Діаріуш або тиск слова

October 10, 2018

Політика ображеності

 

— Подвиг Армінія, – говорить він, – з погляду тверезого розуму не дав,
можливо, виразних зовнішніх результатів, бо треба визнати, (…)
— Ні, не визнавши. Я цього не визнаю. Ніхто тут не визнає цього.
Я не потерплю цього. Я не бажаю слухати далі.
Ліон Фейхтванґер. «Сім’я Оппенгеймів»

 
Цю широку аморфну інтердисциплінарну сферу вони назвали дослідженнями ображеності (grievance studies) через те, що в ній соціальна ображеність ставиться перед пошуком об’єктивної істини… Але треба почати з кінця.

Троє поважних учених, активістів атеїстичного руху, — американський математик Джеймс Ліндсі, британський культуролог Хелен Плакроуз, яка спеціалізується на дослідженні прав жінок у добу Відродження, і доктор філософських наук Пітер Богоссян, професор Портлендського університету, відомий автор робіт про критичне мислення, — протягом року писали абсурдні статті в різних галузях соціальних наук, надсилали їх під вигаданими іменами в провідні журнали і… здивовано спостерігали за тим, як одверто безглузді тексти з безумними висновками проходили рецензування, були опубліковувані, ба навіть одержували спеціальні відзнаки. Докладніше в електронному журналі «Аеро» (редактор Хелен Плакроуз); особливо цікаво виглядають рецензії.
 


Джеймс Ліндсі, Хелен Плакроуз і Пітер Богоссян («Науковий скандал року: вчені писали фейкові дослідження, аби викрити псевдонауку». Бі-бі-сі, 2018)

 
На такий дивний експеримент вони пішли через переконання, що в окремих галузях знання місце науки посіла увага до зловживань та проявів соціальної несправедливості. І що автори робіт, які належать до досліджень ображеності, прямо чи опосередковано вчиняють політичний тиск на всю наукову сферу, змушуючи редакторів, рецензентів, діячів та організаторів науки висловлювати беззастережну підтримку певним поглядам, при цьому заплющувати очі на їх антинауковість.

Хоч на яку тему зі сфери ображеності трійця писала, про дослідження фемінізму, культуру мужності, расові питання, сексуальну орієнтацію, статті будувалися за схемою висування політично коректної радикально-скептичної теорії, якою засуджувано той чи той «соціальний конструкт». І завдяки правильним словам з правильними висновками певного роду ці статті ставали недосяжними для критики. Адже «боротьба з проявами несправедливості ставиться вище за об’єктивну правду», тож ніхто в ланцюжку публікації не наважувався виступити проти.

На думку авторів, експеримент удався. Але, гадаю, справжній експеримент далеко ще не закінчено. Залишається питання, що далі? Які наслідки для журналів, рецензентів, наслідки для самих скептиків? Наслідки для галузі?

Самі автори зізнаються, що ждуть гіршого — звільнень, обструкцій, негласної заборони викладання тощо. І це побоювання зовсім не пусте, з огляду на те, що за особливу сферу вони досліджували. Щойно відлунав скандал зі статтею Теодора Хілла, де була висунута математична модель «гіпотези варіантності статей». Тоді вже опубліковану роботу в журналі просто замінили під тими ж вихідними даними (нечувана річ!), а співавтори й ґрантодавці перелякано вимагали зняти згадки про себе і свою підтримку. Тиск політики ображеності виливається в пряме втручання в науковий процес.

* * *

На наших теренах прояви політики ображеності відомі давно. Це типові правильні слова псевдонаукових текстів про тисячолітні українські поневіряння, де власне наукові дослідження в гуманітарній сфері підмінюються звинуваченнями споконвічних кривдників, тими ж дослідженнями ображеності, непідлеглими критиці. Правильні безглузді слова і правильні абсурдні висновки в нас можна давно зустріти в історичних, мовних, політологічних, культурологічних, літературознавчих текстах. Для нас це зовсім не далекі смішні відгуки заокеанської возні. Теж мені, забагато лібералізму, нам би їхні проблеми, можна відкинути зверхньо. Але те, що звичне для нас політичне втручання політики ображеності справа повторюватиметься таким же політичним втручанням зліва, вже ніяка не абстракція. І те саме з відставанням пошириться і в нас, навіть через просто звичні канали адаптування, мавпування, плаґіатування західних тем і відповідних практик. Тож як там з проблемою зможуть упоратися сьогодні, визначатиме наше завтра.
 

9 Comments »

  1. З іншого боку, не варто забувати, що науковою об’єктивністю нерідко жертвували якраз ті, хто ображав. А це трохи змінює картину. Ш.Отто в праці “The war on science”, критикуючи постмодернізм, досить влучно зазначає “Atmospheric CO2 is the same whether the scientist measuring it is a Somali woman or an Argentine man.” Але разом з тим, спадає на думку відомий експеримент, коли дослідники розіслали в різні лабораторії однакове резюме, де єдина відмінність була в статі претендентів: у половині випадків претендента звали Джон, а в іншій половині – Дженніфер, і в результаті Джон загалом отримав кращі відгуки, ніж Дженніфер. Тобто, попри декларовану об’єктивність, виявляється, що, на жаль, таки не все одно, хто вимірює вміст вуглекислого газу.

    Стаття Хілла нагадала дискусії, які спалахнули в 90-х щодо “Кривої Белла”. Звісно, прибирати опубліковану роботу – це явний перебір, однак слід враховувати, що за обережністю співавторів і грантодавців можуть стояти не тільки ідеологічні причини. Наприклад, декотрі дослідження (на матеріалі шкіл США) свідчать, що вчителі природничих дисциплін трохи занижують оцінку дівчатам, якщо вона коливається між високою й ще вищою, і трохи завищують, якщо коливається між незадовільною й задовільною. Тобто, якщо учнівська робота чи відповідь буде на межі між четвіркою і п’ятіркою (для зручності скористаюсь звичною нам 4-бальною шкалою), то хлопець більш ймовірно отримає 5, а дівчина – 4; а от якщо робота балансуватиме між двійкою й трійкою, то більша ймовірність, що хлопець отримає двійку, а дівчина – трійку. В результаті за оцінками з природничих предметів вималюється ієрархія: відмінник – хорошистка – трієчниця – двієчник, і це нібито вписується в картину Хілла. Однак реальна картина інша: якби не втручались ґендерні стереотипи, то відповідь відмінника і хорошистки оцінювалась би однаково, так само, як трієчниці і двієчника. Тож об’єктивність порушується вже на емпіричному рівні, а це кидає тінь і на теорії, побудовані з використанням таких даних.

    Зрештою, основна небезпека походить не від прихильників коректності. У згаданій праці Отто наводяться просто-таки вражаючі факти про тиск на дослідників-енвайроменталістів. Йдеться і про засекречення (а згодом знищення) даних, і судові позови, і шельмування в ЗМІ. Промова К.Дункан на TED (https://www.ted.com/talks/kirsty_duncan_scientists_must_be_free_to_learn_to_speak_and_to_challenge/discussion?language=uk) може виглядати як згущення барв, але з праці Отто складається враження, що це не таке вже й перебільшення.

    Comment by criticalthinkerua — October 11, 2018 @ 00:44

    • Через можливі упередження, не обов’язково зв’язані з загальними масштабними суспільними упередженнями, а навіть просто з непотизмом чи особистими залежностями, і вигадали систему оцінювання, коли рецензенти (перевіряючі на іспитах тощо) бачать тільки присвоєні номери. Але тут виявили навіть не упередження, а щось значно більше — корумпованість галузі, залежність од політичного тиску на рівні організації науки.

      >декотрі дослідження (на матеріалі шкіл США) свідчать,

      Якщо експеримент цієї трійки справді виявив діру, то чи не належать згадані дослідження також до саме тих досліджень ображеності (grievance studies)? Чи можна бути впевненими, що ті статті не зазнали втручання?

      Розумієте, саме ця можливість, саме те, що висновки про більшу чи меншу ймовірність оцінки, залежно від статі, можуть у кожному випадку виявитися саме тими псевдодослідженнями ображеності, і викликає найбільшу увагу й загальний ступор. На що можна спертися, якщо проблема стосується ненадійності механізму відсіювання антинауки?

      Перші критики «неетичності» поведінки змовників одразу збагнули небезпеки отакого сумного наслідку. Бо якщо провідні журнали публікують за стандартною процедурою рецензовані абсурди, то чи не були фейками і ті дослідження, про стереотипи? Прихильники некоректності, консерватори мають за це неодмінно зачепитися, щоб узагалі відкинути критичний підхід. З другого боку, обурення від самого припущення, що ціла галузь утратила оцінку об’єктивності, змушує шукати простий вихід у тому, щоб просто засудити, заганити тролів, заплющити очі й продовжувати яко нічого не було.

      Comment by maksymus — October 11, 2018 @ 06:33

      • Все ж таки, для тверджень про корумпованість галузі потрібне ретельніше дослідження. Не зовсім зрозумілий критерій вибору журналів, адже серед відомих журналів дослідники несвідомо могли зупинитись саме на тих, де відчували, що їхній трюк спрацює, і тоді виходить викривлена картина. Чесніше було б, наприклад, надіслати експериментальні статті у всі журнали, які входять в першу сотню в якомусь галузевому рейтингу (можна було б одну статтю, змінивши незначні деталі, подавати в кілька журналів відповідної тематики). Це, мабуть, дало б у результаті інше співвідношення позитивних і негативних рецензій. До того ж для експерименту було достатньо зупинити публікацію на стадії, коли стаття схвалена до друку, але ще не опублікована. Якби дослідники після позитивної рецензії під якимось приводом відкликали статті, вони б отримали свої результати (причому, можливо, масштабніші, адже експеримент міг би тривати довше), і при цьому уникнули б закидів щодо порушення етичних вимог.

        До того ж дослідники рідко спираються на дані якогось одного експерименту. Якщо, наприклад, один експеримент свідчить про упереджене оцінювання, інший показує, що вчителі дають більше часу зібратись з думками хлопцям, ніж дівчатам, третій виявляє, що вчителі вдаються до більш детальних пояснень, відповідаючи на запитання хлопців, і всі ці експерименти отримані різними дослідницькими групами – тоді підтасовані результати не дуже впливають на загальну картину.

        До того ж наука таки містить механізм самокорекції. Згадується скандал кількарічної давності, коли досить знаний нідерландський психолог Д.Стапел (D.Stapel), як виявилось, сфабрикував більшість своїх досліджень. Він погорів на тому, що його результати виглядали надто привабливо, щоб бути правдою. Розслідування зрештою підтвердило підозру. Згодом, у книзі ‘Faking science’, він аналізує своє падіння, і серед іншого, наводить курйозний випадок, коли один з його вигаданих експериментів був згодом підтверджений в одній з лабораторій. Його “експерименти” виглядали дуже правдоподібно, скажімо, один з них полягав у тому, що спершу учасники після доброзичливого інструктажу підписували згоду на участь, а в ході експерименту проходили через процедуру, яка викликала зниження їхньої самооцінки, і коли в кінці вони теж підписували, здається, бланк з тестовими відповідями, то при порівнянні підписів учасників на початку і в кінці експерименту виявилось, що зниження самооцінки позначається на розмірі підписів – другий підпис був меншим. Звісно, це цілком вигаданий експеримент, але коли Стапел, звільнений з роботи, переоформлював банківську картку, то помітив, що його підпис на ній менший за підписи на інших документах, отриманих до скандалу. Тобто, якби Стапел не полінувався, він би, можливо, отримав свої результати в ході справжнього експерименту. В таких ситуаціях виявити підробку важко з об’єктивних причин, і тим не менш, Стапела таки викрили.

        Comment by criticalthinkerua — October 11, 2018 @ 14:13

        • З переліку видно, що орієнтувалися на провідні й поважні. Добитися результату в цьому випадку кругової поруки можна тільки гучним скандалом, а цього не досягнути інакше, ніж поставити колеґ перед вскритим наочним фактом корупції. Поки це на прихованому рівні, завжди існує можливість відіграти назад, зробивши вигляд, що нічого не сталося. Власне, і тепер також намагаються робити вигляд, що все гаразд, що це просто ексцес, але це не так.

          > Якщо, наприклад, один експеримент свідчить…

          У ситуації політичного втручання, коли на неґативну рецензію, критику, а тим більше, спростування дослідження ображеності з політкоректними висновками ще треба наважитися, ризикуючи кар’єрою, фінансуванням і становищем у спільноті, зовсім неважливо, скільки текстів написано на тему. Якщо немає довіри до самої системи перевірки, то це дуже величезні проблеми довіри до будь-яких результатів будь-якої кількості. Обов’язково має включитися механізм самокорекції, що убезпечить наступні дослідження від таких підозр. Але він ще має включитися. А поки довіра спускається на рівень нижче. Оскільки ніхто не може перевіряти все взагалі, оскільки все одно потрібне опертя на колеґ, то ця знищена загальна довіра до спільноти (британські вчені виявили…) перенесеться на безперечні особи, на особисті репутації та под.

          Comment by maksymus — October 11, 2018 @ 16:31

          • > Якщо немає довіри до самої системи перевірки

            Рівень довіри – це відносний, а не абсолютний показник, тобто, довіра може бути меншою чи більшою. Завжди існуватиме якийсь рівень шахрайства, питання тільки в тому, який саме. Тому, власне, й важливо якомога коректніше провести вибірку поважних журналів. Зрештою, редакційна політика різних журналів досить-таки різниться, просто, мабуть, консервативніші журнали не були включені в експеримент.

            Comment by criticalthinkerua — October 11, 2018 @ 23:06

            • Подивіться за посиланням, які саме журнали (автори стверджують, що «submitted them to the best journals in the relevant fields»). Скандал у тому, що тепер не можна просто посилатися на згадувані дослідження про упередження без додаткової перевірки авторитетності.

              Comment by maksymus — October 11, 2018 @ 23:21

  2. А щодо нашої ситуації, то складається дедалі сильніше враження, що нашій науці найбільше загрожує не ідеологія, а відверта халтура. Варто згадали хоча б скандал із дружиною Кириленка. Але основна проблема навіть не у високопосадовцях, а в тому, що багато звичайних викладачів і наукових працівників дуже поблажливо ставляться до халтури. Навіть відвертий плагіат викликає хіба що мляве несхвалення, і зрештою все обходиться без якихось реальних наслідків.

    Трохи розповім про наболіле. Коли міністерство посилило вимоги до наукової періодики, я полегшено зітхнула – нарешті наш кафедральний альманах закриється. В кожному номері у нас були випадки якщо не відвертої ахінеї, то ледь замаскованого плагіату, а передрук своїх же раніше опублікованих текстів головний редактор взагалі не вважав чимось поганим. Коли альманах тільки створювався, тодішній завкаф (він же головний редактор) зіграв на моїй звичці редагувати все, що трапляється під руку, я ж намагалась бачити в людях краще, і оскільки більшість матеріалів були принаймні формально без порушень, іноді траплялись навіть цікаві статті, то я тільки згодом усвідомила, куди вляпалась. Але прикметно, що коли зрештою спробувала пояснити це головному редактору, описавши свій найбільш нав’язливий кошмар за останні пару років: от уявіть, в курсі філософії науки я розповідаю аспірантам про наукові стандарти і етику досліджень, критикую псевдонауку, і тут раптом хтось із них заходить на сайт нашого альманаху, знаходить там у кожному номері відвертий fraud, і запитує мене, чому я входжу до складу редколегії такого видання – що я на це відповім? І цей доктор та професор без жодних вагань сказав, що я дарма себе накручую, аспіранти не читатимуть те, що не передбачене програмою, а навіть якщо натраплять, то не нададуть цьому значення, або ж принаймні триматимуть свою думку при собі, бо знають, що їм ще складати іспит. І найгірше, що він має слушність.

    Comment by criticalthinkerua — October 11, 2018 @ 01:25

    • Це стандартна річ. Навіть у війську, відсилаючи нагору зляпану на колінці халтуру, військові додавали ритуальну приказку про недоробки в роботі — розумний не скаже, дурень не помітить.

      Comment by maksymus — October 11, 2018 @ 06:40

  3. Шкода звісно, що науковці не провели наукового експерименту. Відповідно й висновки цікавих дослідів сутєєво обмежені ну й звісно вони не відповідають заявленій гіпотезі.

    Comment by magner58 — November 22, 2018 @ 09:18


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: