Діаріуш або тиск слова

October 27, 2018

Правописна комісія 1920-х у щоденнику С. Єфремова

Filed under: Історія, Історія мови, Мова, Правопис — maksymus @ 08:06

 
Сергій Єфремов це одна з найбільших постатей українського громадсько-політичного життя початку XX ст. Нашим сучасникам він добре відомий як автор повернутої із забуття на початку 90-х фундаментальної праці «Історія українського письменства». А в 20-і роки літературознавець був віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, діяльним учасником усіх найважливіших подій. Єфремов вважав можливу тактичну співпрацю з комуністичним режимом «азіатським політиканством», в чому розходився з Грушевським, і це розходження становило один з найбільших внутрішьноакадемічних конфліктів, використовуваних Москвою для контролю над республікою, — поділяй і володарюй. Арешт Сергія Єфремова в липні 1929 року та наступне театралізоване судилище у справі СВУ ознаменували початок згортання «українізації», передвістили масові репресії проти діячів українського руху.

Авторитет таких визначних імен, як ім’я Єфремова, одного з учасників-творців «скрипниківського» правопису, в наш час нерідко хибно освячує і сам правопис 1929-го. А репресії проти діячів українського національного відродження наче виправдовують ті химерні параграфи. Проте історія була значно складніша за прості гасла.

У своїх щоденниках Сергій Єфремов залишив цікаві подробиці правописної дискусії тих часів, що нині дають нам уяву про політичні обставини роботи комісії, про дуже непривабливу внутрішню кухню.

Варто звернути увагу на малозгадуваний завжди економічнй вимір. Цікаво, чи можна підрахувати, в яку приблизно суму обійшлося сучасному українському бюджету утримання правописної комісії, проведення засідань тощо. Прямі та непрямі витрати. Якщо навіть Єфремов турбувався про це, то нам теж не завадить гроші в державній кишені порахувати.


 
1924 рік.

24 жовтня. Українізація… От іще, опріч «чистки» справжня злоба дня. Просто стогін і гвалт стоїть по установах. Виданий був наказ, щоб усі службовці вміли по-українському, але як ніхто з росіян і «тоже — малоросов» того в серйоз не брав, то граматики і словники любенько собі спочивали під спудом. Аж тут почали іспити робити і, хто не складе — виганяти. От тут от і почалося. Достається, звичайно, українцям, хоча в тому, що робиться вони Богові духа винні. (…) Треба сказати, що чимало й дурниць роблять. Вчать не так мови, як граматики та всяких хитрощів граматикальних, пишуть диктовки, забивають голови правописними дрібницями, до того ж не усталеними. В результаті якесь буквоїдство виходить, яке дає рацію нарікати зовсім справедливо. Сам по собі захід доцільний — щоб службовці знали народну мову — набирає потворних форм. Хоча без примусу тут, очевидно, нічого зробити не можна. Старий чиновник, який думає, що все для його, а не він для народа, ще не вмер і твердо сидить у кожному радянському службовцеві. А з цього виходить і сміх, і горе, коли на старість доводиться за граматику та правопис братись. І беруться, хоч і кленуть крепко та зганяють злість на безневинних цим разом українцях. (С. 155)

7 листопада. З приводу жовтневого свята. М. Гладкий у «Більшовику» пише про українізацію і кінчає тим, що Академія правопису не установить, а зробить це влада трудящих дужою рукою. На здоров’ячко! (С. 159)

15 листопада. Сьогодні вперше одверто стялися Кримський та Грушевський. Вийшло це за правопис. Грушевському хочеться задержати — навпроти академічного, обов’язкового — старий галицький правопис, од якого — до речі сказавши, тепер і самі галичани вже одмовилися. І от він на засіданні Управи зняв це питання, — не до речі, бо не Управи це компетенція. Хотів він, щоб Академія дала дозвіл друкувати «Україну» кількома правописами, залежно від авторів.
Кримський одповів, що це річ неможлива. Загорілося філологічне змагання, що незабаром перейшло на особисті випади (згадано було з обох боків, хто кого і коли «вилаяв» друком, пригадано було Грушевському і його останню за кордоном вихватку проти Управи Академії і т. п.).
Розійшлися не любо. Боюся, що почнеться тепер боротьба поза спинами й поза лаштунками, користуючись харківськими знайомствами. А в результаті можемо погрузти в болото по самі вуха.
Згадавсь мені з цього приводу давній афоризм Євгена Харламповича: «Щоб нам не ділитися, треба нам одділити «ся».
Сказано його з аналогічного приводу року, либонь, 1910-го, коли Грушевський так само іритувався за «ся» (щоб нарізно його писати) і коли дехто з киян (наприклад, небіжчик Жебуньов) дуже гостро проти цього виступали. Не думав я, щоб довелося тепер до того афоризму вертатись. (С. 161)

        Примітка: Кримський Агатангел Юхимович, академік (Волинь). Орієнталіст, історик української мови, редактор Академічного словника (1924). Репресований 1941. Помер 1942, у м. Кустанай.
        Грушевський Михайло Сергійович, історик. Заарештований 1931 року, визнав себе винним, того ж року звільнений з-під арешту. Помер 1934 року.
        Гладкий Микола Дмитрович, біолог (Чернігівщина). Редактор мови в газеті «Пролетарська Правда». Заарештований 1930, 1931 звільнений з обмеженням місць проживання. Помер 1947 у Красноярську.
        Див. також розповідь про жбурляння книжок на підлогу 1910 року.

1925 рік.

24 липня. Викликають на 1 серпня до Харкова на правописну нараду. От і ще — не було клопоту! Доведеться, мабуть, їхати, тим паче, що майже нікого з викликаних киян у Києві нема. Кримського також. (С. 260)

4 серпня. Вернувся з Харкова. (…) Три дні пробув і дуже радий, що вирвався з цього пекла.
Правописна нарада таки одбулася. Харківці, розпочавши справу, поставилися до неї неуважливо, недбало і коли б не кияне, справа провалилася б. З серйозних робітників і знавців там один тільки Синявський; решта — охочі до команди, але нездатні до роботи. Спочатку вони хотіли були всеньку роботу скинути на Київ, а собі лишити командування, і довелося їм одсіч дати. Навантажили тоді понад міру Синявського. Розмах широкий, але я певен, що на призначений термін нічого не буде готово. Добре, що хоч сама нарада провадилася в пристойному тоні. Треба виключити тільки Є. Касьяненка, що й побувавши в Європі лишивсь мурлом, як і був. Він пробував навіть правописні питання обернути на політичні і в якійсь нелюбій комбінації літер добачити «петлюровщину», але з його глузували навіть інші комуністи. Це перша офіційна нарада, в якій довелось мені брати участь, і вона зробила на мене краще вражіння, ніж я сподівався. Була принаймні охота держатись ділового тону і не збочувати на мітинговий стиль. Але боюсь, що та широка конференція, яка також стоїть у програмі, цього тону не додержить і фатально зіб’ється на мітинг. (С. 262)

        Примітка: Касьяненко Євген Іванович, журналіст-комуніст, перекладач з нім. (Полтавщина). Учасник правописної комісії. Розстріляний 1937 р.
        Синявський Олекса Наумович, мовознавець, професор (Таврія). Репресований 1934. Розстріляний 1937.

21 жовтня. На завтра викликають до Харкова О. Курило. Це в справі правописній, бо вона належить до підкомісії, якої головою харківець — Синявський. Знак, що незабаром має бути пленум комісії — отже знов доведеться їхати до Харкова. Це плутає мої плани й перебиває в роботі, а її ж і так занадто багато: Словник, Шевченко, редактування українських письменників, редактування збірників (Шевченків, Кулішів, декабристів і ін.) etc. Та нічого не поробиш!

23 жовтня. Перше засідання Правописної підкомісії. Доповідь О. Курило. Палкі змагання, бо тенденція доповіді — утрировка українського правопису й мови. Не обійшлося й без скандалу. Ганцов зчепився з Тимченком, останній образився, почав кричати, совати кулаками, нахвалятись, що «він покаже». Одно слово, показав себе якнайкраще. Насилу я спинив цього півня. Ну, й публіка в нас! Антік… (С. 290)

        Примітка: Курило Олена Борисівна, мовознавець. Репресована 1933, вдруге 1938 року. 1946 року звільнена, подальша доля невідома.
        Ганцов Всеволод Михайлович, мовознавець (Чернігів). Репресований за справою СВУ 1929-46. Повторно 1949-56. Помер 1979.
        Тимченко Євген Костянтинович, мовознавець, професор (Полтава). Засланий 1937. З 1944 ст. наук. співр. Інституту мовознавства. Помер 1948.

6 листопада. (…) Телеграма з Харкова. Викликають на правописні збори, на 10 листопада. Гуртом вирішено одним днем опізнитися. Дуже мені ця подорож не на руку. І так вельми я з роботою заплутався, а тут ще з тиждень дурнісенько пропаде. (С. 298)

22 листопада. В Харкові замість 3-4 днів, як думалося, перебув мало не два тижні. Нарада тяглася мляво, помалу. Невважаючи на те, що кожного дня було по два засідання, зранку і ввечері, робота посувалась як мокре горить. Причина — поганенька організація, непідготованість. Доповіді харків’ян були або невдалі, або трактували не питання правопису, а все інше, опріч правопису. Бувало, що доповідники й зовсім не приходили. Це все заплутувало навіть найпростіші справи. А потім здіймалися безкінечні балачки, серед яких і той лад погасав. Говорили не слухаючи одне одного, розмазували вдесяте те, що допіру було сказано, або години витрачали на справи ясні як день Божий. І в кінці — підняттям рук вирішали наукові питання, часто випадково і випадковими голосами, і аж вирішивши — бачили, що зробили дурницю, од якої треба назад вертатися. Так, спочатку викинули були, не знати за яку провину, літеру щ, а потім знов привернули їй права. Взагалі — безладдя й хаос.
Це все коштує державі, та й не мало. Всім учасникам, навіть тим, що ні пари з уст не пускали або приходили на шапкобрання, плачено добрі гроші. Кажуть, що правописна реформа коштує вже близько 10000 крб. А свого часу Академії треба було асигнувати всього 500 крб. — і досі правопис був би давно готовий і безперечно краще укладений, ніж таким колективним способом. Та тоді цієї мізерної суми не знайшлося — ніби на те тільки, щоб тепер удватцятеро викинути. А скільки ще буде викинуто — і не злічити. Що ж поробиш — система… А система сходить уся на те, що плакали, мовляв, людські гроші.
Ще добре, що одмовилися од ідеї ширшої конференції. Уявити собі, що зібралося б 500 невігласів і підняттям рук голосували б правописні питання!.. Але врешті всі побачили, що це ні до чого. Бо коли 30 чоловіка, до того ж хоч трохи підготовлених, сиділо за цією роботою 10 день, то скільки б тому парламентові правописному сидіти довелося б. Отже буде скликано ще раз той самий пленум комісії, який остаточно затвердить вироблений тепер проект після того, як його буде зредактовано. Все ж менше буде розмов і витрати грошей і часу. (С. 300-301)

1926 рік.

30 березня. (…) З Харкова прислано запрошення на пленум Правописної хомісії — на 5 квітня. Тяжко не хочеться їхати. Знов тижнів зо два пропаде, а це для мене тепер річ просто страшна. А з другого боку з правопису вийшла така каша, що соромно навіть признатися, що до нього рук докладав. А поза тим — може б можна ще деякі позиції врятувати. От і вагаюся. (С. 358)

11 квітня. (…) Насамперед про правописну нараду. Знов чотири дні зранку до ночі сиділи й перетирали ще раз тую саму аргументацію, що й того разу. Перетирали совісно, поки не набридло, і тоді вже пішли на кур’єрських: параграфи і листки миготіли, як телеграфні стовпи понад залізницею. Не обійшлося й без конфлікта, і то досить гострого. Діло в тім, що комуністи дістали очевидно наказа («директиву») ходити на засідання і таки справді ходили. За приводом пришелепуватого Касьяненка (Ларіна) голосували досить дружно, хоча цей привідця договорювався іноді до того, що голосував сам один: навіть партійні директиви не помагали. Так от і стався конфлікт на правопису жіночих прізвищ.
Комуністи обстоювали, що жіночі прізвища не повинні одмінятися од чоловічих, бо це ніби знаменує приниження жінки, залежність її од чоловіка, присвійність її чоловічій статі. Всеньку цю нісенітницю вони охрестили соціологічною позицією. Коли більшість комісії з ними була не згодилася, голова (комісар Шумський) загрозив навіть протестами від «женвідділа», маніфестаціями передових жінок і т. п. Потому запропоновано компромісову формулу («і так, і так»), але кияни, а з харків’ян Синявський, лишились на позиції одмінности, виходячи з законів мови. При кінці розмови набрали були гострого характеру, аж до обвинувачень у контрреволюції, цієї ultima ratio комунізму. Довелося цю комуністичну аргументацію поставити на справжнє її місце — звівши до старорежимного участку та паспортової системи. Уявляю, які розмови будуть на конференції, яку в правописній справі Шумському конче кортить скликати! Там може й справді представниці від женвідділів показуватимуть свою красномовність. (С. 360-361)

7 травня. Один з приїзжих харківців оповідає, що в комуністичних кругах мої приїзди до Харкова на правописні наради розцінюють як ознаку мого замирення з совітською владою. Що ж — нехай і з цього тішаться, коли більшого не мають. (С. 373)

1927 рік.

21 лютого. Кримський розшукав десь папірець, що його написав коректорам Тутківський, коли ті прохали у його дозволу виправити йому книжку на академічний правопис, — і зачитав його на Спільному зібранні. Ось що писав Тутківський: «Академічний правопис — це той, що ним пишуть академіки. Я — академік, отже, й мій правопис — академічний». А коли цим «академічним» правописом вийшла книжка, то він сам і вчинив галас: «Повна безграмотність!». Після зачитання цього листа Тутківський узяв свою скаргу назад. (С. 469)

23 березня. Замість Шумського призначено Скрипника. Знаю його тільки з статті в «Черв(оному) Шляху» та раз бачив на правописній нараді. Неглибокий, обмежений і претенціозний суб’єкт. До того ж, кажуть про його, амбіціозний і упертий. Вважає себе за ображеного: найстарший большевик на Україні, він доки не грав першої ролі і це має собі за кривду. Не від того, щоб свою власну фракційку в партії створити. Його політика в справах освіти — tabula rasa. Поживемо — побачимо. До речі, він незабаром має бути в Києві, то може й виявить себе. (С. 482)

        Примітка: Скрипник Микола Олексійович, професійний революціонер (Донбас). Наклав на себе руки 1933.

20 травня. Одержав повістку на пленум Правописної комісії в Харкові, на 25 травня. Не маю жадної охоти знов загубити два тижні на безконечну дурницю. Треба б усі попередні заходи перекреслити і почати наново, тоді б може й дійшли б до якогось пуття, — звісно, якби правопис обробляло 2-3 чоловіка. А так — знов тільки безконечні розмови і дурні постанови. Певне, не поїду. (…)

23 травня. Заходив і таки довгенько сидів Кримський, бажаючи умовити мене, щоб я таки їхав до Харкова. Не умовив. Я стою на тому, що коли б я поїхав, то мусив би одразу поставити справу так: треба все, що досі зроблено, перехрестити і почати справу з правописом наново; розігнати всіх 70 полковників, доручити зробити 2-3 чоловікам протягом тижня і обсягом не більш, як на 20 сторінок. Тоді б у нас був правопис, а таким шляхом, як тепер, нічого опріч дурниць не буде. Така заява з будь-чийого боку може й мала б значення, а про мене скажуть, що я на злість або демонстрацію проти них роблю. Справа з так званою Дорошенківською бібліотекою досить мені показала, що з цими людьми ні діла робити не можна, ні навіть договоритися до чогось. То не хочу й мати з ними діла, а тому на правописну нараду не їду. (…) (С. 502-503)

27 травня. Тричі радий, що не поїхав до Харкова. Там на правописній нараді вже ура кричать. В газеті сьогодні вичитав у промові Скрипника таке місце: «Кожна літера нашого альфабету, кожна форма граматики діставалися нам у попередній нашій історії шляхом великої політичної й класової (!) боротьби». А на це присутні галіціяне (спритні люде!) відповіли адресою Скрипникові за «славетну (!) оборону старих культурних набутків українського народу й їх майбутнього розквіту з боку голови конференції Миколи Олексієвича Скрипника». Що за дивне льокайство, — тим дивніше, що добровільне і може навіть некорисливе! (С. 505)

31 травня. Який я радий, що не поїхав до Харкова! Сьогодні читаю, що правописна нарада «поражает Англію на карті указательним перстом». Не хотів би я бути серед новітніх Пальмерстонів! І хто б міг подумати, що навіть правописники запаляться таким «патріотизмом»! Та це теж звичайна у нас річ, — звичайна до непристойности. Була і єсть.
До мене втисся був репортер — «одержати інтерв’ю» з приводу Англії. Як звичайно, прогнав його. То дали вже були мені спокій з інтерв’ю, а це знов починають забігати. А в результаті ГПУ поставить обвинувачення: «мовчить». (С. 507)

5 червня. Поверталися з Харкова наші правописники. Кожен, зустрічаючись зо мною, починає: «Які ви щасливі, що (не) поїхали на це радєніє». А я жартома відповідаю: «не щасливий, а розумний». Справді було щось ніби сущий бедлам. Зібралось з 60 невігласів і такого понаухвалювали, що зовсім заплутались і кінчили тим, що останній день усі свої постанови покасували. Тепер можна вже зробити підрахунок правописним заходам уряду.
Три роки тому Академія прохала на упорядкування правопису 600 крб. з тим, що за 2-3 місяці буде скінчена робота. Комісар освіти Шумський одповів: «багато, стільки не можемо дати». І заходився сам робити (буквально) правопис. І от маємо: минуло три роки, вбухано не менше як сто тисяч крб., потрачено місяці роботи десятків людей — і опинились ми далеко позаду навіть од того, як були: то хоч сякий-такий лад був, а тепер повна анархія в правопису і загальна безграмотність… Чудовий приклад «режиму економії»! (С. 508-509)

19 листопада. Скрипник, як виявляється, приїздив не тільки на партійну конференцію, але й порахуватися де з ким. (…) цей державний муж явився до музею й почав робити ціле слідство з приводу археологічних праць Козловської. Поводився над міру грубо, як старий фельдфебель, сипав погрозами. На жаль, Козловська не дала нахабі належної одсічі.
Але ж картину теж непогану уявляє цей комуністичний комісар, що поводиться вдесятеро гірше, ніж старорежимний міністр. Ті принаймні в археологію не лізли, а цей має лице говорити про те, чого абсолютно не тямить. То правопис декретує, то археологію турбує, — не знаєш, за що завтра цей універсаліст візьметься: знає, що мовчки слухатимуть усе, чого тільки не наговорить нахаба. (С. 549)

1928 рік.

9 лютого. Ще один факт, гірший од анекдота. Скрипник вимагає нові літери для дж і дз. Не вважаючи на повсюдні протести, дуже хочеться йому їх завести до вжитку. Між іншим йому кажуть, що не варт цих літер заводити і через те, що мало слів, де б їх доводилося вживати. «Мало, кажете? Ну то можна побільшити. Наприклад… наприклад… звелю писати — «на Волдзі», «Геордже» і т. п… Мудра вигадка! Досі у Скрипника був, здається, один тільки попередник — Олександер III. Як відомо, він звелів писати «Житомір» з і. Лаври венценосного попередника не дають спати і теперішньому наркомові, чи що?
До речі: знов пішла чутка, що Скрипника забирають до Москви. Може б це було незле, бо з цим самодуром важче діло мати, ніж з ким іншим. (С. 585-586.)

11 лютого. Вчора повернувся з Харкова Кримський. Багато з правописом нарада намудрила, ставши на шлях компромісу, і наплутала ще більше: з м’якшенням «л», з «г» і т. п.; одне буде м’яко, друге твердо, писати генерал, але ґенератор, тощо. Тепер цю плутанину мають наново редактувати і потім декретувати. Не знаю, чи найдеться тоді хоч одна грамотна душечка на всю Україну, опріч хіба Скрипника, що несподіванно знайшов у собі хист філологічний. Цей ще геніяльніший од небіжчика Кукольника: просто без наказу, з власної охоти, в акушери береться! (С. 587)

17 лютого. Знов пішла поголоска, що Скрипника забирають до Москви. Ніби в якійсь галицькій газеті надруковано звістку, що Скрипник за недовгий час свого урядування в Комісаріяті освіти українізував увесь апарат (між іншим — брехня), і це йому ставлять у мінус і забирають до Москви, щоб не українізував. Мабуть, теж брехня.
А це вже не брехня, що розповідають про останню правописну нараду. Все, що одстоювали супротивники його фантазій та самодурства, він зараз переводив на «політичний» грунт» (!), і тим полохливим супротивникам затикав роти. Зайшла мова про академічний правопис. «Академічний правопис! — гукнув він, — а знаєте, хто завів його?» — «Академія…» — «Ні, не Академія! Його завели ті, що сидять на еміграції. Адже Чикаленко в своїх згадках розкриває цю таємницю (!), оповідаючи як радикальні демократи, починаючи газету, завели і той правопис, що й досі в ужитку. А ми з політичних причин не можемо погодитись на правопис тих, що тепер за кордоном сидять!» Логіка, що й казати… І не знайшлось нікого, хто б цьому тонкому політикові роз’яснив, що, мабуть, емігранти мають звичай обідати, то щоб не бути солідарним з ними наркомові треба б одмовитись од цього буржуазно-емігрантського звичаю «з політичних причин». Не роз’яснили йому, що й теперішній російський правопис вигадали за панування Керенського, отже, знов ті, «що за кордоном сидять». Та що там роз’ясняти цьому самодурові. Остання сцена на нараді, оповідають, була така. Засідання затяглося, Скрипникові треба їхати до Москви. Кілька разів приходив урядовець, нагадуючи почтиво, що наркома чекає автомобіль. А нарком усе балакає. Нарешті урядовець приходить востаннє і каже, що можна опізнитися, бо до відходу поїзду лишилося 10 хвилин. «А, десять хвилин… Ну так протелефонуйте на двірець, щоб затримали поїзд іще на десять хвилин», — сказав як одрізав. Мабуть, ні один царський міністр не зважився б так по-македонському розрубати питання. Не диво, що й правопис він тим самим способом рубає. (С. 591-592)

4 квітня. (…) Скрипники приходять і одходять і пам’ять їх гине навіть «без шума», а наука лишається.

Текст подано за виданням: Єфремов С. О. Щоденники, 1923-1929. — К.: ЗАТ «Газета РАДА», 1997. — 848 с.
 

2 Comments »

  1. Аж настрій спортився. Які ж ми, українці, дурні. Що тоді, що нині – все через гузно.

    Comment by Myrko — October 28, 2018 @ 11:28


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: