Діаріуш або тиск слова

August 28, 2017

Вскриття вітчизни

 
Інколи гадаю, що не може ж бути такого, що безодня облуди поглинула всіх росіян без винятку. Ну, хоч хтось із лідерів думок чи публічних осіб мав же зберегти тверезість. Та один за одним їх вскривала реакція на Євромайдан, на окупацію Криму, на наступне військове вторгнення. Останні роки кожен день приносить вісточки про те, що на українському питанні луснула чергова відома персона.

Особливо шкода вскриття Андрія Ілларіонова, ерудованого й блискучого аналітика ліберальних поглядів, котрий для мене сьогодні погорів на банальному російському вітчизняному націоналізмові. Склавши свій список «30 найважливіших битв вітчизняної історії», він легко й невимушено переступив через віки й кордони, країни й народи. Захищаючи вибір, без сорома казка вдався до типових імперських тез про прикметник вітчизняний, який наче має сам собою пояснювати перескакування росіянами через кордони чужих вітчизн. Єдине, чого в принципі він не здатен зробити, — прямо назвати вітчизну, як її розуміє, на ім’я. Дуже зворушливо. Як зауважила Оксана Забужко про вскриття чергової російської письменниці: «…оцей самий зворушливий расизм, який вони демонструють, як маленька дитина голу попку, не розуміючи навіть наскільки це непристойно».

Таким чином, дізнався, що вітчизняний націоналізм Ілларіонова абсолютно нічим не відрізняється від такого ж сприйняття сусідів і національних кордонів з боку теперішнього офіційного кремлівського керівництва. А значить, їхні розбіжності не принципові, а суто стилістичні.

* * *

Див. також «Слово є, а поняття немає»: Сучасна російська концепція співвітчизників є найбільшим і найціннішим ідеологічним спадком, що його РФ одержала після розпаду Радянської імперії. Ця облудна концепція дозволяє тепер усередині країни не перейматися поясненнями, чому при бажанні можна нападати на сусідів, адже вони теж «співвітчизники».
 

Advertisements

21 Comments »

  1. Примордіалістські інтерпретації властиві не тільки росіянам, і для цього є об’єктивні підстави. Якщо проаналізувати вживання прикметника “вітчизняний” в українських джерелах, то очевидно, що прямо назвати вітчизну іноді просто неможливо. Наприклад, як називати мову часів ВКЛ – староукраїнською чи старобілоруською? Тобто, коли йдеться про донаціональний період, то з одного боку, сучасні національні назви не підходять, а з іншого – донаціональна епоха таки пов’язана з сучасною, тому цей зв’язок якось треба позначити. Тут насправді складна проблема.

    Тим більш, Іларіонов у постскриптумі досить непогано пояснив відмінність між вітчизною і РФ за допомогою відмінності між англосферою і США. Але ж ви дивитесь через призму дискурсу про “безодню облуди”, тож не дивно, що в кожному росіянинові бачите імперця.

    Comment by criticalthinkerua — August 28, 2017 @ 19:23

    • Відмінність англосфери, конкретного й надійно обґрунтованого простору поширення англійської колонізації, і вітчизняної інтерпретації російської (та й будь-якої) історії саме в неможливості елементарного називання останньої. Ілларіонов одразу забанив мене за прохання назвати прямо вітчизну, про яку йдеться, на її ім’я, і витер небезпечний коментар.

      На це питання в ліберальному дискурсі ніяк неможливо відповісти, не впавши в облуду. Назвати цю ідеальну російську вітчизну, яка то поширєються до Києва й Ґрюнвальда, то звужується до кордонів часів перших царів, назвати її прямо Росією, як назвали б пересічні «ватники», означає зрадити ідеологію. Не назвати — зрадити ідентичність. Зрозумівши це, шановний автор запропонував обхідні аналогії, які тут зовсім не працюють. Адже, попри всі застереження про відношення древнього і сучасного, є українська історія, донаціональна і національна, з її локалізованими в сучасних національних кордонах подіями («До древнього, прекрасного Києва!…Там або довкола нього робилися справи старовини нашої.»), а є російська, зі своїми власними теренами і послідовністю подій, що привели до сучасного стану. Але для російської історії питання Грушевського про «звичайну схему» досі ніяк не розв’язується, їхня національна історія без імперії, без династії, без наднаціональної держави різних народів ще не написана. Залишається підсовувати замість російського ніяк не визначене вітчизняне, як це робили за радянських часів. І сподіватися, що ніхто не поставить питання про назву.

      Comment by maksymus — August 28, 2017 @ 20:19

      • Зрозуміло, ви не проти вдатись до примордіалістського підходу, коли йдеться про історію України, але ображаєтесь, коли до нього вдаються росіяни. На жаль, останнім часом не раз помічаю вашу упередженість.

        Comment by criticalthinkerua — August 28, 2017 @ 20:30

        • Зовсім не обов’язково лишати модерністський підхід при написанні історії України (Великої Британії, США, Російської Федерації) з сивої давнини до наших днів. Скажімо, Шевельов у своїй історичній фонології чудово міркував над тим, чому це фонологія саме української мови, якщо в кожен момент можливі були інші історичні наслідки. (До речі, російська історична фонологія без Києва не написана також, як і російська історія.)

          Comment by maksymus — August 28, 2017 @ 20:37

        • А вам зрозуміло чому “Ілларіонов одразу забанив мене за прохання назвати прямо вітчизну, про яку йдеться, на її ім’я, і витер небезпечний коментар”?

          Comment by Дмитро Пужай — September 3, 2017 @ 10:07

      • “Ілларіонов одразу забанив мене за прохання назвати прямо вітчизну, про яку йдеться, на її ім’я, і витер небезпечний коментар”

        А що там був за коментар – із вашим проханням?

        Comment by Дмитро Пужай — September 3, 2017 @ 10:08

        • У відповідь на звинувачення в маніпуляціях я зауважив, що достатньо назвати свою вітчизну на її ім’я. А це неможливо зробити, якщо вітчизна є розмитим поняттям.

          Comment by maksymus — September 3, 2017 @ 19:19

  2. А українську фонологію так само проблематично написати, скажімо, без ВКЛ. Наприклад, якою мовою розмовляв Костянтин Острозький? Староукраїнською чи старобілоруською? І, до речі, я певна, що більшість української освіченої публіки навіть не поставить собі це питання.

    Коли я вперше прочитала в якійсь білоруській статті про роль Костянтина Острозького, була здивована, що, виявляється, білоруси теж його вважають видатною постаттю своєї історії. В українських шкільних і вузівських підручниках якось не дуже акцентується, що Костянтин Острозький вписується не лише в український наратив. В результаті спрацьовує наївний примордіалізм, коли Острозький сприймається як українець (мушу визнати, що я й сама сприймала саме так, хоч звісно, ознайомившись з білоруським поглядом, зрозуміла свою помилку). То що, білоруси теж можуть закидати українцям шовінізм?

    Comment by criticalthinkerua — August 28, 2017 @ 23:52

    • Є певні ознаки, за якими можна відокремлювати пам’ятки. Шевельов це робить, коли досліджує середньоукраїнську добу. Те, що це можливо зробити, і що це розділення робиться цілком свідомо, свідчить про повагу до окремої історії сусідів зі своєю гідністю. У вітчизняному ж дискурсі геть усі білоруські пам’ятки просто вважалися б нами вітчизняними, під чим ми з кривою посмішкою «само собою» розуміли б нашу власну вітчизну, а білоруси зникали б, як такі, що ніколи й не існували.

      Comment by maksymus — August 29, 2017 @ 00:23

      • Іларіонов теж підкреслює різницю між вітчизняним та російським. І не слід вважати, що за цим неодмінно маскується шовінізм. Це можна проілюструвати на тому ж прикладі про Костянтина Острозького: називати його українцем, як і білорусом, не випадає, а от характеристика типу “видатний вітчизняний діяч” значно менше зачіпає гідність сусідів. Коли йдеться про донаціональну епоху, провести чітке розмежування за національною ознакою проблематично здійснити з об’єктивних причин.

        Comment by criticalthinkerua — August 29, 2017 @ 02:05

        • Ні, там неодмінно присутній шовінізм, адже історична претензія вітчизни спрямована зовні національної території своєї рідної країни, своєї батьківщини. У Брубейкера за посиланням в повідомленні розписана типологічна подібність з веймарським вітчизняним націоналізмом, а також передбачені дуже сумні наслідки для сусідів, яких такі імперії вважають своєю (принципово неназваною) вітчизною. Власне, російську аґресію він прогнозував за два десятиліття до початку її гарячої фази.

          Приклад двох сусідніх країн, України і Білорусі, країн зі своїми незалежними історіями, своїми героями і своїми мовами, демонструє приклад написання нормальних історій, а не «вітчизняних». Наші і їхні відомі діячі могли переїжджати, бути важливими для обох історій, їх часто навіть важко поділити, але коли ви називаєте того чи того персонажа чи подію вітчизняними, ви знищуєте сам простір гідності сусідів, та й свій також.

          Білорусь з Україною мають навіть у своєму складі етнічні території одна одної (Берестейщина зрештою опинилася з їхнього боку кордону, частина Чернігівщини з нашого), але принципово для обох те, що історія кожної країни пишеться незалежно одна від одної. Ані історія Білорусі не потребує Києва як вітчизни, ані історія України білоруських теренів. І обидві історії не потребують московської історії. Натомість уже російську вітчизняну історію неможливо написати без «західноруських» земель, саме як вітчизни, а не як незалежних народів.

          Comment by maksymus — August 29, 2017 @ 07:00

          • Я й навела приклад з Білоруссю, щоб продемонструвати, що слово “вітчизняний” може вживатись без шовіністичних коннотацій там, де сучасні назви швидше могли б створити викривлені уявлення. Але якщо ви налаштовані неодмінно побачити шовінізм, ви його, звісно ж побачите :)

            Comment by criticalthinkerua — August 30, 2017 @ 01:21

            • Питання описування належності окремих історичних діячів не становить ніякої проблеми шовінізму. Вся європейська наука часів панування латини, скажімо, колись була інтернаціональною. Нині це дрібні, часто кумедні перетягування через кордони на тлі абсолютного взаємного визнання гідності. Того ж німця з походження Херніґка я, аніскільки не задумуючись, назвав австрійським юристом за його професійною діяльністю. Міг би назвати німцем, це не проблема. Проблема виникла б, коли існування інших взагалі запречувалося на рівні самої мови, а будь-які прямі національні описи стали б табуйованими, небезпечними, імперськими. От тоді й з’являється шовінізм, який говорить своєю штампованою мовою про отечество чи Vaterland.

              Comment by maksymus — August 30, 2017 @ 06:28

        • Ніщо не заважає Костянтину Острозькому бути одночасно і видатним українським діячем, і видатним білоруським діячем. Звісно, в просторі історії України його важливість для Білорусі можна не згадувати і навпаки. Навіщо заміняти слово «український» словом «вітчизняний»?

          Comment by drundia — August 29, 2017 @ 07:51

          • «За нами Вітчизна кохана, як мрія гаряча моя, Одна у нас правда на світі, і в неї ми віримо свято. Один у нас прапор з тобою — вождя неповторне ім’я» (А. Малишко).

            Перековане в своєму остаточному значенні радянським аґітпропом у часи Другої світової війни слово вітчизна стало зручним замінником справжніх назв країн і народів під радянською окупацію. Можна досить точно визначити перехід — коли 1946 року сталося перейменування критикованого за націоналістичні тенденції журналу «Українська література» на нейтральну й уже промовисту назву «Вітчизна». Радянській людині відтоді не треба бути українцем чи росіянином, не треба зайвий раз наражатися на звинувачення у вузькому націоналізмі, вітчизна, вітчизняний замінювало небезпечні звучання. Отже, наприкінці 1930-х — усередині 1940-х слово вітчизна надійно порапило в лексикон радянської мови, як правильне слово тоталітарного дискурсу, за яким насправді нічого не стоїть, або стоїть повна протилежність.

            Нерозв’язаність питання імперії в сучасній РФ, панування цієї радянської мови, коли досі під підозрою навіть слово русский, вживане офіційно зрідка під час окупації Криму, негайно привертало увагу коментаторів, як дивовижа для стандартної мови російських чиновників, а российский несе додаткові навантаження невдалої спроби згори відмовитися від радянської мови у єльцинські часи, усе це призводить до нервової реакції росіян на те, що їхня «правильна мова» ставиться під сумнів.

            Comment by maksymus — August 29, 2017 @ 21:26

          • В сучасному світі це дві різні нації. Припустимо, ви читаєте білоруську статтю, де Костянтина Острозького названо білоруським діячем. Вас це не спантеличить, принаймні трохи? Тоді як прикметник “вітчизняний” через його розмитість дозволяє відобразити історичну тяглість, але водночас уникнути помилкового приписування національної ідентичності діячам донаціональної епохи.

            Comment by criticalthinkerua — August 30, 2017 @ 01:33

            • Розмитість прикметника не дозволяє його вжити хоч якось коректно. Це завжди буде облуда, ба гірше, часто це буде облуда з ідеологічним підґрунтям. Подивіться, як сьогодні Ілларіонов захищає вживання вітчизняний, напевно збагнувши що проблема неможливості прямої назви глибша, але не розуміючи, що зраджує сама радянська мова. Ставить за приклад ВКЛ, і риторично запитує, чия ж ця вітчизняна історія, якщо так багато учасників і спадкоємців ? Відповідь, яку я там не можу написати, проста: як вітчизняна — нічия! Це окремі частини історії всіх перелічених країн і народів, різною мірою задіяних Великим князівством, але не історія жодної хоч як зрозумілої «вітчизни».

              Підміна, яку в цьому випадку здійснюють прикметником вітчизняний, це класична підміна нічийого своїм. Назвав розмите означення, що нічого не означає, зробив нічийним, і наче зникло все, крім вашого присвоєння, панівного за замовчанням. Така «вітчизняна» логіка теж сходить до національної політики радянських часів, де формальне згадування статистики сотень етносів означало неможливість окремого існування будь-якої республіки, але тільки разом з усією вітчизною (з радянською мовою міжнародного спілкування за замовчанням, з офіційною вітчизняною історією). Останні рецидиви в українському випадку відбувалися в дискусіях про «народ України» чи «український народ» (Конституція, військова присяга), зрештою просували офіційну російську під приводом потреб численних меншин.

              Comment by maksymus — August 30, 2017 @ 08:44

            • А щодо вживання того чи того означення якомога нейтральніше, спробуйте подумки перекласти потрібне речення іншою мовою. Скажімо, вкласти твердження в пряму мову далекого іноземця.

              Comment by maksymus — August 30, 2017 @ 09:15

              • Приклад з далекими іноземцями не вельми вдалий, адже ці іноземці далекі і від наших реалій. А от приклад з білорусами значно ближчий – я й зауважила, що якби в білоруськомовній статті Костянтина Острозького назвали вітчизняним діячем, то це б не так чіпляло око, ніж якби його назвали білоруським діячем.

                Проблема справді глибша, пов’язана з тим, що, з одного боку, донаціональні ідентичності не можна адекватно виразити в національних термінах, а з іншого – якось же треба відображати історичну спадкоємність. Якщо якась попередня епоха, яка належала до передісторії кількох різних сучасних народів, була цілісною, то зараз поділ її на окремі частини історії всіх перелічених країн і народів просто нездійсненний. Потрібен якийсь прикметник, який би відображав цей відтінок – тобто, те, що має дотичність до нас, але не є виключно нашим. Називати давньоруський чи литовський період нічиїм – це все ж таки кривити душею, адже наприклад, для білорусів чи українців те ж ВКЛ є значно більш своїм, ніж, скажімо, для болгар. Тож, звісно, “вітчизняний” може мати й шовіністичну інтерпретацію, коли намагаються привласнити спадщину, на яку мають право претендувати й інші народи, але це не єдина можлива інтерпретація – можливе й значення, за яким цей прикметник позначає те, з чого черпала наша традиція, але не тільки наша.

                Comment by criticalthinkerua — August 30, 2017 @ 22:05

                • Продовжую думку. Іноземці далекі від чого? Від наших сучасних реалій. А наші реалії — це окремі держави, окремі народи, різні вітчизни, а значить, окремі історії, хоч як тісно зв’язані в минулому під одними правителями чи в одних міждержавних об’єднаннях. Описуючи періоди, можна використовувати історичні назви цих об’єднань, якщо потрібна найбільша коректність, або спеціально створені назви, але не розмиті.

                  Наводити приклад ВКЛ, приклад імперії багатьох народів в одному історичному об’єднанні для обґрунтування правильності думки про присвоювання чогось тепер неіснуючого, це як сучасним німцям наводити приклад Австрійської імперії для обґрунтування своїх особливих претензій на Лемберґ. А що, хіба це не вітчизняна історія? Навіть, якщо це була і не суто Німеччина, а Австрія, все одно, якщо не називати вітчизну на ім’я, розмитість допоможе. Проте пряме називання такої прихованої за евфемізмом імперської історії вийде конфузом і величезним неспокоєм усіх сусідів, котрі вже знають, що це таке, вітчизняна історія у виконанні Німеччини. На жаль, російське офіційне проголошення Росії — священної розширеної розмитої вітчизни — як братерського віковічного союзу, навіть на рівні урочистого гімну, ледь переробленого радянського, досі проходить у стілі «нічого страшного, пограються і віддадуть».

                  От якби навіть у білоруському тексті я побачив означення вітчизняний, я б спершу подумав, що треба «Стіну» на кордоні терміново продовжувати з Чернігова до Бреста, адже по той бік не визнають нашого існування. Описали б як білоруського діяча, це не становило б ніякої проблеми, бо в певному контексті це цілком коректне означення, де наше існування не загрожене претензіями.

                  Comment by maksymus — August 31, 2017 @ 06:33

            • Нема проблеми з називанням його українсько-білоруським (білорусько-українським) діячем. А якогось іншого діяча, наприклад, — українсько-польським. Називати обох вітчизняними і є зневагою до його значущості для іншої нації. Урешті безліч таких діячів описано в тій же англійській вікіпедії, і якось описують їх не використовуючи сумнівних слів на кшталт «вітчизняний». І до будь-якого сучасного «вітчизняний» виникає питання, яку вітчизну мають на увазі, чи, бува, не ту стару радянську.

              Comment by drundia — August 31, 2017 @ 01:50


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: