Діаріуш або тиск слова

November 14, 2016

Джеймс Мейс. Ласкаво просимо до Совдепії

Filed under: Переклади, Політологія — maksymus @ 08:07

У старих паперах віднайшов майже знищену часом роздруківку цікавої замітки Джеймса Мейса. Залучене спостереження з уважним описом тодішньої звичної дійсності.

Welcome to Sovdepiya: Words of Advice to Western Academics in Ukraine
James E. Mace

          So, you want to do good in a country where you know little of either its history or language. As one who has chosen to live here permanently, I wish you luck. But as a comparatively old hand in this unfortunate land, allow me to share with you a few words of advice.
          What local people refer to as Sovdepiya, a less than complimentary shorthand for Soviet of People’s Deputies, might best be defined in the words of Marx as the dead hand of all the past generations that hangs like a curse on the brain of the living. This inertia of the past sometimes gives one the feeling of living in a former Roman province in 481 AD. The empire has fallen, but the old structures remain, frayed but still somehow operating; the Senatorial nobility (here called the Party of Power) still hangs on, and everybody hides whatever he can from the barbarians (here called Tax Inspection). Almost nothing is quite what it seems or claims to be. And here you arrive, a stranger in a strange land.
          There is first of all an invisible barrier which separates you from everyone around you. It isn’t just language and culture. You have arrived in a country which has undergone massive impoverishment on all levels, and while people somehow continue to make do, anyone with a Western income is by the standards of their local colleagues obscenely wealthy. This creates an economic color line more impermeable than any which ever existed in the American Old South of Jim Crow. As they say here, you smell of money, and this frightens your colleagues at a deep, unconscious level. They suspect that you feel superior to them, and they defend themselves psychologically by telling themselves that they are really better than you.
          In a sense they are. It is, after all, their society, their country, their history and culture. The inconveniences you suffer seem minor in comparison to the far harsher realities to which they have long since adapted and come to accept as almost normal. Thus, you confront people who can often feel a deep subconscious feeling of powerlessness in your presence. Often, they can only view you with the same mixture of uncomprehending wonder and skepticism as they look on American Bible-thumpers, that is, like a creature from another planet. And you risk returning home no more the wiser than the Oklahoma preacher who dutifully informed his congregation that in Russia they call an apartment a flat, oblivious to the fact that his translator spoke British, not American, English.
          To accomplish anything in this country you have to break down the barrier of this imbalance of psychological power by removing it. In every sense you have to empower the people you deal with, to make it absolutely clear that you are on an equal footing with everyone with whom you come in contact down to the lowliest support personnel. You must never know more or better. They know some things, and you only know different things. In order to teach, you have first to learn. Show an interest in how things are already being done, then explain how the same things can be done differently. It’s up to the people who carry local passports in their pockets to decide which way is better for their country. Until you understand this and assimilate it into your very psyche, you will never accomplish a thing.
          You have come to a deeply deformed country. No one really understood the depth of the damage that the old Soviet regime did to Ukraine and its people. Westerners immediately notice that people sit and walk differently, as if they somehow want to avoid being noticed. Not so many years ago being noticed in the wrong way could lead to disastrous personal consequences. This is, after all, the land of the Gulag, and the bonefields of Bykivnia lie just on the outskirts of Kyiv. The General Pogrom of 1972, the last great purge of “nationalists” among Ukrainian intellectuals, was a formative experience for many of your colleagues.
          Sovdepiya was built by Stalin, whose reign in Ukraine represented an uninterrupted series of horrors, to which the Holocaust of World War II was just a variation of who was being victimized. Those who relegate the notion of totalitarianism to the ideological arsenal of the Cold War will never comprehend the full scope of what happened here.
          There are many villages where local antiquarians have worked with village authorities to reconstruct how many and who died in what Ukrainians call the murder-famine (holodomor) of 1933 and found that the number who perished in 1933 outran those of the Second World War several times over. There are also villages where for one reason or another virtually everyone managed to keep body and soul together in 1933 and where new construction stands in place of shtetls which the Nazis wiped off the face of the earth. Stalin’s Soviet Union came closer than any other polity to what the late genocide scholar Leo Kuper called the genocide state, a regime in perpetual pursuit of new “enemies” to ferret out and groups to destroy. As a result, Ukraine is a country deeply scarred and severely crippled by its own history.
          People and societies can adapt to almost anything if they have to. Never forget that Orwell based his 1984 on Stalinism, and people here use the same words we do to mean different things. For example, Stalin’s endless use of the word “consolidate” to mean that everyone should come together and unite in pursuit of what the Party decided on has trained people to use the word in that sense, a fact compilers of bilingual dictionaries seem to have overlooked. Thus, for a local English speaker, the sentence “The dictator consolidated his power by killing his enemies” makes no sense. You may find that you and your colleagues use the same words to describe very different things, and that what each of you said was different from what the other understood.
          A decade ago many, perhaps most, of your colleagues really believed that what they learned in the obligatory university course on scientific communism was something other than the pseudoscientific gobbledygook it was and that the Party really was, as Lenin put it, “the mind, honor, and conscience of our epoch.” The Communist Party of Ukraine had over three million members, most of them Ukrainians who really believed they were serving “the people.” Most of them are still at the same jobs, perhaps under a new name. When the Central Committee ceased to exist along with the CPU, the former Institute of Party History — Orwell’s Ministry of Truth — was transferred from its jurisdiction to the Academy of Sciences, given a Jewish studies section, and renamed the Institute of Ethnic and Political Studies. I work there and share an office with the former director, who has developed an interest in cultural history. I chat amicably with a somewhat elderly lady colleague who once wrote about my work on the Ukrainian national communism of the 1920s as a manifestation of “humanity-hating” ideology, and we congratulate each other on recent publications. She has also developed an interest in national communism.
          Sovdepiya is not everything in Ukraine. There were always, for example, writers who were never really “Soviet people.” The Kyiv-Mohyla Academy, where I also work, had the good fortune of having been destroyed by imperial Russia and was revived only after Ukraine became independent. This meant it could hire the best people it could find. No deadwood here. And my own cordial intellectual and personal relationships in what was once the heart of Sovdepiya, the Ministry of Truth, means that even there the old intellectual inertia of communism is being overcome.
          But the weight of that inertia is tremendous. In most universities political science departments are really just renamed departments of scientific communism, the impoverished staff of which have neither physical nor linguistic access to Western literature, and they also often lack the conceptual tools needed to understand it. Former Party historians are now also teaching political science, world history, and Ukrainian history. Old rubrics remain like describing the American Revolution and Civil War as the first and second American bourgeois Revolutions or World Wars One and Two as the Imperialist War and the Great Patriotic War for Fatherland, in spite of some superficial Ukrainization due to the not always salubrious influence of the Ukrainian emigration. Departments of economics are staffed by instructors who have little idea of how Western economies actually work and no idea about how their own economy works. For the latter they are not to be blamed. The omnipresent process of what Ukrainians call “shadowization,” of pushing economic (and often political) activity down where the taxman cannot find it, means that it also conceals itself from scholarly analysis. Nobody, it seems, really knows how this country functions economically.
          One thing is crystal clear. The economy works badly. A private sector in commerce has developed a largely parasitic relationship to a state sector, which the state can no longer control but continues to subsidize in order to avoid catastrophic unemployment. Cash-hungry enterprises sell off assets in a process of massive disinvestment, while taxes and costs for basic utilities are so much higher for private entities than state ones that it just isn’t profitable to make goods in the private sector. The system is in deep trouble and thoroughly corrupt. After all, when people cannot live on their official incomes, they find ways of supplementing them.
          You have come to a country in deep trouble, deeply in need of what you can offer, and deeply afraid of accepting it. Basic decisions of what kind of country Ukraine wants to be are put off due to political gridlock between an executive lacking real economic expertise but committed to privatization and a parliament controlled by the Communists and their allies. Will Ukraine be capitalist or socialist? Will it adopt legal safeguards for private property or merely allow it to exist? Will it reform the tax and utilities cost structures to make private enterprise possible in production or continue to rely on a disintegrating state sector? Will it become a European country or be “integrated” into a CIS/Eurasia bent on preserving the unity and privileged position of what Lev Gumelyov called the Russian “super-ethnos?” Can and should the semi-feudal collective farm system evolve into something like Western agribusiness? In short, will Ukraine make it?
          You can help the people of this country answer these questions, even if you cannot answer the questions for them. The people of Ukraine badly need the intellectual tools you can provide them with in order to come to grips with issues of truly global magnitude. Seldom does it befall an individual such a chance to, make a real contribution to the welfare of a nation of over fifty million. You can help rescue an endangered member of the human family. Few callings are as noble. As one who has staked his fortune on this land and its people, I can only wish you well.

James E. Mace, Ph.D., is Supervisory Research Associate in the Institute of Ethnic and Political Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Deputy Editor-in-Chief of Politician dumka/Political Thought, and Professor of Political Science at the Kiev-Molyla Academy National Univerisity in Kyiv.


Джеймс Е. МЕЙС

        Отже, ви бажаєте творити добро в країні, з історією та мовою якої мало обізнані. Як той, хто вирішив тут оселитися назавжди, зичу вам удачі. Втім, як відносно старожилий на цій нещасній землі, хочу поділитися кількома порадами.
        Для місцевих жителів «совдепія» це зовсім не поблажливе скорочення для Ради народних депутатів, але те, що можна найкраще описати словами Маркса, як «традиція всіх померлих поколінь давить, як мара, на мозок тих, що живуть». Ця інерція минулого інколи навіює порівняння з життям у колишній римській провінції 481 року нашої ери. Імперія впала, але залишаються її старі структури, зношені, але вони ще якось працюють, сенатський нобілітет (тут «партія влади») до сих пір тримається, і кожен приховує, що тільки може, від варварів (тут податкова інспекція). Майже ніщо тут не є тим, чим здається, або тим, чим хоче здаватися. Аж ось приїжджаєте ви — чужоземець у чужій землі.
        Насамперед існує незримий бар’єр, що відділяє вас од усіх навколо. Це не тільки мова й культура. Ви приїхали в країну, котра зазнала масового зубожіння на всіх рівнях, і в той час як люди так чи так зводять кінці з кінцями, будь-хто із західними доходами виглядає непристойно багатим за мірками своїх місцевих колеґ. Це робить економічну сеґреґацію ще непроникнішою, ніж будь-коли існувала на американському рабовласницькому Півдні. Як кажуть тут, ви пахнете грошима, і це лякає ваших колеґ на глибинному, несвідомому рівні. Вони підозрюють, що ви ставитеся до них зверхньо, і захищаються психологічно, переконуючи себе, що насправді це вони кращі за вас.
        У певному сенсі так і є. Це, зрештою, їхнє суспільство, їхня країна, їхні історія й культура. Незручності, завдавані вам, здаються незначними в порівнянні зі значно жорсткішими реаліями, до яких вони вже давно адаптувалися й приймають як майже нормальні. Таким чином, перед вами люди, які часто можуть відчувати глибоке підсвідоме відчуття безсилля у вашій присутності. Найчастіше вони просто дивляться на вас з тією ж сумішшю невимовного подиву й скептицизму, з яким вони дивляться на американських проповідників, тобто, як на істоту з іншої планети. І ви ризикуєте повернутися додому не мудрішими, ніж той оклахомський проповідник, котрий старанно доповів своїм парафіянам, що в Росії квартиру (apartment) називають поверхом (flat), не звертаючи уваги на те, що його перекладач говорив британською, а не американською англійською.
        Щоб хоч чогось досягти в цій країні, ви повинні зламати бар’єр цього дисбалансу психологічної ваги, усунувши його. Ви повинні постійно уповноважувати людей, з якими маєте справу, давати їм абсолютно чітко зрозуміти, що ви на рівних з усіма, з ким контактуєте, до найнижчого підсобного робітника. Ви ніколи не повинні демонструвати більшу чи кращу обізнаність. Вони знають щось своє, а ви просто знаєте щось інше. Для того, щоб навчати, ви повинні спершу навчитися. Виявити зацікавлення тим, як усе вже організовано, а потім пояснити, як те саме можна робити в інший спосіб. Це справа людей з місцевим паспортом у кишенях вирішувати, який шлях є кращим для їхньої країни. До тих пір, поки ви цього не зрозумієте й не приймете самою душею, ви ніколи нічого не досягнете.
        Ви приїхали до глибоко деформованої країни. Ніхто насправді не розуміє глибину шкоди, завданої колишнім радянським режимом Україні та її народу. Прибувши з країн Заходу, ви негайно зауважите, що люди тут ходять і сидять по-іншому, наче будь-яким чином бажають уникнути сторонньої уваги. Не так багато років тому бути поміченим за чимось неправильним означало катастрофічні особисті наслідки. Це, зрештою, земля ГУЛАГу, а масові поховання Биківні знаходяться на самій околиці Києва. Великий погром 1972 року, остання значна чистка «націоналістів» серед українських інтелектуалів, був формуючим досвідом для багатьох з ваших колеґ.
        «Совдепія» була побудована Сталіним, чиє правління в Україні являло собою безперервний жах, на тлі якого Голокост часів Другої світової війни виділявся тільки тим, кого піддавали переслідуванню. Ті, хто зводять поняття тоталітаризму до ідеологічного арсеналу холодної війни, ніколи не зрозуміють повною мірою, що тут сталося.
        У багатьох селах, де місцеві краєзнавці намагалися разом з сільськими властями встановити, скільки і хто помер під час того, що українці називають Голодомором 1933 року, виявилося, що кількість загиблих того року перевищує жертви часів Другої світової війни. Проте є також села, де з тієї чи тієї причини практично всім вдалося звести кінці з кінцями 1933-го, а є такі, де нові будинки стоять на місці єврейських містечок, стертих з лиця землі нацистами. Сталінський Радянський Союз підійшов ближче, ніж будь-яка інша форма державного устрою, до того, що покійний дослідник геноциду Лео Купер назвав геноцидною державою, режимом у постійному пошуку нових «ворогів», для переслідування, й груп, для знищення. В результаті, Україна нині є країною з глибокими шрамами й тяжкими травмами своєї власної історії.
        Люди й суспільства здатні пристосуватися майже до будь-чого, якщо їм доведеться це робити. Не забувайте, що Оруелл писав роман «1984» на прикладі сталінізму, й люди тут користуються тими же словами, як і ми, але означають вони відмінні речі. Наприклад, нескінченне сталінське повторювання слова «консолідувати» в розумінні, що всі повинні зібратися разом і об’єднатися під проводом Комуністичної партії, навчило людей використовувати це дієслово саме в такому значенні. Цей факт укладачі двомовних словників, здається, залишили поза увагою. Таким чином, для місцевого мешканця зі знанням англійської мови речення «Диктатор консолідував владу, вбиваючи своїх ворогів» не має жодного сенсу. Ви можете виявити, що ви з вашими колеґами вживаєте одних і тих же слів, щоб описати дуже різні речі, й те, що кожен з вас каже, відрізняється від того, що інший розуміє.
        Десять років тому багато хто з ваших колеґ, можливо, більшість з них, справді вважали, що те, про що вони дізналися в обов’язковому університетському курсі з наукового комунізму, було чимось іншим, ніж псевдонауковою тарабарщиною, і що партія це справді, за висловом Леніна, «розум, честь і совість нашої епохи». Комуністична партія України налічувала більше трьох мільйонів членів, більшість з них були українці, які справді вважали, що вони служили «народу». Більшість з них усе ще працюють на тих же місцях, подекуди під новою вивіскою. Коли Центральний Комітет припинив своє існування разом з КПУ, колишній Інститут історії партії — Оруеллівське «Міністерство Правди» — був переведений зі своєї юрисдикції до Академії Наук України, доповнений відділом юдаїки й перейменований на Інститут національних відносин і політології. Я працюю там в одному кабінеті з колишнім директором, котрий виявив зацікавлення до історії культури, мило спілкуюся з колеґою поважного віку, котра мою роботу на тему українського національного комунізму 1920-х років колись назвала проявом «людиноненависницької» ідеології, і ми вітаємо один одного з виходом останніх публікацій. Нині вона також виявляє зацікавлення до національного комунізму.
        Не все в Україні «совдепія». Наприклад, завжди існували письменники, котрі ніколи по-справжньому не були «радянськими людьми». Києво-Могилянській академії, де я також працюю, поталанило бути знищеною ще імперською Росією й відновленою тільки після того, як Україна здобула незалежність. Це означало, що туди змогли набрати найкращих, кого тільки можна було знайти. Тут немає баласту. А мої власні доброзичливі інтелектуальні й особисті стосунки в тому закладі, що був колись осердям «совдепії», її «Міністерством Правди», означають, що стара інтелектуальна інерція комунізму долається навіть там.
        Але вага цієї інерції величезна. В більшості університетів відділами політології є насправді просто перейменовані колишні кафедри наукового комунізму, збіднілі співробітники яких не мають ані фізичного, ані лінґвістичного доступу до західної літератури. Також їм часто бракує концептуальних інструментів, необхідних для її розуміння. Мало того, колишні історики партії нині викладають політологію, світову історію та історію України. Залишається незмінною стара категоризація, як, скажімо, опис Американської революції і громадянської війни в США як першої і другої Американських буржуазних революцій, або Першої та Другої світових воєн як Імперіалістичної війни та Великої Вітчизняної війни за Батьківщину, незважаючи на деяку поверхову українізацію через не завжди цілющий вплив української діаспори. Відділи економіки укомплектовані викладачами, котрі мають слабке уявлення про те, як західні економіки насправді працюють, й ані найменшого уявлення про те, як працює їхня власна економіка. В останньому їх не можна винуватити. Всюдисущий процес, що його українці звуть «тінізацією», тобто вичавлювання економічної (і часто політичної) діяльності туди, де податківці не можуть її знайти, означає також переховування процесів від наукового аналізу. Здається, ніхто насправді не знає, як ця країна економічно функціонує.
        Одна річ кришталево ясна — економіка працює погано. Приватний сектор у торгівлі розвинув багато в чому паразитичні відносини з державним сектором, який держава вже не може контролювати, але продовжує субсидувати, щоб уникнути катастрофічного безробіття. За нестачі готівки підприємці продають активи в ході масової декапіталізації, у той час як податки й видатки за комунальні послуги встановлені настільки вищими для приватних підприємств, ніж для державних, що виробляти продукцію в приватному секторі просто невигідно. Система перебуває в глибокій біді й наскрізь корумпована. Зрештою, коли люди не можуть жити на свої офіційні доходи, вони знаходять способи доповнювати їх.
        Ви приїхали в країну в глибокій біді, з глибокою потребою того, що ви можете їй запропонувати, і глибоко боїться прийняти вашу допомогу. Основні рішення про те, якою країною Україна хоче бути, відкладені через політичний глухий кут між виконавчою владою, якій бракує реальної економічної експертизи, але яка виявляє прихильність до приватизації, і парламентом під контролем комуністів і їхніх союзників. Буде Україна капіталістичною чи соціалістичною? Буде вона надавати правові ґарантії для приватної власності чи просто дозволить їй існувати? Буде реформувати податки й структуру комунальних платежів, щоб зробити можливим підприємництво, чи продовжить покладатися на державний сектор, що розвалюється? Буде вона європейською країною чи буде «інтеґрована» в СНД/Євразію, схиблена збереженням єдності й привілейованим положенням у тому, що Лев Гумільов назвав російським «суперетносом»? Чи зможе, і чи повинен півфеодальний колгоспний лад перетворитися на щось схоже на західний аґробізнес? Коротше кажучи, чи Україна впорається?
        Ви можете допомогти народу цієї країни відповісти на ці питання, навіть якщо ви не зможете відповісти за них. Українці дуже потребують інтелектуальних інструментів, які ви можете надати їм для того, щоб серйозно взятися за проблеми справді ґлобального масштабу. Рідко кому випадає такий шанс, зробити реальний внесок у добробут понад п’ятидесятимільйонної нації. Ви можете допомогти врятувати від небезпеки одного з членів людської родини. Мало яке з покликань є настільки ж шляхетним. Як той, хто зв’язав свою долю з цією землею і її народом, я можу тільки щиро побажати вам усього найкращого.


Джеймс Е. Мейс — доктор філософії, провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології НАН України, заступник головного редактора журналу «Політична думка», професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія».


  1. Дякую. Незвичайно реалiстичний текст як для полiтолога.

    Comment by pasterizovano — November 14, 2016 @ 06:47

    • У чому тут реалізм?

      Comment by xou_chan — November 14, 2016 @ 09:01

    • Навіть натуралістичний.

      Comment by magner58 — November 14, 2016 @ 20:03

RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

Website Powered by WordPress.com.

%d bloggers like this: