytsky Вивчатиме, разом з іншими некласичними філософами: «Why Marx was right».

      maksymus Зауваження про країну для перевірки зовсім не філософське; і було достатньо розібране. Коли дві з половиною сотні років тому новочасну демократію намагалися запровадити вперше, суто з теорії чи теорій про народний суверенітет, то скептики могли чіплятися за старий режим з божественним правом монархів, зауважуючи про країну для експериментів, котру не шкода. Не шкода виявилося в Північноамериканських колоніях. І добре ж виявилося. А зауваження від етичної редукції політичної проблеми і перехід у вимір справедливості теж розібрані достатньо. Роулз, скажімо, зупинився у «Теорії справедливості» на пропозиції Мілля про додаткові голоси для «кращих», і зауважив, що підхід множинного голосу може виявитися справедливим.

      Yevhen Bystrytsky Ваше звернення до класиків на відміну від покладання надії виправлення демократії на пропозиціях новітнього авторитета вказує, здається, на те місце, з якого виходить головна небезпека гри з, немовби, найкориснішими, найвигіднішими для всіх новими способами організації влади для управління суспільством.
      Отже, щодо філософії соціального експерименту. Так, класики, які безпосередньо вплинули на конституцію і новітню республіканську демократію в Штатах, від Пейна до Бенджаміна Франкліна, застосовували, скажу так, сформовану Просвітництвом наукову раціональність для «експеріментальної політичної організації молодої нації» (с). Втім, питання етики ніколи не зникали з горизонту Просвітництва — його деїзму, толерантності Локка, моральних пошуків Руссо тощо — і жорстко обмежували «науковість» політичного експерименту.

      Саме це — етика і мораль були повністю підкорені «науковій» раціональності наукового комунізму, що і зробило людей предметом експериментування через систему ГУЛАГу. А як тільки ми беремо до уваги неуникнені для справедливості етичні питання, ми наштовхуємося на питання їх універсальності — прийняття всіма чесності як справедливості. Оскільки не може бути справедливості, коли одні по закону чесні, а інші — ні. Головною межою наукового експериментування Просвітництва і було якраз питання засад універсальної справедливості, тобто справедливого суспільного договору. Запитайте у Гоббса, Локка чи Руссо, хто і як домовляється встановити політичне суспільство . І ви отримаєте відповідь — всі.

      Отже, якраз Роулз не погоджується з Міллем щодо етичних питань, щодо взаємозв’язку справедливості і вигоди для всіх. Роулз виходить з принципу «моральної геометрії» — раз і назавжди знайденної системи справедливого суспільства. Мілль, навпаки, вважає, що справедливість варто перевстановлювати в діалозі всіх і кожного з кожним новим поколінням. Обидва говорять про участь всіх у встановленні справедливого суспільства.

      Ерго: «Наукова», або краще сказати — технократична, пропозиція епістократії впирається в практичне питання згоди на неї всіх. Це є її головна проблема і небезпека: як переконати всіх, отже і всі менші частини всіх — чи зайти всім у такі небезпечні умови спільного існування — коли всі скажуть: дайте право здійснювати владу лише знаючим, тим, хто пройшов, скажімо, відповідне тестування. Проблема якраз в тім, що на це мають погодитися всі. Оскільки у сучасному світі, як ми бачимо, виключення загрожують тотальним знищенням. (Особливо ми бачимо це у потенційній небезпеці можливих ґлобальних зіткнень ідентичностей. ) Отже, має сенс шукати спасіння у самому джерелі небезпеки — у «всіх».

      maksymus Негайні заперечення — це добре. Українська філософія, звісно, «має рацію», не менше за Маркса. Та якщо порахувати разом, то індекс цитованості сотень робіт тільки «за» і «проти» епістократії у світовій політичній філософії і політичній теорії за останні кілька років може виявитися більшим, ніж спродукувала вся українська гуманітарна сфера за весь час існування. Ба нині легше знайти якісь азербайджанські статті, ніж хоч мізерний плаґіат на тему в українських. Таке заперечення про справедливість і про погодження всіх теж розбиралося неодноразово. І у відповідь доводилося не один раз, що це не технократична пропозиція, і не олігархічна, і не позбавляє влади більшість. Але у нас, очевидно, свій шлях — перевідкривати все на своїх помилках.

      Yevhen Bystrytsky Ви не порівняли індекси цитування праць класиків з наведеним вами прикладом цитування прозелітов епістократії. Порівняйте. І, зазвичай, порівняйте індекси цитування, скажімо, Шевченка і Байрона, чи, гаразд, Пушкіна. Забув про цитування Гельдерліна! І тоді вам, науковцю, можливо, буде ясніше, чому треба своє плекати і свого не цуратись, та чому правда і воля в своїй хаті.
      Це не заперечення. Це спроба вказати позитивно мислячому — що є науково добре, на небезпеки, які чатують тут на добрі наміри.

      maksymus А хіба є коректним запереченням редукція ad hitlerum у згадці Піночета, коли реальні події 30-х зі справжнім Гітлером чудово продемонстрували небезпеки системи з загальним виборчим правом? Як колись чудово працююча докоперниканська система епіциклів розв’язувала проблеми просто — більше епіциклів, але тільки не зміна центру обертання, так і вимога «більше демократії» для подолання її проблем тільки накопичує більше проблем.

      Yevhen Bystrytsky Згаданий Піночет не був фашистом, не пугайте колеґ. Так, він був авторитарним керівником, який не створив культ вождя, та досягнув зростання економічних благ, вигоди, «для всіх» завдяки обмеженню демократичних свобод. Хіба «епістократія» не поцілена насамперед саме на ріст утилітарних вигод? Тому порівняння дуже вдале, хоча кожне порівняння шкатульгає.

      А щодо справжньої Коперниканської революції — то це до класика Просвітництва Канта, який, як багато хто знає, прямо вказав на найглибші джерела Коперниканськоі революції — їх слід шукати в природі самої людині (помітьте: знову поворот до джерел). І тому саме як прямий наслідок Коперниканської революції був вимушений обмежити знання, шоб дати місце тому, про що я тут тверджу — вірі, етиці. Тому, до речі, що за Кантом лише практичний розум, етика, здатний розуміти те, що не здатні науково-раціонально вивчати, науковці (scientists) також, а саме: Бога (нашого проти всіх законів природи та вигоди тяжіння до вищого блага), свободу волі (нашої автономії і гідності, що не підкоряється природній необхідності та є, до речі, основою суспільного договору) та душу (царину моралі, про універсальність «геометрії» якої для всіх згадав Роулз).

      Можливо, знання Канта варто зробити перепусткою до виборчих дільниць :) хоча тоді розпадеться сама наукова теорія епістократії.
      Ось, приблизно, так. Йти до джерел означає шукати спасіння в самій небезпеці.

      maksymus Так от, посилання на Піночета некоректне, оскільки епістократична пропозиція це не скасування ліберальних свобод, а навпаки, їх захист од уже відомих небезпек некомпетентного вибору. Ну, а якщо про сам іспит перед правом голосу немає заперечень, тоді хай на ньому будуть і такі питання. Кант так Кант.

      Yevhen Bystrytsky Круто, здався: обмеження ліберальних свобод на неліберальні, тобто, несвободні свободи. Дякую. Як у не-Канта: вчиняй так, щоб максима твого раціонального обмеження власної свободи могла стати нормою законодавства для знаючих. Не-Кант так Не-Кант. :-)

      maksymus Ні-ні, пізно, спіймав на слові. Кант так Кант, за яким право голосу повинні мати тільки власники-чоловіки (не діти, і не жінки), щоб вони, маючи статок, не служили нікому, крім суспільства. (Кант, Про приказку… 1793: «…необхідно крім природних властивостей (щоб він не був дитиною чи жінкою) тільки одну-єдину умову, а саме щоб він був сам собі господар… і, отже, мав якусь власність… щоб він не служив (у прямому розумінні слова) нікому, крім суспільства».)

      Yevhen Bystrytsky Добре, вибачимо анти-суфражисту-мудрецю хоча б за те, що він послався на набагато більш природну якість — володіння власністю для обмеження виборчого права громадян. А не вигадав штучне тестування знань заради такого обмеження. І ще — за те, що він заклав передумови поваги до прав людини, за що його поважають сучасні ліберали, захисники універсальних прав.

      maksymus Ми пробачимо, але його визнання потрібності виборчого цензу куди дівати? І з універсальними правами не все так просто, коли йдеться про право голосом впливати на долю інших. Доведеться, все одно, оцінити вагу політичних свобод, коли на протилежних шальках інші свободи, совісті, особистості, найважливіші ліберальні свободи.

      Yevhen Bystrytsky Спочатку треба дівати кудись його час, життя в прусській монархії, яка б не була вона просвтницька, та цю явно не трансцендентальну дедукцію положення про обмеження виборчих прав жінок, дітей, бідняків та меншин. Це лише природничі науки здатні дедукувати передбачення наявності всього лише існування у тій чи тій точці просторових і часових координат, і не більше.

      maksymus «Всі ці позитивні риси і тенденції не ослаблюють величезних принципових пороків і помилок Канта…» (ФЭ, 1962). Хіба прусська політика така виняткова була? У тогочасного Бенджаміна Франкліна на іншому кінці земної кулі теж є зауваження про право голосу тільки для землевласників штату, прив’язаних інтересом. («Що стосується тих, хто не має земельної власності в країні, то надання їм права голосувати за законодавців є недосконалістю. Вони є тимчасовими мешканцями, і не так пов’язані з добробутом штату, який вони можуть залишити, коли їм заманеться, аби кваліфікувати їх належним чином (…) Багато хто з тих, хто не має фрігольдів, все ж таки мають право голосу, чого, на мою думку, не потрібно було допускати». 1770)

      Отже, не він такий, а час був такий, час нормальності майнового цензу. А от наш час інший, і програми згори, непідтримувані населенням з загальним правом голосу практично ніде, мають виконуватися, хоч трісни.

      Це суто елітарні, епістократичні програми, серед яких скорочення викидів для запобігання ґлобальним змінам клімату, скасування смертної кари, компенсаційні квоти для меншин в органах влади, політкоректність, програми міґрації, політичної та економічної, політики ідентичності, та безліч меших, але важливих елітарних програм, що їх в умовах більшої демократії ніколи б не могли навіть почати, бо пересічні виборці таке не підтримують, якщо їх добряче не обманути. І всюди обрана влада викручується як може між критичною необхідністю та невігласами з правом голосу. А тому і виборчі бар’єри мають бути зовсім інші, ніж інтуїтивно зрозумілі цензові обмеження для Канта чи північноамериканських батьків-засновників. І в наш час дивно міняти майбутнє країни і всього світу на примиряючу «почесну грамоту» у вигляді права голосу для невігласів. Вимагати треба кращого!

      Yevhen Bystrytsky Вточню для розуміння перед коментарем. Що значить тут «елітарність» програм від екології до компенсаціям меншинам?

      maksymus Те, що це програми згори, від «знаючих», від епістократів, що їх потребу неможливо пояснити пересічному виборцеві без обману. Пояснити, чому країна приймає біженців, або чому не сидять/ходять без відрубаних рук ті чи ті корупціонери.

      Comment by Comments_From_Facebook — May 5, 2019 @ 16:21

  6. На шляху до епістократії. Дослідження фінансової грамотності українців. Українці виявилися найменш фінансово грамотними серед 30 країн ОЕСР (УП, 5 червня 2019):

    «У результаті анкетування виявилося, що показник України за рівнем фінансової грамотності – 1,6 з 21 можливого балу. (…) Люди, які мають банківські рахунки, мають вищий рівень фінансової грамотності. Але при цьому виявилось, що далеко не всі розуміють, чи є в них банківський рахунок. Наприклад, українці губляться, чи банківська картка означає, що вони залучені до банківської системи.»

    Ці люди — більшість виборців, котрі обирають економічну політику не тільки собі, а й іншим.

    Comment by maksymus — June 6, 2019 @ 08:47

  7. На шляху до епістократії. Опитування фонду «Демократичні ініціативи» з 8 по 20 серпня 2019 року:

    «Лише 47,5% українців знають, хто був обраний депутатом у їхньому мажоритарному окрузі. Найбільше про це знають виборці партії «Європейська солідарність» (71%), серед виборців партії «Батьківщина» – 51%, «Опозиційної платформи – За життя» – 57%, «Слуги народу» – 60%.»

    «Більшість громадян (58%) впевнені, що головне завдання депутата по мажоритарному округу – вирішувати проблеми свого округу і лише 22% вважають, що для депутатів-мажоритарників головне – займатися законотворчою діяльністю.»

    Comment by maksymus — August 28, 2019 @ 14:08

  8. На шляху до епістократії. Валерій Боровик. Вибір без вибору, або Голосувати повинні не всі!:
    «Запропоную ідею, яка може не сподобатись більшості політиків не тільки “старої”, а і “нової” гвардії: голосувати повинні мати право не всі!
    Це право потрібно заслужити і здати екзамен на те, що ти гідний високої честі бути виборцем найвищих посадових осіб держави.
    (…)
    Голосування за президента держави, народних депутатів України, навіть місцевих рад, мають відбуватися в два етапи.
    На першому етапі потенційний виборець проходить тестування на знання основних програмних принципів кандидатів чи партій (в залежності від типу виборів), відмінності їхніх засад і підходів до розвитку держави, а також основи функціонування і повноважень державних інституцій, куди балотується кандидат.
    Після набрання необхідної кількості балів потенційний виборець допускається чи не допускається до безпосереднього голосування на виборах.

    Хочеш голосувати – підготуйся, отримай необхідний мінімум знань і розуміння про того, за кого голосуєш, і лише тоді стань виборцем!

    Чому, коли хочеш керувати автомобілем, ти маєш пройти відповідний іспит, а коли хочеш обирати керівника, який керує цілою державою, ти можеш зовсім нічого не знати і прийти проголосувати? Це безвідповідально перед майбутнім країни!»

    Comment by maksymus — September 3, 2019 @ 09:23

  9. На шляху до епістократії. 52% українців вірять: якщо держава накаже підняти зарплату до $1 тисячі, то так і буде (Українська правда, 5 вересня 2019):

    «Результати опитування Міжнародної дослідницької компанії Kantar TNS на замовлення Центру економічної стратегії.

    84% українців підтримують популістську політику, а 59% не лише підтримують, а й вважають її реалістичною.
    „У середньому 59% українців підтримують та вважають реалістичними популістські політики. Більш того, в середньому 84% просто підтримують популістські політики“.
    „Такі цифри є небезпечними для економіки. Вони означають, що більшість українців не лише підтримують абстрактну популістську політику, але й вірять, що її можна втілити у життя, а отже будуть вимагати від політиків її втілення“.
    (…)
    Найбільш схильні підтримувати таку політику економічно вразливі верстви населення (люди, що мають менше можливостей для реалізації у освіті, працевлаштуванні, тощо) та, меншою мірою, люди, які не проявляють критичного мислення у повсякденному житті.
    Відзначається, що прихильники популізму частіше за все живуть в селах, не мають вищої освіти або отримують маленькі зарплати.
    Разом з тим, відмінності щодо підтримки популізму залежно від віку чи регіону – несуттєві.»

    Comment by maksymus — September 7, 2019 @ 18:36

  10. Shawn Rosenberg, Democracy Devouring Itself: The Rise of the Incompetent Citizen and the Appeal of Right Wing Populism. 2019. ( https://escholarship.org/uc/item/8806z01m )

    Comment by maksymus — November 15, 2019 @ 14:45


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

Powered by WordPress.com.

%d bloggers like this: