Діаріуш або тиск слова

September 28, 2018

Попаданець проти Доктора

Filed under: Розваги — maksymus @ 06:32

 
Жанр фантастики це зовсім не про майбутнє, це завжди про теперішнє. Цікаво відмітити два полюси сучасної, в широкому розумінні сучасної, останніх півста років наукової фантастики. Це британський сюжет, на кшталт серіалу «Доктор Хто», та російський сюжет так званих «попаданців».

В англомовному світі, починаючи з метелика Герберта Уеллса, зміни минулого або загрозливі, або марні, як у Марка Твена. Айзек Азімов цілеспрямовано знищує темпоральну «Вічність», що вона загальмувала людський розвиток, Пол Андерсон упроваджує патруль часу, Стівен Кінґ обігрує наслідки врятування Кеннеді. Нові фільми й серіали («Поза часом», «12 мавп») постійно повертаються до теми захисту минулого, убезпечення від втручання, навіть втручання з майбутнього («Термінатор», «Межа», «Континуум», «Мандрівники»). Ба навіть марності; не дають змінити сумне шотландське минуле чужоземці (Outlander), або ж втручання саме і стає історією (Гаррі Гаррісон, «Машина часу Техніколор»). Зіркою в цій англомовній темі є згаданий Доктор (Doctor Who, 1963-), котрий дві тисячі років свого довготривалого подорожування часом і простором захищає Землю, а головним чином Британську імперію, від різноманітних земних та інопланетних іночасових зазіхань на нормальний хід історії.

На противагу популярні російські сюжети обертаються навколо бажаної зміни минулого. Розвиваючи давню тему «проґресорства», тільки перенесену на подорожі в часі, автори прагнуть змінити його, переважно досягаючи мети. Зрозуміло, це сюжети про задоволеність минулим, теперішнім і очікуваним майбутнім. Наче насмішкою долі звучить погордливе: «Минуле Росії було дивовижне, її теперішнє більш ніж чудове, що ж до будучини, то вона вище за все, що може намалювати собі найсміливіша уява». Відома цитата Бенкендорфа, як виявилося, стосується не РФ. Це британці у фантазіях обстоюють свої цінності й захищають свої історичні перемоги, а росіяни страждають од своїх поразок. І це неодмінно виливається на сторінки російських книжок та екрани. У фантастичних мріях там захоплюють Константинополь і проливи, виграють «холодну війну», допомагають вождям та імператорам оминути неприємну історію. Незадовільне минуле з незадовільною історією, в якій вони живуть нині, з іще менш приємним майбутнім. Такі «попаданці» виступають ідеальними антагоністами для Доктора, унаочнюючи, а, можливо, і формуючи суспільне сприйняття координат «добра» і «зла».
 

September 27, 2018

Шоста восьмерична фонема

 
Найголовнішою політичною проблемою української орфографії є постулювання фонематичності звуків [і] та [и]. Якщо звук [и] виступатиме тільки алофоном фонеми [і], то може статися найстрашніше, українська мова матиме стільки ж голосних фонем, скільки й російська, а от цього ми допустити ніяк не можемо. Нам потрібно більше, адже шість завжди краще за п’ять, чи не так? Тож свідомі горожани мають як один вийти на захист окремої фонеми [и]!

Якби ми дивом повернулися на півтори сотні років тому, то сама постановка питання була б незрозумілою. В мовній нормі й унормуваннях того часу звук [и] мав усі ознаки фонеми. Звуки [і] та [и] протиставлялися самостійно, а не тільки одночасно з м’якістю приголосного. Тверда, а на той час і нормативна вимова ніс, тік, сіль проти м’якої ніс (від нести), тік (від текти), сіл (від село) була цілком живою і само собою зрозумілою. Настільки, що суто українські відмінності легко переносилися й на запозичувані іншомовні назви.

Сумне перетворення [и] на алофон відбувалося в кілька прийомів під прапором спрощення. Спершу з орфографії разом з желехівкою зникло розрізнення твердості й м’якості [і], що всього за кілька десятиліть зробило розрізнення невідчутним для більшості мовців. Потім став факультативним варіант [іи] на початку деяких слів (інколи). Але найбільшого удару фонематичності українського звука [и] завдало живцем перенесене з польської мови (де теж, як і в російській, y не виступає в позиції після пом’якшених приголосних) сумнозвісне правило «дев’ятки». Якщо так легко орфографічний стандарт зміг затиснути написання і-и в чужомовну позиційну схему, що зрештою дало нормативні огидні бравісимо та ривер, то про яку фонематичність [и] взагалі може йтися? «А от пописав приписаною правописью „психологія“ замість „псіхольоґія“, як я писав раніш, і вже чую, як і вимова моя починає ухилятись (…) і слово се раніш асоціювалося в мене з „псіхе“, а типер з „псами“ (…)» (М. Грушевський, 1925)

Але в розвинутій мовній системі залишки неодмінно мали десь зберегится. Навіть при тому, що голосні штучно можна узалежнити від м’якості чи твердості попереднього приголосного, залишилися подекуди чергування (сидіти-сісти), різні перехідні дієслова (біліти-білити, чорніти-чорнити). Небагато, але хоч щось своє удільне, щоб було чим козирнути перед сусідами.

Та найбільший справжній залишок, найпевніше свідчення фонематичності звука [и] збереглося в системі передачі іншомовних власних назв. Тут назви з [і] та [и] (скажімо, українська Аристарх Семенович та грецька Арістарх Самоський, або ж змінена «дев’яткою» загальна назва дизель і власна Дізель) розрізняються саме окремими фонемами, а не позиційно. Саме фонематичне протиставлення збереглося в розрізненні традиційних назв, як Париж та новіших, як Мадрід. На жаль, орфографічне спрощення в своїх останніх змінах дісталося й сюди, заганяючи географічні назви під правило -ри- (Мадрид), а в правописних відхиленнях це взагалі улюблена помилка. Спроби поширити польське правило далі живляться все тією ж тенденцією спростачення, що все більше ставить під сумнів фонемний статус [и]. Тож залишається тільки додатковий алофон, позиційний (після приголосних), подекуди факультативний (на початку).

От і виникають спроби романтичних реформаторів відродити хоч дещицю, хоч позначити присутність и на початку хоч поодиноких індиків та ікавок, хай їм гикнеться. Але як можна тими ж артикуляційними апаратами, що гучно відстоювали фонему на початку, потім пропонувати спростити іншомовні власні назви, залишається за сценою.
 

September 22, 2018

Довге літо закінчується

Filed under: Розваги, Різне — maksymus @ 18:12

 
На озері Тельбін сьогодні ще купаються. Цього року теплий літній сезон розпочався несподівано рано, обігнавши астрономічний ще в квітні, й перетривав аж до кінця вересня. На диво, мої прибудинкові посадки загалом пережили свій перший непростий сезон спеки, бурь і людей з мінімальними втратами.

* * *

Читаю заголовки видань з книжкового ярмарку у Львові. Впевнений, питання правопису треба віддавати на відкуп не перекладачам і редакторам, а суто відділу маркетинґу. Тільки ті, хто розбираються в економіці підприємства, можуть не допустити очевидну втрату читачів через непотрібні мовні приколи.
 

September 21, 2018

Мабуть, настав час міняти владу

Filed under: Політологія, Правопис — maksymus @ 16:37

 
Прийшла відповідь з Правописної комісії, що зареєстрували зауваження для обговорення на засіданні. Особливо подякували за подані дані опитування. Це справді сумно, що про соціолінґвістичний вимір мовної політики доводиться нагадувати.

На сайті Президента України розміщена петиція про припинення мовної реформи. А на сайті Кабміну аналогічна петиція зберегти чинний правопис. Напевно, треба зареєструватися й підтримати, але в мене у ставленні до чинної влади щось зламалося 15 серпня, коли на сайті МОН з’явився цей проект правопису. Жодних сподівань саме на цю владну вертикаль не залишилося. І в світлі правопису тепер постають неприємно забарвленими усі їхні попередні дії, і позитивні, і провали.

Я твердо знаю, що навряд чи зможу змусити себе віддати голос за політика чи партію, що прямо чи опосередковано відповідальні за це неподобство. Коли міністр освіти Гриневич дозволила собі повторювати в ефір зверхні тези про те, що нічого особливого зміни не несуть, це просто люди не розібралися, треба більше їх інформувати, я хочу, щоб вона більше не була міністром. Якщо для цього треба іншого Президента, інший уряд та іншу Раду, значить, треба інших. Бо патерналістська політика має залишитися в минулому.

Навіть, якщо реєстрація на сайті петіцій пройде успішно, ще не знаю, чи підпишу їх. Адже такі звернення до Президента чи Кабміну з проханням припинити реформу правопису це теж складова патерналістської політики, добровільне визнання її з боку залежного населення, яке уклінно просить милості від вищої влади припинити те, що накоїла влада нижча.
 

September 17, 2018

Порівняння реформ

 
Між проваленою російською реформою 1960-х років та теперішньою українською можна зауважити багато зближень. І навряд чи зовсім уже випадкових, адже відбуваються вони по схожій схемі, мають подібний матеріал унормування. Найбільша відмінність — потужний мотив архаїзації та, відповідно, незрівнянно нижчий рівень обговорень сучасної української пропозиції, що переносить дискусії про унормування на рівень XIX ст.

Виклад перебігу й арґументів російської реформи початку 1960-х братиму з цікавої оглядової статті Арутюнова Е. В. Реформа русской орфографии и пунктуации 1960-х годов: неизвестные страницы истории // Сибирский филологический журнал. 2016. № 3 (текст). Далі подаватиму розлогі переклади цитат з цієї праці.

Отже, ідея реформувати російську орфографію виходила з владних структур. Проект готували кілька років, опублікували 1964 року. — Український проект правопису виходить од імені Міністерства освіти і науки України, його готувала призначена Кабінетом міністрів комісія три роки при інформаційному мовчанні.

Читати запис про мовні реформи далі…

September 16, 2018

Таємний щоденник з неповними сторінками

Filed under: Інформація, Історія, Розваги, Різне — maksymus @ 19:23

 
Прекрасний фільм подивився сьогодні. «Таємний щоденник Симона Петлюри» виявився досить пристойно знятою картиною, з мінімумом обов’язкових в українському поетичному кіно затягувань, зовсім не пластиліновий, ні мовою, ні картинкою, як можна було подумати з трейлера. Не зіпсували відеоряд недоречні ґеґи, хоча й вбудовані спеціально (в епізодичній ролі Грушевського чудовий Бенюк, у ролі французького наглядача у в’язниці відоме комедійне обличчя).

Можливо, на таке позитивне сприйняття налаштував учорашній перегляд франко-портуґальського фільму «Лінії Веллінґтона» (Linhas de Wellington, 2012), ну дуже нудної картини, що знаходиться в тій же ніші реґіональної європейської історії. Причому я дуже люблю період наполеонівських війн, особливо переможні епізоди персональної війни лорда Уеллеслі, але цього разу навіть не додивився.

На противагу тому портуґальському, український історичний фільм можна навіть назвати жвавим. Автори картини старанно робили з головного персонажа епічного героя, котрого в кадрі відтіняють навмисно принижувані недолугі бездіяльні балакуни Винниченко й Грушевський, з одного боку, а з другого, карикатурно озвірілі отамани, як Болбочан та Семесенко. І нема кому поскаржитися, як тільки французам… Слоноподібною фіґурою замовчання став гетьман Скоропадський; повністю з вухами в цьому таємничому щоденнику випав величезний епізод повстання проти гетьмана. При цьому гетьманом улесливо називають самого героя. Непропорційно багато уваги приділено московським спецслужбистам та єврейському питанню, хоча це за сюжетом напевно було зроблено навмисно.

Та попри намагання витворити образ незрозумілого темним натовпом лідера-генія, автори зняли прекрасну ілюстрацію до гірких зауважень реального, не карикатурного Винниченка про те, як Петлюра весь час одверто «помпує» замість спорядження війська. Сцена в окопі: — Отамане, у нас нестача набоїв, немає обмундирування й обозу. — Мужній герой повертається в профіль і «нюхає повітря». І глядач розчулено розуміє, що пан отаман щиро переймається злочинним невиконанням своїх обов’язків. Зате поліз в шанці на першу лінію, саме те місце для вищого військового керівництва країни, що треба. «Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей» (В. Винниченко).

Кіно варте того, щоб подивитися. Навіть безвідносно до звичного останнім часом мотиву зглянутися на юний незалежний український ринок.

 


Афіша к/ф «Таємний щоденник Симона Петлюри» (вересень, 2018)

 

September 14, 2018

Інтроекція проекту

 
Неакуратне втручання проекту правопису в дуже делікатну ділянку передачі іншомовних власних і загальних назв з е, є після голосних, що проявилося в заміні проект на проєкт, а також в розширенні правила написання є після після е, і, й, ь на всі голосні (авжеж, і поезії з Аверроесом це стосується також!), відкриває цікаву давню проблему невідповідності стандартного написання вимові. (Веб-опитування про фонему Е.)

Якщо при передачі іменника проект у пропозиціях проекту фонетичний принцип був явно відкинутий на користь морфологічного, з прямим посиланням на історичне походження кореня й уподібненням до іменників з тим же коренем, то для давно усталених в літературній мові назв, — усталених з написанням як з е (діез, інтроекція, Даніель, Габріель, Аріель), так і з є (абітурієнт, дієта, клієнт, спанієль, траєкторія, Марієтта), — приведення до уніфікованого написання з є означає загалом принципове недотримання ані фонетичного, ані морфологічного правописного принципу. Можна тут припускати незграбну спробу закриття зіяння загальним правилом, незважаючи на фонемний склад запозичених слів, але це для спостереження за результатами втручання зовсім неважливо.

Проблемне місце при формулюванні нормального правила, що спиралося б не на довільну уніфікацію чи уподібнення, а на наукові підстави, виникає через недослідженість того, як насправді функціонують у сучасній українській мові ці назви. Суто з власного спостереження можу розбити проблемні іменники на три групи:
 

1. Практично завжди вимовляються без [j]: діез, дуель, дует, інтроекція, поезія, проект, проекція, ріелтор, силует, спанієль, статуетка, траєкторія, фаетон, флаер; Аріель, Габріель, Гебріел, Даніель, Деміен, Деніел, Марієтта, Міхаель, Рафаель, Сієтл, Трієст, Умбріель.
2. Може вимовлятися як з [j], так і без: абітурієнт, аудієнція, буєр, гаер, дієта, пієліт, пієлонефрит, піємія, пієтет, пієтизм, реєстр, реквієм, сапієнс, сієста, фраєр.
3. Практично завжди вимовляється з [j]: геєна, гігієна, клієнт, феєрія; Дієго.

 
У разі, якщо спостереження вірне, то за фонетичним принципом потрібно було б перенормувати спаніель, траекторія, Маріетта, Сіетл, Тріест через е. (Тут цікаво відмітити, що на диску «Словники України» в модулі «Словозміна» спанієль, а в транскрипції йотації немає.) Але залишається питання перехідної групи. Колись її привели до сучасного вигляду у відповідність до російського орфографічного рішення (як тепер намагаються на російський кшталт «виправити» іменник проект). Проте наскільки це збереження йотації виправдано сьогодні, коли зіяння вже не потребує закриття? Чи не варто, навіть зберігаючи на письмі літеру є, зафіксувати відповідні варіанти з [е] та [jе] в орфоепічній нормі?
 
Картинка з іменем Ґабріель…

September 12, 2018

Нехай безобразно, зате єдинообразно

 
Це була одна з улюблених фраз у війську, коли йшлося про вибір форми одягу. Жарко і хочеться зняти кітель, значить, знімають усі. Холодно, треба одягнути зимовий бушлат, — одягають усі. Безобразно, зате єдинообразно.

Одним з пунктів правописної дискусії, що нерозв’язаною перейшла нам у спадок з попередньої реформи, це написання запозичень з англійським w у власних назвах. Третя редакція 1990-го року вийшла з радикальним хитанням у бік в: «Англійське w у власних назвах передається через в: Вебстер, Вільсон, Вільямс, Вістлер, Вітмен, Вотс, Вотсон, але Уолл-стріт (…) Ворт, (…) Голсуорсі (…)». Та на той час уже були освячені тривалим ужитком дві протилежні традиції — передавати такі назви або через в, або через у, і таке радикальне формулювання багатьох україномовних не могло задовольнити. Тому після запеклої суперечки в четвертій редакції 1993-го року правило суттєво пом’якшили: «Англійське w у власних назвах передається звичайно через в: Вашингтон, Вебстер, Веллінгтон, Вільсон, Вільямс, Вінер, Вінніпег та ін., але за традицією Уайльд, Уеллс, Уельс, Уолл-стрит, Голсуорсі, Хемінгуей та ін. (…) Ворт (…) ». Додаток звичайно загалом улюблений при посиланнях на традицію, яка не потребує правописного втручання.

Ідея уніфікації назв не залишає реформаторів…

September 8, 2018

Результати веб-опитування про проект правопису

 
З 16 серпня по 7 вересня 2018 року відкриту онлайн-анкету заповнили 3183 респондентів. Докладні результати в таблицях і рисунках.

Найбільш несприйнятою, як можна було очікувати, виявилася зміна написання іменника проект на проєкт всупереч усталеній вимові (82% проти). Далі була непідтримана ідея додаткового паралельного перезапозичення грецьких назв (77% проти), несприйнято впровадження варіантів з -ав- (76% проти), відкинуто втручання в назви з початковим і- (75% проти) та закінчення деяких відмінків (71% проти), заперечено розширення простору «дев’ятки» на д, т (не підтримали 62%).

Голоси учасників розділилися приблизно порівну на питаннях написання пів окремо від іменника (43% за, 53% проти), неподвоєння літери к в назвах з традиційним подвоєнням (46% за, 49% проти), написання назв без вставного й (49% за, 47% проти).

Надто несподіваний для мене результат був одержаний у відповідях на питання про передачу іншомовних власних назв зі звуком [g] (Гегель-Геґель; підтримали 50%, проти — 46%). І ще більш несподівано виявилося, що ті ж учасники опитування значно менше, ніж для іншомовних, підтримують написання літери ґ в деяких українських власних назвах (Ґонта; підтримують 41%, не підтримують 53%). Хоча, здавалося, мало б бути навпаки, адже в українських загальних назвах літеру давно внормували.

Можна було очікувати, що запитання про велику літеру в релігійних поняттях матиме значну підтримку. Це єдине питання анкети, на яке була одержана позитивна відповідь (74% за). Зате тут цікаво було подивитися на групи опитаних. Ті, хто зарахували себе до групи учасників з науковим ступенем, дали найменшу підтримку цьому пункту. Також збільшення поваги до релігійних назв найменш підтримали кияни, зате найбільш побожними виявилися учасники віком 55-64 роки.

Цікаво відзначити, що реґіональний розподіл не дав особливих відхилень у відповідях, на які можна було сподіватися через звичайні стереотипи.

Картинка з опитування…