Діаріуш або тиск слова

September 12, 2018

Нехай безобразно, зате єдинообразно

 
Це була одна з улюблених фраз у війську, коли йшлося про вибір форми одягу. Жарко і хочеться зняти кітель, значить, знімають усі. Холодно, треба одягнути зимовий бушлат, — одягають усі. Безобразно, зате єдинообразно.

Одним з пунктів правописної дискусії, що нерозв’язаною перейшла нам у спадок з попередньої реформи, це написання запозичень з англійським w у власних назвах. Третя редакція 1990-го року вийшла з радикальним хитанням у бік в: «Англійське w у власних назвах передається через в: Вебстер, Вільсон, Вільямс, Вістлер, Вітмен, Вотс, Вотсон, але Уолл-стріт (…) Ворт, (…) Голсуорсі (…)». Та на той час уже були освячені тривалим ужитком дві протилежні традиції — передавати такі назви або через в, або через у, і таке радикальне формулювання багатьох україномовних не могло задовольнити. Тому після запеклої суперечки в четвертій редакції 1993-го року правило суттєво пом’якшили: «Англійське w у власних назвах передається звичайно через в: Вашингтон, Вебстер, Веллінгтон, Вільсон, Вільямс, Вінер, Вінніпег та ін., але за традицією Уайльд, Уеллс, Уельс, Уолл-стрит, Голсуорсі, Хемінгуей та ін. (…) Ворт (…) ». Додаток звичайно загалом улюблений при посиланнях на традицію, яка не потребує правописного втручання.

У проекті нової редакції цього року обтічне формулювання розумно вирішили не чіпати. А втім, додали пару загальних слів-прикладів, вікенд та уайт-спірит (друге з помилкою «спирит»), додали Вордсворта та Везербі, видалили Уайльда, Уеллса, Ворта та Хемінгуея. Можна бачити, що прихильники в цього разу намагаються відвоювати позиції 90-го року хоча б і в нечесний спосіб, через тихеньку заміну правописних прикладів. Може, одразу не помітять, а потім буде пізно.

Ідея уніфікації всіх назв під одну гребінку ніколи не залишає реформаторів. Ну от звідки береться це дивне армійське бажання виправити ужиток під лінійку? Ні-ні, це зовсім не риторичне питання. Звідки береться той чи той припис у мовних дискусіях, цілком можна прослідкувати в історичних унормуваннях, визначенні впливів та відповідних рішеннях. Тут наші недалекі дискутанти цілком можуть зупинитися на ідеалізованому правописі 1928 року, де зауважено однозначно: «Англійське w і перед голосними передаємо через в (а не через у): Вайлд (не Уальд), Вайт (не Уайт), Велз (не Уельс), Вітман (не Уітман), Віклеф (не Уїклеф), Вестмінстер (не Уестмінстер), ват, кіловат і т. ін.»

Гадаєте, це все, знайшли кінцеве вирішення, справжня українська питомість віднайдена, і тепер усі мають бути задоволені? Аж ніяк! Залишається закономірне питання, чому українські реформатори кінця 20-х узагалі мали особливо підкреслювати в правописному кодексі, що не Уальд, не Уїклеф, не Уестмінстер? Чому взагалі потрібен був спеціальний параграф про англійське w (до речі, просто викинутий 33-го, і не відновлений у першій редакції сучасного правопису 1945-го)? Значить, це прескриптивне накидання єдинообразія мало важливе значення, бо уніфікуюче правило вже тоді знаходило певний спротив усталеного вжитку.

Нічого дивного, що більшовики зупинилися на виборі саме в, а не у. Бо підросійські учасники комісії 1928-29 були виховані з дитинства на російській граматиці Я. Грота, де це питання одноманітності вирішувалося саме на користь в:


Я. К. Грот. Русское правописание / 11-е изд. СПб, 1894. С. 81.

Тут автор російського наймасовішого підручника тих часів навів цікаве спостереження, що помітна поява передачі англійських назв через у (Уиндзоръ, Уильямъ) відноситься до 1840-х років. Справді, сучасний зручний пошук по базах і корпусах засвідчує перші появи в російських виданнях англійських назв з початковим у в 1843-45 рр. (журнали «Современник», «Москвитянин», «Отечественные записки»; спорадично й раніше 1834-39 Уилліамъ, 1839-40 Уордсвортъ). Попри впливову шкільну норму, для поширення передачі назв через у, а не через давніший спосіб з в, існував згаданий Гротом потужний фонетичний чинник, що його не враховувала і не враховує пуристська логіка уніфікації. Раз у раз джерела засвідчують Уиндзор, Уильям. Українські автори не відставали, і спокійно перейняли цю передачу, бо в українській це явище потужно підтримане стандартним чергуванням префіксів-прийменників у-в. В українських виданнях кінця XIX — початку XX ст. (спершу західноукраїнських через політичні обставини) часто трапляються назви Уільям, Уільсон, Уіндзор та под. (літери і та ї ще не мали сучасного орфографічного значення, що нині зобов’язує писати Уїльям, Уїндзор, якщо ми обираємо варіант з у-). Навряд чи А. Кримський надсилав до Львова на друк переклад Клоустона (*), щоб поширити російський вплив, а Іван Франко навряд чи навмисно обирав для перекладів варіант Уільям (**). Навряд чи С. Єфремов писав про Уітмена в «Історії письменства» через виключну повагу до російського написання. Напевно, явище, що відмічене в російській з 1840-х, мало придатний ґрунт і в українській мові, якщо так потужно проявилося вже з видань 1880-х. І саме з цим явищем намагалися боротися укладачі правопису, формулюючи зауваження не Уальд, не Уїклеф, не Уестмінстер.

 


Цитата Опри Уїнфрі на стіні відкритої в Житомирі нової гімназії (вересень 2018).

Сучасна дискусія обтяжена тривалою практикою, особливо практикою 1960-80-х, коли були надруковані основні українські словники та масиви текстів з Уотсоном і Уайльдом, Уїльямом і Уеллсом. Спроба уніфікації за тим чи тим зразком потрапляє на несприятливий ґрунт усталеного вжитку та сформованих мовних смаків, а тому з дискусійною метою негайно потребує переведення в політичну площину порівняння з російською, як завжди зручним опудалом. Проте ті, хто наполягають на одноманітній уніфікації за в з патріотичних міркувань, звісно, не задумуються, що теж просто повторюють російські рішення «за Гротом». Не треба обманюватися, Вільям, Вестмінстер, Вашингтон це назви, що так само потрапили до нас через посередництво російської, як і Уеллс, Уайльд чи Голсуорсі. Скажімо, назву Вашингтон узагалі, без сорома казка, привели до теперішнього вигляду з -и- через правило для російських назв. Про це теж не варто забувати.

Чинник, що працює на передачу назв через у-, може бути давніший. Уже в Беринди еллінізоване ім’я Уар (Варон), Уаллеріан.

* * *

Та ж дивна ситуація, коли сучасні українські реформатори просто, не задумуючись, повторюють російські рішення, спостерігається і в питанні іменника проект. Про цю уніфікацію теж зауважив Грот:


Я. К. Грот. Русское правописание / 11-е изд. СПб, 1894. С. 77.

Повторювати російську помилку сторічної давнини, щоб відокремити написання від вимови, це дуже дивна залежність.

До речі, спроба однотипної уніфікації назв з h теж сходить до цього важливого в ті далекі часи російського підручника. Граматист навіть шкодував, що в російській не можна ввести особливу букву для «отличенія звука малороссійскаго спиранта г отъ греко-русской гаммы» (С. 79). І те, що в правописі 1928 на всі назви з h намагалися накинути г, що викликає віддалені дискусії і в наш час, це теж наслідок давніх унормувань російської орфографії, де за Гротом «употребленіе буквы г для обоихъ звуковъ такъ утвердилось» (С. 79-80). Але це вже окрема історія.
 

11 Comments »

  1. > Ну от звідки береться це дивне армійське бажання виправити ужиток під лінійку?

    Уніфікація – це вияв методологічного принципу простоти, який поширений у різних науках, і навряд чи має армійське походження, скоріше спадає на думку бритва Оккама :)

    Comment by criticalthinkerua — September 12, 2018 @ 14:26

    • Як зауважив М. Попович, «науки прагнуть говорити істину про те, що існує в реальності (хоч як би ми ці слова розуміли). Але немає наук, які говорили б про те, що повинно існувати». Коли в унормуваннях намагаються виправити вжиток, то мимоволі виходять за межі суто наукової площини. Хай як прагнуть прикривати рекомендації наукою.

      От узяти твердження, що правильно має бути проєкт, а не проект. Міркування Грота, що оскільки іменник походить з латинської мови, то і має бути на письмі з йотацією, як інші з тим же коренем, це зовсім не наукова теза. Бо на практиці очікування про вимову [j] не виправдовується, і ця назва не має йотації в тій мовній нормі, яку спостерігаємо, а не тій, яку накидаємо. Науковий підхід полягає в пояснені особливості, а не в команді-окрику «стати в стрій!». Ну, а сама повага до латини має дуже давні корені. Прагнення наближеності до класичних мов — наближення до класичної «чистоти», прагнення виправлення «зіпсованих» сучасних мов, супроводжувало всі відомі європейські внормування, від іспанської, першої в своєму роді, до мови Смотрицького й староукраїнських граматистів, котрі наближали староукраїнську норму до ідеальної церковнослов’янської чистоти.

      Comment by maksymus — September 12, 2018 @ 14:58

      • Все ж таки, коли йдеться про соціальні чи гуманітарні науки, твердження Поповича дещо неточне. Я, звісно, більшою мірою прихильниця дескриптивного підходу, але згадується книга Фішмана “Не кидайте свою мову напризволяще” – там наведено чимало прикладів, коли зміни впроваджувались прескриптивно, і вони виявлялись успішними.

        Comment by criticalthinkerua — September 12, 2018 @ 23:49

        • Вибір напряму корпусного планування за Фішманом не є науковим, це завжди політичний вибір з супровідною ціною, також фінансовою ціною проведення політики, яку готові платити суспільство і влада, що вдається до зміни. Зміни з принципово непередбачуваним результатом втручання.

          Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 06:53

  2. А про російську траєкторію нічого не знаходили?

    «Уї» за тим же Погрібним мало вимовлятися чітко як три звуки. Одна правописна ідея обов’язкової йотації перекреслює будь-яку точність укання. Не дарма тоді (та навіть зараз) воліли писати як «уі», бо це хоча б натякає на походження та бажану вимову. Неясно, чому ви проти однієї уніфікації, але при цьому підтримуєте іншу про обов’язкову йотацію.

    І нарешті, ґрунт у діалектично роздрібненій мові, та в соборній унормованій — дві великі різниці.

    Comment by drewndia — September 13, 2018 @ 14:01

    • Цікаво, що на диску інтегрованої лексикографічної системи «Словники України» (і на сайті УМІФ) є кілька назв з Уі- всупереч правопису, звично для них: Уілламетт (річка в США), Уілмінгтон (місто в США), Уілсден (місто у Великій Британії), Уінсор (місто в Канаді). Транскрипцію, скоріше за все, розставили автоматично, всюди [уі-]. Cеред назв з уї- є тільки загальні: уїксит, уїлемсит, уїлерит, уїлит. Просто зіґнорували практику Уїльямів та Уїнфрі. Зате є ще населений пункт в Україні (Уїздці [уйі-])

      Там і має вимовлятися чітко три звуки [уйі-]. Ідея не в тому, щоб точно передати, а щоб наблизити цілий клас назв з уа-, уе-, уї-, уо- та под. Дивовижно, що ми маємо це обговорювати сьогодні. Бо те, що правопис зовсім не перекреслює саму ідею передачі, росіяни обговорювали ще півтора сторіччя тому на сторінках журналів, коли явище щойно з’явилося й тільки було помічено пресою («Современник», 1849, Т. XVI, Ч. 2, С. 280-281):

      «(…) я расхожусь съ нимъ во взглядѣ на появившееся у насъ нововведеніе въ правописаніи англійскихъ собственныхъ именъ. Г Лихонинъ считаетъ лишнимъ требованіемъ писать Уальтеръ, Уашингтонъ, Бэкнъ, и думаетъ что должно писать Вальтеръ, Вашингтонъ, Баконъ. Основаніе мнѣнія г. Лихонина заключается въ томъ, что, во-первыхъ, англійское W невыразимо русскими буквами, и во-вторыхъ, что ни одинъ русскій, не знающій иностраннаго языка, съ котораго взято какое-либо собственное имя, несмотря ни на какія ухищренія орѳографіи, не съумѣетъ выговорить его съ надлежащей акцентаціей. Это правда; но, во первыхъ, развѣ въ приведенныхъ вами словахъ Вальтеръ Вашингтонъ вы съумѣли выразить англійское l нашими ль и англійское носовое ng нашимъ нг? Конечно нѣтъ; между тѣмъ вы избрали такое правописаніе, которое, не соотвѣтствуя вполнѣ иностранному звуку, всего ближе къ нему подходитъ. Во-вторыхъ, развѣ по вашему правописанію, не знающій англійскаго языка, правильно произнесетъ имена Walter, Washington? Безъ сомнѣнія, нѣтъ, — даже менѣе правильно, чѣмъ тотъ, кто послѣдуетъ орѳографіи нововводителей; потому что уа гораздо ближе подходитъ къ wa чѣмъ в: добавивъ къ этимъ двумъ буквамъ знаки долгій и короткій, вы получите почти безукоризненную относительно выговора орѳографію.»

      Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 16:38

      • Чекайте, але ж для «ву» виняток робиться. У наших умовах доведеться або зробити виняток і для «ві», або ж упровадити «уі». Білоруси, маючи літеру Ў мають цікаве рішення проблеми. Росіяни, здається, теж прийняли вимову такого звука, судячи з перекладів американських фільмів, і я б сказав що така вимова є основною, хоча доводиться щось дивитись російською дуже рідко. Натомість у нас такому розвитку заважає написання «уї» на самісінькій початковій стадії.

        Загалом, російські міркування цікаві частковою заміною. Здається, на той час, уже мало б бути Уолтеръ и Уошингтонъ, але механічне виправлення торкнулося лише одного звука і, як не дивно, у відповідних словах не прижилося.

        Comment by drewndia — September 14, 2018 @ 22:49

    • Про рос. траэкторію знайшов посилання на «Московсько-український словник для військових» (1918): Траэкторія – траектóрія. Такий варіант сходить зі сторінок наприкінці 30-х, далі трапляється спорадично.

      Під час невдалої реформи російської орфографії «…в 1962 г. было выдвинуто еще одно предложение — после гласных передавать [jэ] как е, а [э] как э: писать проэкт, траэктория, диэта, но гигиена, реквием (предложения Института русского языка; предложения Академии педагогических наук). С теоретической точки зрения это правило безупречно: оно подчиняет правописание э, е в заимствованных словах фонематическому принципу, причем предлагает проводить этот принцип последовательно, не допуская никаких исключений. Но практическое определение фонемного состава заимствованных слов представляет трудности даже для лингвиста» (Виноградов, О современной русской орфографии, 1964).

      У нас немає цієї проблеми, проект, діез засвоєно так, як засвоєно. Траєкторію, дієту, гігієну, реквієм засвоєно так, як засвоєно. Просто не лізти туди, де не зламано. Бо російські проблеми просто повторюватимуться.

      Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 16:58

    • До речі, навели мене на думку перевірити по корпусах. Виявляється, варіант траекторія (я сам так вимовляю назву траекторія без йотації, хоча на письмі спрацьовує пам’ять набору) трапляється як відхилення від нормативного написання на порядок частіше, ніж відхилення проєкт до проекту. Коли реформатори остаточно зламають правопис, для мене не залишиться перешкод змінити свою писемну практику в цьому випадку.

      Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 17:41

  3. Серед фоток нової гімназії в Житомирі помітив передачу іншомовної назви Уїнфрі замість Вінфрі. Виявляється, цей класичний, зневажений нині спосіб продовжують відтворювати і в сучасній практиці. (У лейпцизькому корпусі інтернет-текстів передача Уїнфрі навіть дещо переважає.) От де потрібно унормовувати паралельні варіанти після такого зайвого розписування чергування префіксів-прийменників У-В.

    Oleksa Nehrebeckyj
    Оці Уїнфрі, Уїмбмілдони та уїкенди – це якийсь лінгвістичний кошмар. Де вони там чують йотований – загадка. Здавалось би, українське В вельми близько передає англійське W – ба ні, завжди з’явиться “фахівець”, який доведе, що таки “уї”.

    maksymus
    Недарма згадав чергування у-в. Якщо там розписано чергування, то чому тут не можна те саме (звук [ў]), що й у префіксах-прийменниках? Йотація то вже суто орфографічний наслідок, написання -і- після -у-. Мені варіанти з уї- подобаються тим, що вони добре лягають в систему віддалення іншомовних власних і загальних назв від українських. Скажімо, взяти той же вік-енд — зучить кінцем віку омонімічно до укр. вік. Зате уїк- ні з чим не переплутати, потрібну відстань дотримано.

    Oleksa Nehrebeckyj
    Та хай бог милує, щоб я сказав чи написав це “уї”. Це буде віддалення не тільки від української, а й од здорового глузду. І чого це його писати через дефіс, наче якісь гавріли? Weekend – без дефіса.

    maksymus
    Дефіс це данина запозиченню, напевно, коли в англійський ще писали дефіс. У базі УМІФ вік-енд з дефісом. У старому вже словнику Балла уїк-енд (Т. 2, С. 667) теж з дефісом. А в новому академічному (2014, Т. 4, С. 546) вже без дефіса, але подано і вікенд, і уїкенд.

    maksymus
    До речі, нічого такого кошмарного в уї- немає. Стандартне чергування породжує уїдливість, уїхати, уїжджати, уїжно.

    Oleksa Nehrebeckyj
    Нічого страшного, авжеж, якщо не брати до уваги спотворення англійських імен, прізвищ, назв до невпізнання. А часом і немоливість їх вимовити. Я мало знаю людей, які не перекрутять Уїмблдон на матюк. А от Вімблдон вимовити легше. Як і Вільям супроти дикого, варварського Уїльяма.

    maksymus
    Вільями це по-простому, як «Вільям наш, Шекспір» з радянського фільму, а Уїльями для тих диваків, кому матюк не спаде на ум.

    Bohdan Stasiuk
    У транскоді найважливіше – системність. Решта – умовність, бо артикуляційних збігів насправді не так багато, як хотілось би.

    maksymus
    На жаль, системність підходу до іншомовних власних назв зазнала суттєвого удару під час минулої реформи, коли на деякі класи назв вибірково було поширено «дев’ятку». В новому проекті цілісний підхід узагалі не простежується — там відщипнули, там додали. Абсолютно безсистемно.

    Bohdan Stasiuk
    Я трохи не про це. Я про те, що мета транскоду в ідеалі – впізнаванність оригінальної власної назви. Ну, умовно кажучи, я майже завжди знаю, як виглядає китайське ім’я на піньїні, якщо бачу його переклад у системі Поліванова / Кірносової…See More

    Bohdan Stasiuk
    І, до речі, я системно проти “Уїнфрі”, тому що цей варіант сліпо накинений із російської практики, без урахування українського досвіду. А не тому, що “уї-” фонетично трошки далі від wi-, ніж “ві-“. якось так.

    maksymus
    Завжди, коли стверджують щось подібне, я подумки смикаюсь, бо не розумію, що значить «сліпо накинуто». Неможливо уявити таку ситуацію, коли в історії можна впевнено відділити накинуті мовні явища від тих, що або розвинулися б незалежно на власному ґрунті, або були запозичені в звичайному мовному контакті. Як з історії української мови відокремити «сліпо накинуті» церковнослов’янські, польські, російські, німецькі тощо мовні явища, що виникли в міжмовних контактах? Хліб чи князь це сліпо накинуті слова, чи ні? А козак це накинуте, чи природне? А перебране з польської мови правило «дев’ятки», за яке нині як за своє питоме зачепилися реформатори? Коли кажуть про накидання з метоюподальшого відкидання, не беруть до уваги історичні обставини. Вони ніколи не бувають такі прості, щоб просто відмахнутися. Скажімо, от переклад Клоустона, виданий в перекладі Кримського у Львові 1896 року. На обкладинці В. А. Клоустон, тобто напевно видавці назвивали його Вільям. (До речі, Клоустон, а не Кловстон!) Але от раптом у тексті «сер Уільям Джонс», а на стор. 12-13 «Уільсон». Або видання перекладу Франка, НТШ, 1897 рік. «Уільям Какстон». Це не накинуте явище, а таке, що має місце за тих історичних обставин і тих мовних контактів і впливів, що ми мали й маємо з українським досвідом останнього сторіччя. І просто відкинути як «накинуте» навряд чи буде гарним рішенням. Ускладнюється такий оцінний погляд тим, що і в російській мові було предостатньо хитань у передачі іншомовних назв, що відбиваються в нас дискусіями про х-г, л-ль та ін. І досить упевнено можна стверджувати, що і в назві Вільям теж не обійшлося без російського посередництва.

    Maksym Bezruk
    Ось цього (уїкання) я не розумію, хоч я, наприклад, проти вжитку Ґ.
    Хоч Ї є. Бо “Джон Уік 2” через І – це взагалі ховайся.

    maksymus
    І без подвоєння Уїкк не виглядає завершено.

    Comment by Comments_From_Facebook — October 29, 2018 @ 09:20

  4. Анатолій Скінтей
    а ви самі до якого підходу схильні?

    maksymus
    Я не сприймаю позамовної уніфікації там, де вона неможлива з якихось мовних причин. На відміну від реформаторів, для мене цілком зрозуміло, чому Уеллс, але Віндзор. Можу вжити Уїльям нейтрально, а Вільям зі стилістичною метою. Це мовне багатство, а не проблема.

    Maksym Bezruk
    Все таки ві має перевагу перед уї – не виникає йота.
    Тому в інтервокальній позиції або на початку слова перед голосною куди доречніше В. А от між приголосною і голосною і навпаки – тут суто смаківщина, чиї ноги мають рости з традиції :-)

    maksymus
    Як бачите, Уїнфрі на стіні школи не зовсім згодна з тим, що йот якось заважає. :-)

    Maksym Bezruk
    ну, це просто зайве віддалення від оригінальної вимови. Воно ж не необхідне. Тим паче у багатьох виникає бажання не йотувати І в таких словах. Останні 5 років дуже популярне явище серед перекладачів :-(

    maksymus
    Це питання моди. Впевнений, з часом цілком можлива й протилежна хвиля. Головне, не зачиняти шлюзи некоректним унормуванням, все одно прорве.

    Анатолій Скінтей
    тобто, коли говорити про правопис, варто було б закріпити для таких випадків обидва варіанти написання, рекомендуючи зважати на традицію та милозвучність?

    maksymus
    Так і потрібно. Навести загальне правило, яке в спірних питаннях відкрите для живої мови. І додати для кожного способу беззаперечні приклади, що вже надійно усталилися з тією чи тією передачею.

    Oleksa Nehrebeckyj
    “бажання не йотувати І в таких словах” дуже популярне явище серед перекладачів не останні 5 років, а минулі 26 років. Бо це відповідає фонетичним особливостям української мови, а от у нав’язаній кпссівцями гаврилячій формі “уи”, яка в чухраїнській інтерпретації стала “уї”, оце йотуванння – несусвітенна дикість, барбаризм.

    Maksym Bezruk
    варваризмом у лінгвістиці називають протилежне – запозичення, не адаптоване під внутрішні закони мови.

    Oleksa Nehrebeckyj
    Максим Безрук Це барбаризм цивілізаційний, бо запозичення йде не з першоджерела, а через Вєлікій Маґучій. Дивно, що Максим Свіфт вдає, ніби цього не розуміє.

    Oleksa Nehrebeckyj
    26 років я вживаю варіанти Вінфрі, Волтер тощо і вживатиму так і далі. І не я один – усі перекладачі та редактори, що працюють з аудіовізуальним продуктом (кіно, телебачення) так роблять. Жаль, ніхто не прислухається до того, що лине з екранів, а натомість відстоює русифікаційні пережитки.

    maksymus
    Це не русифікаційні пережитки! Аж ніяк. Як можете бачити, найбільші московські й санктпетербурзькі граматисти, як і ви тепер, наполягали на давнішому способі передачі через в-, і дивувалися, що спосіб з у- чомусь поширюється на практиці, попри логіку, тоді як є такі чудові давні Аврора та завтрак. І вони дивувалися ще сто років тому, і дивуються тепер, коли йдеться про внормування через уніфікацію. Але мовна практика сильніша за логіку; хай скільки називатимете росіянізмом і відштовхуватиметеся, або хай скільки наближатиметеся в повторюванні тих самих російських міркувань «за Гротом» про перевагу в-. Усе одно, десь на стіні вигулькуватиме Уїнфрі, бо це і є те, що називають «живою» мовою.

    maksymus
    Такі явища потребують значно пильнішої уваги, ніж просто відкинути як невластиве, як це робив Грот у відомому російському підручнику, або просто заперечити як непитоме, як це часто роблять у нас згадані перекладачі та редактори. Причому в українському дослідженні, щоб не було узалежнення заздалегідь, російська мова має виступати на сцену не на початку, не як стрижнева ідея для одразу швидкого й політичного рішення, а вже як додаткове порівняння. Бо має бути зрозуміло, що подібні початкові умови мають давати подібні наслідки. (За приклад такого дослідження, коли заліські говірки не потрапляють у центр уваги, можна взяти «Історичну фонологію» Шевельова. Саме те, що він не ставив їх у центр, але як допоміжний матеріал для перевірки гіпотез, і дозволило йому одержати величезної ваги результати про те, що деякі подібні явища в українській і російській могли історично розвиватися незалежно, хоч і давати однакові наслідки.)

    Bohdan Stasiuk
    Головне питання в цій ситуації – це як не сплутати реальні фонетичні процеси з Інтернет-копіпастою останнього часу та ґуґлотранслейтами.

    maksymus
    Уже зауважуав, що авоматичні перекладачі теж на чомусь ґрунтуються. Той же Ґуґл на величезній базі зв’язаних між собою цитат. А от для того, щоб не сплутувати випадок та тенденцію, потрібно проводити справжні дослідження, а не вдаватися до теоретизування та суто умоглядних висновків, як у нас полюбляють. Такі твердження «за Гротом», що їх повторюють і під час теперішніх правописних дискусій, ведуться наче на рівні другої половини XIX ст.

    Bohdan Stasiuk
    Ґуґлоперекладач не працює напряму з українською! Про які тенденції у відтворенні власних назв можна говорити…

    maksymus
    Це ж зовсім неважливо, наскільки з якимим мовами «напряму» працює, якщо в ланцюжку є українська база.

    Comment by Comments_From_Facebook — October 29, 2018 @ 09:21


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: