Діаріуш або тиск слова

June 1, 2015

Рудий пес

Filed under: Історія, Московія, Розваги — maksymus @ 23:52

 
Сюжет чудового австралійського фільму «Рудий пес» (Red Dog, 2011) розгортається в шахтарському містечку Дампір. Вірність непересічного собаки з кличкою Рудий настільки вражає простих місцевих рудокопів, що вони як один виходять на протест проти урядового наміру встановити пам’ятник чужому капітанові Уїльямові Дампіру. Бо той англійський капітан, досліджуючи колись північно-західне узбережжя Австралії, тільки й зробив, що записав у журнал про їхню батьківщину зауваження про навалу комарів, натомість Рудий пес, дарма що нерозумна тварина, був важливим членом громади. І тому, якщо і треба комусь ставити пам’ятник, то не якомусь Дампірові, а нашому Рудому! Літературно оброблена кількома відомими письменниками історія про собачку стала візитівкою міста, а пам’ятник найвідвідуванішим знаком для туристів.

Достеменно невідомо, що зауважував київський князь Володимир Святославич про ту далеку заліську місцину, де згодом побудують Москву, коли ходив походом на волзьких булгар. Але величезний пам’ятник йому московські власті нині збираються встановити в себе. Побіжного погляду на проекти досить, щоб побачити, що це своєрідний виклик київському пам’ятнику. Перегукуючись з нашим монументом композиційно — чоловік з хрестом, — московська модель вражає відмінністю аґресивного виразу обличчя й напруженого натиску гіпсової постаті. Напруга зрозуміла, росіяни, конструюючи свою історичну пам’ять, намагаються вибудувати собі таку прийнятну історію, де вони мали б якесь власне відношення до київського князя, що йшла б в обхід Києва. І теперішнього, і древнього.

З’явилася негайна реакція дотепників на новину. Характерний кумедний діалог О. Невзорова й Ольги Бичкової в програмі «Особлива думка»: (Я вражений успіхами українського лобі.)

— …вже є модель, пам’ятник князю Володимиру, що його збираються ставити на Воробйових горах у Москві. — О. Бичкова.
— Тобто українці зібралися ставити чи якась проукраїнська партія? — О. Невзоров.
— Ні, які українці. Московський скульптор.
— Олю, Олю, ти щось, — я тебе запевняю, — ти щось плутаєш. Я розумію, що є, звичайно, деякий присмак поразництва, і що, можливо, є якісь референтні групи, які ж…
— Поразництва в сенсі…
— У сенсі трагедій відносин з Україною. Але не до такої ж міри, щоб на Воробйових горах ставити одверто українського князя. Князя української Русі, оскільки тоді ніякої [іншої] взагалі…
— Ви все пропустили, чи не так?
— Та цього просто не може бути. Або дурить твій Інтернет…
— Пам’ятник князю Володимиру.
— Прямо в Москві?
— Читаю.
— Ось прямо втілення усілякого можливого українства стоятиме у вас над Москвою?
— Ну, звісно. Його хотіли на Луб’янку поставити на місці пам’ятника Дзержинському. Тепер усі обговорюють цей оглядовий майданчик, я не розумію, чого я маю розповідати. Прийшов Невзоров коментувати новини, але він не знає найголовнішої події в країні. Боже ж мій. Тільки життя в культурній столиці вас…
— Я вражений успіхами українського лобі.
— Художник РФ народний Салават Щербаков. Я знайшла.
— Ти ж розумієш, що тоді ніякою Московією ще й не пахло. Що це абсолютно український персонаж. І ось так брати його і встановлювати над Москвою. Я б сказав такий сильноватий хід.
— Це, мабуть якась закуліса. Я думаю, що це шоста або сьома колона орудують у нас в столиці.
— Я гадаю, що він портретно зберігатиме схожість з Ярошем.
— Я не бачила.
— Я думаю, що, швидше за все, справа в цьому.
— І візитку тримає й показує її всім з Воробйових гір, щоб краще видно було.
— Так. Одначе, прецікава історія.

 

* * *

Пам’ятник князю Володимиру Великому в Києві, побудований 1853 року, був узагалі першим київським пам’ятником, якщо не рахувати спорідненої колони Маґдебурзькому праву. Тоді він призначався для виконання потрібних імперії візуальних функцій історичної пам’яті, зв’язуючи місцеву історію з політичним антипольским замовленням імперського центру. Фіґура князя-хрестителя нібито прийшлася для цього завдання якнайкраще. Проте петербурзька влада, нав’язуючи князя Володимира яко російського святого, прорахувалася серйозно, не зваживши на місцеві особливості. Для російської півночі він був чужий святий, не менш віддалений, ніж святі Константинополя; для Києва ж Володимир Святославич був осердям місцевої ідентичності. Адже постать Володимира до середини XIX ст. являлася місцевим ідеологічним прапором, рівним за потужністю хіба що теперішньому Шевченкові. З Володимиром Великим князя Острозького порівнював Герасим Смотрицький, а Івана Мазепу Феофан Прокопович. На той час це був ще цілком живий символ. Мало того, як це чудово видно на прикладі колони Маґдебурзькому праву, що є насправді нижнім пам’ятником князю Володимиру, на який збирали кошти кияни, постать князя-просвітителя в нас завжди йшла в зв’язці з горожанськими правами й політичною незалежністю. А пам’ятник з хрестом на гірці згодом став місцем української історичної пам’яті, одним з важливих символів нашої самостійності. Коли під час визвольних змагань українські діячі вибирали національний герб УНР, то знак князя Володимира був зрозумілим вибором. Поставити в провінційному місті настільки потужний символ й не бачити в ньому викликів центру, треба було бути надто неуважними і нецікавими. (Згодом тієї ж помилки припустилися і при встановленні пам’ятника Богдану Хмельницькому. Коли українець згадує своїх князів чи гетьманів, то згадує про власну гідність, прагенння прав і свобод, росіянин в тих же іменах бачить тільки знищення окремішності, розчинення всіх загалом у негідному й безправному російському світі.) Через саму неуважність святий князь з хрестом дивом пережив навіть радянський період, коли і князів, і хрести валили в першу чергу.

Далеку владу не можна сильно винуватити, символізм не побачив і Тарас Шевченко, з дитинства вихований у столицях. Володимир Святославич для нього абсолютно нічого не значив в українському контексті: «Так отакії-то святії оті царі». Під час спорудження художник ще відбував своє заслання в Казахстані, а коли через кілька років зміг повернутися в Україну, то легковажно зауважив про монумент роботи свого знайомого петербуржця П. Клодта: «Що то за пам’ятник? Поставив якусь каланчу, а зверху Владимира, мов часового на варті: стоїть та дивиться, чи не горить що на Подолі?» (З бароном Клодтом вони потім мали нагоду обмінятися роботами, Шевченко виконав портрет, а Клодт посмертну маску.) Іронію перейменування університету св. Володимира на університет Шевченка важко тут не згадати.

Теперішнє спорудження монумента великому київському князеві в Москві цілком зрозуміле в поточних політичних обставинах (окупація Севастополя, протягування сакральності Херсонеса, збіг з іменем очільника РФ). Але не надто логічне з погляду давно виробленого імперського наративу, що Володимира Великого (в їхньому іменуванні Святого) ставить на другий план перед більш великим і значущим для росіян Володимиром Мономахом з його заліською гілкою нащадків. Саме тому природно виглядає гуморна реакція журналіста Невзорова про українське лобі, що просуває свої символи. Адже контексти Володимира Святославича з контекстами імперської столиці надто далекі й непоєднувані. Проте для конструювання пам’яті немає нічого неможливого. Змогли ж колись зробити засновником Москви київського князя Юрія Долгорукого, легко перевигадають і Володимирові нову легенду. Скажімо, побував князь на мокрому болоті й відзначив навалу комарів…  

Далебі, австралійський пам’ятник Рудому псові значно доречніший. Проте рудокопи з Дампіра мали право голосу в своєму місті, а от москвичі ще ні.
 

Advertisements

1 Comment »

  1. Олексій Венедиктов. Персонально ваш, 15 жовтня 2016 р.

    С. Бунтман. Сьогодні вночі везуть Володимира.
    О. Венедиктов. Ну, Сергію, установка Володимира Київського — це ознака окупації Москви українськими націоналістами. Він — Володимир Київський, хоч трісни, хоч лусни. Це точно вороги президента Путіна, які прямо біля його резиденції ставлять великого князя Київського, нагадуючи йому, що Київ недалеко, що Москва — провінція Києва, а не Київ провінція Москви. Ну, при Володимирі Київському Москви ж там… Ми ще були фінами та уграми, що називається, але насправді, треба розуміти, що він — Володимир Київський, Великий князь Київський. Це треба точно пам’ятати. Це знущання над Путіним.
    С. Бунтман. Так що ти вважаєш, що це перемога бендерівської пропаґанди?
    О. Венедиктов. Абсолютно. А чия?
    С. Бунтман. А чия тоді! Кому ще це потрібно?
    О. Венедиктов. Ще раз: він великий князь Київський. І ніколи не був великим князем Московським.
    С. Бунтман. Так, виходить, «приїжджай до мене в Москов», як писалося тоді.
    О. Венедиктов. Слухай, це теж було через 150 років, «Приїжджай до мене в Москов». Москов згадується через 150 років після Володимира. Ви про що? Я вже не кажу про те, що пам’ятник людині з таким веселим характером…

    Comment by maksymus — November 8, 2016 @ 14:27


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: