Діаріуш або тиск слова

November 8, 2016

Другий Київ

Filed under: Московія, Політологія — maksymus @ 16:04

 
При конструюванні історичної пам’яті, при усвідомленому конструюванні національної міфології, забування відіграє не меншу роль, ніж пригадування чи вигадування. Найвправнішим чином здійснене забування стирає з колективної пам’яті не тільки те, що ідеологи воліють забути, а й усе з цим зв’язане, саму площину оруеллівської «неподії», «нелюдини», «немісця» в цілісному наративі. Щоб на «білі плями» взагалі не було можливості наштовхнутися зсередини комфорту власної культури. І пробувати щасливо жити в ній.

Одне з найпростіших і найкоректніших визначень націоналізму стверджує, що це такий політичний принцип, згідно з яким політична та культурна одиниці мають збігатися (Ґеллнер). Якщо ж цей принцип порушено, якщо виникає напруга при розірванні своєї ідеально уявлюваної культурної одиниці політичними кордонами, леґітимізувати фактичний незадовільний стан речей можна тільки в два способи — військово-політичний, що має силою привести кордони у відповідність до ідей, та культурно-політичний, що переформульовує самі ідеї відповідно до кордонів. Пригадуючи, вигадуючи і… забуваючи.


“When we’re forgotten, we cease to exist.” (Merlin, 1998)

Дивним чином, склалося так, що російські правлячі верстви ніколи в історії не формулювали свої належності, належності підданих, усередині фактично належного їм, сподіваючись на військову силу. (Київський князь Володимир Великий унаочнює…) Починаючи з сивої давнини, коли свої князівські столиці, від Володимира-Заліського до Москви з Тверрю, мислили «Другим Києвом», «Третім Римом» чи «Новим Царгородом» з відповідними претензіями, продовжуючи в імперський період новозакладену на Неві столицю гордовито уявляти як «вікно в Європу», «Північну Венецію», «Північний Рим», «Новий Амстердам», «Північну Пальміру». Створювані в різні часи історико-політичні концепції спонукали московитів захоплювати сусідні Новгород і Київ, новочасних росіян марити завоюванням проливів і Константинополя, а радянських людей готували до кінечного охоплення усього світу.

Коли з розпадом СРСР західні кордони імперії, що руйнується, відкотилися до межі майже XVI сторіччя, це водночас означало поразку усіх великих московських проектів, релігійних, етнічних, класових. А отже, штовхало кремлівську еліту перевизначати новітню стратегію на новому матеріалі. Програш у «Холодній війні» призвів до того, що після тих провалених світових проектів залишився мінімальний набір можливостей між нульовим єльцинським національним варіантом самовизначення росіян усередині Російської Федерації та путінською півофіційною претензією вітчизняного націоналізму на всі колишні радянські території.

Завдання непросте, адже великі наративи залишили на своїх уламках безліч ідентичнісних проблем, що їх стало неможливо розв’язувати в новітніх національних кордонах. Створювані в інші історичні періоди, на інших територіях, іншими ідеологіями, для інших потреб, уявлення про себе і світ мали бути переформульовані сучасною елітою для потреб сучасності. Що таке Російська Федерація? На чому ґрунтується її леґітимність? Пригадуючи класичне українське питання, треба знайти відповідь, хто такі росіяни і чого вони хочуть?

Цього року московський листопадовий парад на честь річниці параду став дивовижним прикладом практики забуття. Уламки колишньої радянської історії, радянської леґенди виникнення країни і здобуття нею перемоги у священній війні стають придатними сучасним росіянам тільки через забуття їхнього радянського осердя. По сучасній Червоній площі повз винесений у тінь Мавзолей проходить парад техніки й костюмованих акторів з двоголовими орлами та триколорами, що його ставили наче голлівудівські сценаристи на своєму інвентарі. Вимушене забуття одного спонукає шукати опертя на пригадуванні й вигадуванні другого. Якщо не радянська, то яка? Православна, — одразу дається невибаглива відповідь. А значить, потрібно приймати інший наратив, визначатися, хто і коли хрестив уявлювану новим чином спільноту, приймаючи комплекс ідей, що задаватимуть певну ідентичність, цілком усвідомлено, ба навіть на рівні законодавства, формулюючи нове уявлення про російську націю.

Отут, як і багато століть тому, знову з’являється Київ і його славетна історія. Тисяча кілометрів чи тисяча років не проблема для профілю уяви. І поруч з парадом на честь параду зводиться репліка класичного київського монумента, київський князь з хрестом. Ідеологічне забуття є дуже потужним інструментом, випробовуваним неодноразово. Можна святкувати річницю заснування Ленінграда, не згадавши про Петра I. Можна проходити парадом у «червоний день календаря», не згадавши про Жовтневий переворот. Можна відзначати тисячоліття хрещення чи ставити кам’яну постать київського князя без Києва. Казковий Київ-град ніяк не асоцієються з відпавшим українським Києвом. Забули.

Та не виходить забути! Недарма істерить на радіо «Ехо Москви» О. Венедиктов, називаючи встановлення монумента Володимиру Великому «ознакою окупації Москви українськими націоналістами» і «перемогою бандерівської пропаґанди». Професійний журналіст, колишній учитель історії, тобто подвійно професійний пропаґандист, одразу схопив   небезпеки ідеологічної невдачі засвоювання Києва без Києва. Та логіка державної машини невблаганна; кордони XVI ст. штовхають й офіційних ідеологів спиратися на вже випробувані шаблони. Решту має доробити армія, якою еліти ще сподіваються виправити невідповідність ідеології фактичному стану речей.
 

Advertisements

2 Comments »

  1. А тим часом українські воїни вітають окупантів з національним святом http://iskra75.livejournal.com/144074.html

    Comment by magner58 — November 10, 2016 @ 08:38

    • Проблема в тому, що це не національне свято, як жодним чином не був національним «червоний» день, на забуття якого російська влада і намагалася нашвидкуруч створити такий замінник. «Смутне свято зі смутним смислом» (С. Бунтман). Якими смислами наповниться в майбутньому, подивимося. Поки ж цей день у РФ став експериментальним майданчиком російської влади для відпрацьовування політики керованості по відношенню до праворадикальних рухів. Вмикають «Русский марш» — вимикають. Дивляться, як тушка смикається. Нас це мало стосується.

      У нас таким замінником листопадового дня при Кучмі пробували зробити день визволення Києва, явно не без російських технологів, про що напевно свідчить звертання до священності Другої світової.

      Comment by maksymus — November 10, 2016 @ 09:59


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

w

Connecting to %s

%d bloggers like this: