Діаріуш або тиск слова

September 12, 2018

Нехай безобразно, зате єдинообразно

 
Це була одна з улюблених фраз у війську, коли йшлося про вибір форми одягу. Жарко і хочеться зняти кітель, значить, знімають усі. Холодно, треба одягнути зимовий бушлат, — одягають усі. Безобразно, зате єдинообразно.

Одним з пунктів правописної дискусії, що нерозв’язаною перейшла нам у спадок з попередньої реформи, це написання запозичень з англійським w у власних назвах. Третя редакція 1990-го року вийшла з радикальним хитанням у бік в: «Англійське w у власних назвах передається через в: Вебстер, Вільсон, Вільямс, Вістлер, Вітмен, Вотс, Вотсон, але Уолл-стріт (…) Ворт, (…) Голсуорсі (…)». Та на той час уже були освячені тривалим ужитком дві протилежні традиції — передавати такі назви або через в, або через у, і таке радикальне формулювання багатьох україномовних не могло задовольнити. Тому після запеклої суперечки в четвертій редакції 1993-го року правило суттєво пом’якшили: «Англійське w у власних назвах передається звичайно через в: Вашингтон, Вебстер, Веллінгтон, Вільсон, Вільямс, Вінер, Вінніпег та ін., але за традицією Уайльд, Уеллс, Уельс, Уолл-стрит, Голсуорсі, Хемінгуей та ін. (…) Ворт (…) ». Додаток звичайно загалом улюблений при посиланнях на традицію, яка не потребує правописного втручання.

У проекті нової редакції цього року обтічне формулювання розумно вирішили не чіпати. А втім, додали пару загальних слів-прикладів, вікенд та уайт-спірит (друге з помилкою «спирит»), додали Вордсворта та Везербі, видалили Уайльда, Уеллса, Ворта та Хемінгуея. Можна бачити, що прихильники в цього разу намагаються відвоювати позиції 90-го року хоча б і в нечесний спосіб, через тихеньку заміну правописних прикладів. Може, одразу не помітять, а потім буде пізно.

Ідея уніфікації всіх назв під одну гребінку ніколи не залишає реформаторів. Ну от звідки береться це дивне армійське бажання виправити ужиток під лінійку? Ні-ні, це зовсім не риторичне питання. Звідки береться той чи той припис у мовних дискусіях, цілком можна прослідкувати в історичних унормуваннях, визначенні впливів та відповідних рішеннях. Тут наші недалекі дискутанти цілком можуть зупинитися на ідеалізованому правописі 1928 року, де зауважено однозначно: «Англійське w і перед голосними передаємо через в (а не через у): Вайлд (не Уальд), Вайт (не Уайт), Велз (не Уельс), Вітман (не Уітман), Віклеф (не Уїклеф), Вестмінстер (не Уестмінстер), ват, кіловат і т. ін.»

Гадаєте, це все, знайшли кінцеве вирішення, справжня українська питомість віднайдена, і тепер усі мають бути задоволені? Аж ніяк! Залишається закономірне питання, чому українські реформатори кінця 20-х узагалі мали особливо підкреслювати в правописному кодексі, що не Уальд, не Уїклеф, не Уестмінстер? Чому взагалі потрібен був спеціальний параграф про англійське w (до речі, просто викинутий 33-го, і не відновлений у першій редакції сучасного правопису 1945-го)? Значить, це прескриптивне накидання єдинообразія мало важливе значення, бо уніфікуюче правило вже тоді знаходило певний спротив усталеного вжитку.

Нічого дивного, що більшовики зупинилися на виборі саме в, а не у. Бо підросійські учасники комісії 1928-29 були виховані з дитинства на російській граматиці Я. Грота, де це питання одноманітності вирішувалося саме на користь в:


Я. К. Грот. Русское правописание / 11-е изд. СПб, 1894. С. 81.

Тут автор російського наймасовішого підручника тих часів навів цікаве спостереження, що помітна поява передачі англійських назв через у (Уиндзоръ, Уильямъ) відноситься до 1840-х років. Справді, сучасний зручний пошук по базах і корпусах засвідчує перші появи в російських виданнях англійських назв з початковим у в 1843-45 рр. (журнали «Современник», «Москвитянин», «Отечественные записки»; спорадично й раніше 1834-39 Уилліамъ, 1839-40 Уордсвортъ). Попри впливову шкільну норму, для поширення передачі назв через у, а не через давніший спосіб з в, існував згаданий Гротом потужний фонетичний чинник, що його не враховувала і не враховує пуристська логіка уніфікації. Раз у раз джерела засвідчують Уиндзор, Уильям. Українські автори не відставали, і спокійно перейняли цю передачу, бо в українській це явище потужно підтримане стандартним чергуванням префіксів-прийменників у-в. В українських виданнях кінця XIX — початку XX ст. (спершу західноукраїнських через політичні обставини) часто трапляються назви Уільям, Уільсон, Уіндзор та под. (літери і та ї ще не мали сучасного орфографічного значення, що нині зобов’язує писати Уїльям, Уїндзор, якщо ми обираємо варіант з у-). Навряд чи А. Кримський надсилав до Львова на друк переклад Клоустона (*), щоб поширити російський вплив, а Іван Франко навряд чи навмисно обирав для перекладів варіант Уільям (**). Навряд чи С. Єфремов писав про Уітмена в «Історії письменства» через виключну повагу до російського написання. Напевно, явище, що відмічене в російській з 1840-х, мало придатний ґрунт і в українській мові, якщо так потужно проявилося вже з видань 1880-х. І саме з цим явищем намагалися боротися укладачі правопису, формулюючи зауваження не Уальд, не Уїклеф, не Уестмінстер.

 


Цитата Опри Уїнфрі на стіні відкритої в Житомирі нової гімназії (вересень 2018).

Сучасна дискусія обтяжена тривалою практикою, особливо практикою 1960-80-х, коли були надруковані основні українські словники та масиви текстів з Уотсоном і Уайльдом, Уїльямом і Уеллсом. Спроба уніфікації за тим чи тим зразком потрапляє на несприятливий ґрунт усталеного вжитку та сформованих мовних смаків, а тому з дискусійною метою негайно потребує переведення в політичну площину порівняння з російською, як завжди зручним опудалом. Проте ті, хто наполягають на одноманітній уніфікації за в з патріотичних міркувань, звісно, не задумуються, що теж просто повторюють російські рішення «за Гротом». Не треба обманюватися, Вільям, Вестмінстер, Вашингтон це назви, що так само потрапили до нас через посередництво російської, як і Уеллс, Уайльд чи Голсуорсі. Скажімо, назву Вашингтон узагалі, без сорома казка, привели до теперішнього вигляду з -и- через правило для російських назв. Про це теж не варто забувати.

Чинник, що працює на передачу назв через у-, може бути давніший. Уже в Беринди еллінізоване ім’я Уар (Варон), Уаллеріан.

* * *

Та ж дивна ситуація, коли сучасні українські реформатори просто, не задумуючись, повторюють російські рішення, спостерігається і в питанні іменника проект. Про цю уніфікацію теж зауважив Грот:


Я. К. Грот. Русское правописание / 11-е изд. СПб, 1894. С. 77.

Повторювати російську помилку сторічної давнини, щоб відокремити написання від вимови, це дуже дивна залежність.

До речі, спроба однотипної уніфікації назв з h теж сходить до цього важливого в ті далекі часи російського підручника. Граматист навіть шкодував, що в російській не можна ввести особливу букву для «отличенія звука малороссійскаго спиранта г отъ греко-русской гаммы» (С. 79). І те, що в правописі 1928 на всі назви з h намагалися накинути г, що викликає віддалені дискусії і в наш час, це теж наслідок давніх унормувань російської орфографії, де за Гротом «употребленіе буквы г для обоихъ звуковъ такъ утвердилось» (С. 79-80). Але це вже окрема історія.
 

9 Comments »

  1. > Ну от звідки береться це дивне армійське бажання виправити ужиток під лінійку?

    Уніфікація – це вияв методологічного принципу простоти, який поширений у різних науках, і навряд чи має армійське походження, скоріше спадає на думку бритва Оккама :)

    Comment by criticalthinkerua — September 12, 2018 @ 14:26

    • Як зауважив М. Попович, «науки прагнуть говорити істину про те, що існує в реальності (хоч як би ми ці слова розуміли). Але немає наук, які говорили б про те, що повинно існувати». Коли в унормуваннях намагаються виправити вжиток, то мимоволі виходять за межі суто наукової площини. Хай як прагнуть прикривати рекомендації наукою.

      От узяти твердження, що правильно має бути проєкт, а не проект. Міркування Грота, що оскільки іменник походить з латинської мови, то і має бути на письмі з йотацією, як інші з тим же коренем, це зовсім не наукова теза. Бо на практиці очікування про вимову [j] не виправдовується, і ця назва не має йотації в тій мовній нормі, яку спостерігаємо, а не тій, яку накидаємо. Науковий підхід полягає в пояснені особливості, а не в команді-окрику «стати в стрій!». Ну, а сама повага до латини має дуже давні корені. Прагнення наближеності до класичних мов — наближення до класичної «чистоти», прагнення виправлення «зіпсованих» сучасних мов, супроводжувало всі відомі європейські внормування, від іспанської, першої в своєму роді, до мови Смотрицького й староукраїнських граматистів, котрі наближали староукраїнську норму до ідеальної церковнослов’янської чистоти.

      Comment by maksymus — September 12, 2018 @ 14:58

      • Все ж таки, коли йдеться про соціальні чи гуманітарні науки, твердження Поповича дещо неточне. Я, звісно, більшою мірою прихильниця дескриптивного підходу, але згадується книга Фішмана “Не кидайте свою мову напризволяще” – там наведено чимало прикладів, коли зміни впроваджувались прескриптивно, і вони виявлялись успішними.

        Comment by criticalthinkerua — September 12, 2018 @ 23:49

        • Вибір напряму корпусного планування за Фішманом не є науковим, це завжди політичний вибір з супровідною ціною, також фінансовою ціною проведення політики, яку готові платити суспільство і влада, що вдається до зміни. Зміни з принципово непередбачуваним результатом втручання.

          Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 06:53

  2. А про російську траєкторію нічого не знаходили?

    «Уї» за тим же Погрібним мало вимовлятися чітко як три звуки. Одна правописна ідея обов’язкової йотації перекреслює будь-яку точність укання. Не дарма тоді (та навіть зараз) воліли писати як «уі», бо це хоча б натякає на походження та бажану вимову. Неясно, чому ви проти однієї уніфікації, але при цьому підтримуєте іншу про обов’язкову йотацію.

    І нарешті, ґрунт у діалектично роздрібненій мові, та в соборній унормованій — дві великі різниці.

    Comment by drewndia — September 13, 2018 @ 14:01

    • Цікаво, що на диску інтегрованої лексикографічної системи «Словники України» (і на сайті УМІФ) є кілька назв з Уі- всупереч правопису, звично для них: Уілламетт (річка в США), Уілмінгтон (місто в США), Уілсден (місто у Великій Британії), Уінсор (місто в Канаді). Транскрипцію, скоріше за все, розставили автоматично, всюди [уі-]. Cеред назв з уї- є тільки загальні: уїксит, уїлемсит, уїлерит, уїлит. Просто зіґнорували практику Уїльямів та Уїнфрі. Зате є ще населений пункт в Україні (Уїздці [уйі-])

      Там і має вимовлятися чітко три звуки [уйі-]. Ідея не в тому, щоб точно передати, а щоб наблизити цілий клас назв з уа-, уе-, уї-, уо- та под. Дивовижно, що ми маємо це обговорювати сьогодні. Бо те, що правопис зовсім не перекреслює саму ідею передачі, росіяни обговорювали ще півтора сторіччя тому на сторінках журналів, коли явище щойно з’явилося й тільки було помічено пресою («Современник», 1849, Т. XVI, Ч. 2, С. 280-281):

      «(…) я расхожусь съ нимъ во взглядѣ на появившееся у насъ нововведеніе въ правописаніи англійскихъ собственныхъ именъ. Г Лихонинъ считаетъ лишнимъ требованіемъ писать Уальтеръ, Уашингтонъ, Бэкнъ, и думаетъ что должно писать Вальтеръ, Вашингтонъ, Баконъ. Основаніе мнѣнія г. Лихонина заключается въ томъ, что, во-первыхъ, англійское W невыразимо русскими буквами, и во-вторыхъ, что ни одинъ русскій, не знающій иностраннаго языка, съ котораго взято какое-либо собственное имя, несмотря ни на какія ухищренія орѳографіи, не съумѣетъ выговорить его съ надлежащей акцентаціей. Это правда; но, во первыхъ, развѣ въ приведенныхъ вами словахъ Вальтеръ Вашингтонъ вы съумѣли выразить англійское l нашими ль и англійское носовое ng нашимъ нг? Конечно нѣтъ; между тѣмъ вы избрали такое правописаніе, которое, не соотвѣтствуя вполнѣ иностранному звуку, всего ближе къ нему подходитъ. Во-вторыхъ, развѣ по вашему правописанію, не знающій англійскаго языка, правильно произнесетъ имена Walter, Washington? Безъ сомнѣнія, нѣтъ, — даже менѣе правильно, чѣмъ тотъ, кто послѣдуетъ орѳографіи нововводителей; потому что уа гораздо ближе подходитъ къ wa чѣмъ в: добавивъ къ этимъ двумъ буквамъ знаки долгій и короткій, вы получите почти безукоризненную относительно выговора орѳографію.»

      Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 16:38

      • Чекайте, але ж для «ву» виняток робиться. У наших умовах доведеться або зробити виняток і для «ві», або ж упровадити «уі». Білоруси, маючи літеру Ў мають цікаве рішення проблеми. Росіяни, здається, теж прийняли вимову такого звука, судячи з перекладів американських фільмів, і я б сказав що така вимова є основною, хоча доводиться щось дивитись російською дуже рідко. Натомість у нас такому розвитку заважає написання «уї» на самісінькій початковій стадії.

        Загалом, російські міркування цікаві частковою заміною. Здається, на той час, уже мало б бути Уолтеръ и Уошингтонъ, але механічне виправлення торкнулося лише одного звука і, як не дивно, у відповідних словах не прижилося.

        Comment by drewndia — September 14, 2018 @ 22:49

    • Про рос. траэкторію знайшов посилання на «Московсько-український словник для військових» (1918): Траэкторія – траектóрія. Такий варіант сходить зі сторінок наприкінці 30-х, далі трапляється спорадично.

      Під час невдалої реформи російської орфографії «…в 1962 г. было выдвинуто еще одно предложение — после гласных передавать [jэ] как е, а [э] как э: писать проэкт, траэктория, диэта, но гигиена, реквием (предложения Института русского языка; предложения Академии педагогических наук). С теоретической точки зрения это правило безупречно: оно подчиняет правописание э, е в заимствованных словах фонематическому принципу, причем предлагает проводить этот принцип последовательно, не допуская никаких исключений. Но практическое определение фонемного состава заимствованных слов представляет трудности даже для лингвиста» (Виноградов, О современной русской орфографии, 1964).

      У нас немає цієї проблеми, проект, діез засвоєно так, як засвоєно. Траєкторію, дієту, гігієну, реквієм засвоєно так, як засвоєно. Просто не лізти туди, де не зламано. Бо російські проблеми просто повторюватимуться.

      Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 16:58

    • До речі, навели мене на думку перевірити по корпусах. Виявляється, варіант траекторія (я сам так вимовляю назву траекторія без йотації, хоча на письмі спрацьовує пам’ять набору) трапляється як відхилення від нормативного написання на порядок частіше, ніж відхилення проєкт до проекту. Коли реформатори остаточно зламають правопис, для мене не залишиться перешкод змінити свою писемну практику в цьому випадку.

      Comment by maksymus — September 13, 2018 @ 17:41


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: