Діаріуш або тиск слова

July 13, 2017

Мирослав Попович про реформу правопису

Filed under: Мова, Політологія, Правопис — maksymus @ 13:09

   
Витяг із статті 2002 року про провалену правописну реформу, про підстави реформ узагалі, по слідах тодішніх мовознавчих дискусій у пресі.

…Іншою прикметою є, як мені здається, ситуація з українським правописом.
          Проблема давно назріла, тому що незаперечним є факт насильства над українською мовою з метою її всемірного наближення до мови російського «старшого брата». Спосіб її розв’язання досить дикий: замість академічного обговорення проблеми врешті-решт усе поки що закінчилося тим, що кожен письменник чи видавець чинить на власний розсуд. Ось я, наприклад, уже кілька разів написав у цій статті «міти», «мітологічний», бо знаю, що все одно мене в редакції виправлять. Однак, таке написання мене трохи коробить. Не з особистих міркувань: маму мою звали то «Теофілівна», то «Феофілівна», бо дід був родом із західної Волині й, отже, звали його частіше Теофілом, але як православний писався він за паспортом Феофілом. Мені це байдуже; не байдуже мені, що я його ніколи не бачив, бо був він депортований на Урал і десь там на спецпоселенні помер. Але вже коли називають Феофана Прокоповича Теофаном, це вже я вважаю неприпустимим. Бо він був православним ієрархом і свою «фіту» чи «тету» читав як Ф.
          В Україні була і західна уніатська традиція з її «тетою», але переважала історично православна з «фітою», через неї сприймалося і «міф», і «арифметика». Може, хотілося б, щоб історія перемістила нас кудись далі на захід, але так не сталося. І в результаті маємо вже згадану в одній статті часопису протилежність між «мітами» і «міфами». Там «наші», тут «не наші».
          Особливо гостро не приймаю я невинної на перший погляд новації — поширення «правила дев’ятки» на власні назви й імена. Так, бачите, простіше: не буде окремо людини Дізеля і двигуна дизеля. Я не можу писати Чилі, бо почуваю себе ідіотом. Якось уже притерпілися до Сирії, але коли я змушений писати сиро-християнський, все в мені перевертається. Якій «українськості» суперечить прагнення якомога ближче до звучання оригіналу передати його українською мовою? Адже є в українській мові сирий, а є і сірий!
          Між іншим, Петлюра писав «дісціпліни», бо не встоялася тоді ще «дев’ятка», і загинув не тому, що був «зросійщений», а зокрема через брак у його війську отої дисципліни чи пак дісціпліни. «Правило дев’ятки» архаїчне, бо воно повертає мову до того давно минулого стану, коли твердішали приголосні перед старим і, а ѣ переходив у нове і. Але сьогодні було б безумством на цій підставі повертатися до дісціпліни. Склалася мовна традиція, і годі про це. Не все можна втиснути в одні рамки.
          Я не хочу тут вести дискусії на теми орфографії. Але зазначу один арґумент прихильників відкладеної реформи: посилання на те, що вирішальне слово має належати фахівцям-мовознавцям, ученим.
          Науки прагнуть говорити істину про те, що існує в реальності (хоч як би ми ці слова розуміли). Але немає наук, які говорили б про те, що повинно існувати. Мовознавство вивчає мовну реальність — те, як говорять і які закони (структури) природні для даної мови. Загальнонаціональні рішення про те, як треба і як не треба говорити і писати, належать до політичної волі, до мовної політики. А от щодо того, що рішення про правопис має бути ухвалене на високому державному рівні, ні в кого чомусь немає сумнівів. І тут, як мені уявляється, наша сьогоднішня ментальність уся як на долоні. Реально маємо різнобій мовних уподобань, за якими криються різні культурно-політичні орієнтації, — у кого міфи, у кого міти. Вирішити проблеми прагнемо через міцну руку державного насильства. І апеляція до минулого, до історії, до її законів, що прокладають собі дорогу, як нас учили, крізь натовп випадковостей, потрібна для того, щоб вивести той струмінь, який неодмінно й однозначно винесе нас у національне, «наше» світле майбуття. Бо майбутнє є реалізацією минулого. І сильна влада повинна визначити правильну реальність і забезпечити їй майбутнє.
          Визнаючи, що рішення про будь-яку мовну реформу є політичним, я зовсім не хотів сказати, що президент чи прем’єр-міністр мають наказати нам писати правильно. Думаю, що це є прерогативою академічних інституцій, і обмежитися все має орфографічними словниками та правописом, затвердженим науковими інстанціями. Не тільки «постишевська» контрреформа, а й «скрипниківська» реформа проводилися через політбюро ЦК КП(б)У. Не варто вертатися до тих політичних звичаїв.
          Але йдеться не про політичні звичаї, а про саму природу реформування в нашому суспільстві.
          І знову повернуся до соціологічних паралелей. Один із послідовників Вебера Карл Маннгейм (не викреслюйте, будь ласка, одне н, бо ман не те саме, що Манн) проаналізував так звані політичні стилі мислення (ми б сьогодні сказали, ментальності), — консервативний і ліберальний. Для консерватора сучасність є неминучий результат історії, для ліберала — сукупність різних можливостей. Консерватор хоче зберегти минуле як цілісність, ліберал бере майбутнє за мету. Звідси протилежність у способах реформування сучасності; консервативний реформатор прагне покращити її лише частинами, шляхом зміни деталей, тоді як ліберал (проґресист) будує модель бажаного майбутнього, керуючись принципами.
          Реформування як спосіб зберегти минуле, викохати історичні традиції — це безглуздя. Минуле можна тільки враховувати — тією чи іншою мірою, по-консервативному чи по-ліберальному. В реформуванні повинні бути ясно виражені цілі й прагнення, що мають реалізуватися в майбутньому. Це й є національний інтерес. Поки він не визначений експліцитно, не може бути й мови про часткові чи кардинальні зміни.
          Прошу не відносити це спеціально до реформи правопису. Мені тільки видається, що вона недостатньо продумана з погляду цілей, які ставить. Насамперед тому, що чітко не сформульовано наш національний інтерес узагалі. Це стосується і всіх інших реформ. І саме тому ми не почуваємося відповідальними громадянами — членами єдиної національної спільноти.
          Мирослав Попович. Наше і не наше. Критика, 2002/11 (61). С. 21-22.

  

Advertisements

2 Comments »

  1. Манн хоч і не те саме, що ман, але у німецькі мові читається це однаково. Подвоєння вказує на те, що попередня голосна має читатись коротко.
    Тобто Mann це ман, а man – щось посередині між ман та маан (а – як довгий протяжний звук).

    Comment by ihor — August 19, 2017 @ 22:52

    • Зате в українській подвоєння графічно відрізняє власні назви від загальних.

      Comment by maksymus — August 19, 2017 @ 22:57


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: