Діаріуш або тиск слова

December 18, 2014

Претензія культури меншини

Filed under: Культурологія, Політологія — maksymus @ 11:08

 
Про всесвітньо відомого російського письменника Андрія Куркова ходить жарт, що його всі знають, ним всі захоплюються, але ніхто не читав. Я сам належу до тих, хто ніколи не читав його творів, і навряд чи колись зберуся прочитати, тож про письменника Куркова маю уявлення виключно через український медійний образ, створений всюдисущими журналістами навколо обставин його життя й політичної позиції. Це гарний образ, гадаю, росіянам пощастило, що мають ще одного талановитого представника своєї культури за кордоном. На цьому можна було б завершити, якби не одна дрібничка — Андрій Курков наполягає на тому, що він не російський, а український письменник. Отже, визнаний російський талант, котрий здобув популярність у своєї російськомовної аудиторії саме через російську творчість, через цікавість світу до російської культури, через особливості функціонування російського культурного продукту має астрономічні для українських масштабів тиражі й численні переклади на інші мови, зрештою претендує на належність саме до української літератури. Такої собі «теж української», хоч і російськомовної. Наче ожив сюжет з народної казки про рукавичку, тільки в ролі переляканих казкових звірів на російськомовного ведмедя, що десь загубив шлях до свого теремка, здивовано й з одвертим нерозумінням дивляться власне українські мешканці української літературної рукавички.

Останній з епізодів навколо присутності російської культури в Україні стався, коли при врученні Сергію Жадану премії Бі-бі-сі той запропонував створити номінацію для російськомовних письменників України, політично небажаних у самій РФ. Мабуть, немає нічого дивного, коли творчість, зокрема, літературний процес мовами меншин, відзначається своїми преміями, окремими від національних. Таким чином меншини, що знаходяться на межі зникнення, одержують додатковий інструмент відтворення своїх малих культур у чужих національних державах. Але як це стосується російської, яка має свою власну величезну систему відтворення в сусідній багатомільйонній країні?

Тут треба пояснити, що в сучасному світі відтворення культури давно покладене на інститути національних держав. Немає більше тих оспівуваних ще століття тому народних товщ, що існують самі по собі. Загальна освіта, державні комеморативні практики, національні конкурси талантів, ті незліченні суспільні механізми, що тримають сучасні культури життєздатними, а не етнографічним курйозом. При наявності вагомих політично меншин (як росіяни чи кримські татари в Україні) національна держава, стиснувши зуби, змушена допомагати і їм відтворювати свої локальні культури, але не замість, а тільки додатково до обов’язкової загальнонаціональної.

Наколо пропозиції Жадана спалахнула жвава дискусія, яка чудово окресила бажання представників російської культури в Україні використовувати якомога більше українських національних ресурсів для себе за рахунок української культури, маскуючи, зовсім як зозуля в чужому гнізді, свою облудну пропозицію. У відповідь було проголошене і небажання представників української культури відмовлятися від єдиного обмеженого ресурсу України на користь загрозливої чужої країни-аґресора. Для нас обурливою є сама ідея штепсель-тарапуньківського співіснування української й російської культур на рівних в одному українському просторі.

Андрій Курков, захищаючи присутність російської культури в Україні, зауважив: «відкидання російськомовного українського контексту українською україномовною культурною елітою означає публічне і політизоване ігнорування самого факту існування російськомовної української культури». Гадаю, це не іґнорування знічев’я, а ключове питання самого виживання української еліти в умовах, коли російська присутність в Україні обертається зі століття до століття не збагаченням української культури, а збройною анексією й окупацією, тиранією, кров’ю, одностайною брехнею російськомовної преси й тому подібними традиційними радощами присутності російського світу.

У процитованому записі Курков зауважив, граючись словами, що «український демократ закінчується там, де починається питання існування російської мови в Україні», чим самим гучно проголосив, що зовсім не є українським письменником, яким називає себе, а зовнішнім по відношенню до України й української культури. Вдаючись до колоніального дискурсу, як і будь-який росіянин, він одразу зламався на українському питанні, що й передбачав не Вернадський, а Винниченко. Адже мовне питання лежить перед демократією. Не може бути демосу, коли в політичному просторі на рівних присутні різні, ворогуючі на культурному рівні дискурси, як національний український та колоніальний російський. Демократія це мова; в Україні це українська мова, мова демократичних процедур, мова народу й мова гілок влади. Меншини мають долучатися до національної держави через цю мову. Долучатися до національної культури в індивідуальному порядку, за бажанням зберігаючи свої локальні належності, мови меншин, релігії тощо як додаткові, особисті. Андрій Курков нащось запитує журналістів про обізнаність представників української культури з літературним процесом у меншин, але це питання не має сенсу. Представники меншин, котрі пишуть своїми мовами, звичайно долучаються до культури більшості через переклади, через рецензії, через медійний дискурс, як до української культури потрапляє сам Курков. Якщо немає каналів, де б для українців перекладали творчість представників меншини українською мовою в українських смислах, то вони ніяк і не будуть присутні в українському контексті.

Ні російський, ні той же кримськотатарський культурний продукт не можуть належати до української культури без перекладу на українську мову. Посередництво мови є абсолютною вимогою долучення до чужої культури. Скажімо, «полцарства за коня» — не просто англійська культура, а вже російська, це російський переклад Шекспіра. Так само зі змінами, з прилаштовуванням адаптуються через українську мову і будь-які іншомовні твори, представником хоч якої чужої культури створені.
 

23 Comments »

  1. Власне, я не розумію про що мова йде. Він хоче чого? Грошей з бюджету? Російської як другої державної?

    Comment by irenetrix — December 18, 2014 @ 12:31

    • Стандартне колоніальне побажання російськокультурної людини, щоб Україна забезпечила йому можливість не чути і не знати українську мову.

      Comment by maksymus — December 18, 2014 @ 12:56

  2. креоли хочуть свою культуру називати українською. Буде те саме ,що з американцями, де американська без приставки “індіянська” ототожнюється з культурою колонізаторів.

    Comment by u_o_i — December 18, 2014 @ 13:15

  3. От я теж не читала і не знаю нікого, хто б читав.

    Comment by tin_tina — December 18, 2014 @ 14:01

    • Я читав. Правда лише одну книгу, давно, й мало що пам’ятаю, та все ж. :)

      Comment by o_teren — December 19, 2014 @ 00:23

      • Ну то вже одну людину знаю :-)

        Comment by tin_tina — December 19, 2014 @ 09:23

        • Я читав “Бикфордов мир” (1993) …    … виданий тоді ж (перше і, мабуть, єдине видання), що я 2002го купив з асфальту на вже не існуючому Сінному Ринку у Києві.

          Згадав, ще й “Милый друг, товарищ покойника” (2001) читав в ті ж роки – запамйаталося, що там центр подій – реальне кафе на Братській вулиці у Києві поруч з котрою я все життя ходжу регулярно.

          Comment by 22he_travnya — December 19, 2014 @ 23:04

  4. Дивно, я ще в студентські роки прочитала роман Куркова “Смерть чужого”, виданий українською. Щоправда, він на мене справив враження легкого детективного чтива, тому не виникло бажання цікавитись іншими творами цього письменника.

    Щодо мови, ситуація складніша. Пропозиція того ж Жадана лежить радше в політичній площині – підтримати тих росіян, які виступають проти імперської політики РФ. Додаткова номінація була б засобом підтримки не зникаючої культури, а радше загроженої позиції – це щось на кшталт того, як в західному світі підтримували радянських дисидентів. Ну а взагалі, російські впливи в українській культурі потребують відстороненішого аналізу, але це вже завдання, мабуть, на повоєнні часи.

    Comment by irengloria — December 18, 2014 @ 15:32

    • Отже, ви експерт по Куркову! Справді, важко знайти когось, хто читав. Але ваше знайомство через українську версію підтверджує мою тезу про засвоєння культурою іншомовної творчості через переклад.

      Підтримувати дисидентів це святий обов’язок демократій, але треба знаходити такі способи підтримки російських біженців, що не загрожували б існуванню країни, що приймає їх.

      Comment by maksymus — December 18, 2014 @ 17:03

      • Такі способи непогано апробовані постсовєцькою Україною. Наприклад, угорська меншість, словаки, румуни чи німці Закарпаття мають відведені години ефірів і полички книгарень – ніхто з них не претендує вставляти свої п’ять копійок своєю мовою, коли україномовні отримують свій продукт. На жаль, ця хитка, але непогана справедливість, не стосується російської в Україні загалом, чому й справедливо розцінюється адекватами, як паразитування чи русифікація – без схожого підходу до російської, як до будь-якої іншої мови меншин, державна і соціальна політика приречена на поразку. Що ми й відслідковуємо тепер…

        Comment by promonaut — December 18, 2014 @ 18:14

        • Це слушне порівняння функціонування мов російської та всіх інших меншин. Претензії російської на присутність у кожному українському продукті мають завжди порівнюватися з такими ж білоруськими, угорськими, польськими тощо.

          Comment by maksymus — December 18, 2014 @ 18:49

      • Ну, експертом мене назвати важко, адже ніколи не заглиблювалась у попсову літературу :)

        А коли йдеться про іншомовну творчість, цікаво було б порівняти теперішній холівар навколо російської із сприйняттям західноукраїнцями польських впливів до середини минулого століття. Думаю, там теж можна знайти приклади двомовності.

        Comment by irengloria — December 18, 2014 @ 19:44

        • На Західній Україні культурний вибір мав бути зроблений не тільки між українською і польською культурами, а й сам український вибір міг бути зроблений як москвофільський, так і народницький. Те, які тексти народжувалися в кожні групій, є чистою, майже лабораторною демонстрацією визначальної ролі мови в національній культурі.

          Comment by maksymus — December 18, 2014 @ 19:53

        • Безперечно. Яскравий приклад – Франко і його відповідь на закид “як він може писати польською мовою” – “Можу, бо вмію”. Ряд повістей Франка писалося саме польською (а статей- німецькою) і лише потім автор чи хтось інший перекладав їх українською.

          Ряд письменників (наприклад, Стефан Грабинський, автор усіляких страшилок і кошмариків) далеко не відразу визначився, якою мовою він писатиме – в підсумку перейшов на польську. Всі знають, що О.Кобилянська починала писати німецькою.
          Взагалі роль німецької мови в цьому культурному протистоянні доволі цікава – українці використовували її як свого роду противагу. Більш-менш так, як ми зараз англійську… з тією поправкою, що вони тоді загалом краще володіли німецькою.

          Comment by tin_tina — December 19, 2014 @ 09:29

  5. Мова як абсолютна вимога долучення до культури — ця теоретична теза звучить майже вірно. Але завдяки цьому “майже” — здатне перетворитися на майданне гасло імені Фаріон. Втомились цитувати: мова — це домівка буття. А що за буття живе у цій домівці, ви здогадуєтесь? Між іншим, у ній живє і буття Куркова.

    Comment by anonymous_lj — December 18, 2014 @ 19:43

  6. Мушу вас, Максимусе, нажаль, засмутити: у цій статті очевидно присутні елементи національної дискримінації. І не тому, що ви вважаєте, що не потрібно спонсорувати культуру меншин (хоча це складніше питання ніж показано у вашій статті). Й не тому, що ви наполягаєте на домінуванні однієї мови в національній культурі. А тому, що ви переконані, що у всіх носіїв іншої мови і культури завжди присутні одній й ті самі негативні характеристики. Якщо вам так справді не подобаються нацисти, як ви демонструєте, я б вам радила переглянути своє ставлення до національного питання.

    Чому ваша спрощена картина українсько- російських відноси невірна пояснювати довго, до того ж вашу думку не змінити (ідейність – страшна сила). Мене лише цікавить відповідь на питання: що вбиває – пістолет чи стрілець?

    Comment by yulia_peacedove — December 18, 2014 @ 20:29

    • Моя ідеологія — додумана до кінця демократія. Це страшна сила, вона в останні сто років перемогла всі інші ідеології у світі. Сучасний світ національних держав, об’єднаних в ООН, це наслідок її переможного поступу.

      У всіх людей різні характеристики з величезними розбіжностями, і в українців, і в росіян, якщо розглядати окремо кожного. Коли дивитесь на найвищу в світі людину і найнижчу, важко бачити в них щось спільне, але якщо розглядати цілу групу людей, подібність стає зрозумілою. При всіх відмінностях, що проявляються в радикальних відхиленнях, для кожної групи можна виділити певні загальні характеристики, які відтворюються саме як групові, і які потім стають помітні й на індивідуальному рівні. Наприклад, для росіян історично характерна зневага до мов колишніх колоній. І ця зневага проявляється не тільки як групова, що відтворюється всюди, і в самій РФ, і в колишніх радянських республіках, а й на окремому рівні, як обговорювана вище вимога того ж Куркова про визнання російської культури такою ж українською як і власне українська. У Куркова вона проявляється мило, у, нехай, Мотороли, котрий стріляє за українську мову, жахливо, але це той самий прояв тієї самої російської культури.

      Толерантність у національній державі ґрунтується на тому, що держава не бачить груп ідентичностей, розглядаючи кожного з однаковими правами і обов’язками. І в ідеалі не має підтримувати такі групи.

      Comment by maksymus — December 18, 2014 @ 20:49

      • Як все просто, коли нема відтінків, все чорно-біле, а навколо одні пішаки. Давайте розберемо відпочатку.

        Розглянемо людину. Вона народилася.
        Чи народжується вона одразу з особистістю і свідомістю, чи формується поступово навколишнім середовищем? Я переконана, що формується поступово.
        Протягом свого життя вона зустрічається з багатьма зовнішніми стимулами і реагує відповідно до свого попереднього досвіду. Кожна нова подія вносить в її особистість щось нове. Я переконана, що людина постійно розвивається протягом життя, в неї не має сталої самості, яка одного разу сформувавшись цементується назавжди.
        Тепер уявимо мільйони таких людей, які не є одновимірною множиною підігнаних під теорію статистів, а постійно змінюються, вдосконалюються, деформуються, в залежності від оточуючого середовища, і відповідно своєму попередньому розвитку.

        І ви, дивлячись на цей швидкоплинний людський океан, можете зі всією серйозністю стверджувати, що всі ті, кого ви визначили росіянами, будуть завжди поводитись однаково? Це було б смішно, якби не було так сумно.

        Повернемося до питання, на яке ви не відповіли. Що вбиває – пістолет чи стрілець? Підкажу, рішення цієї загадки можна знайти в моїй історії про педофілів ;)

        Comment by yulia_peacedove — December 20, 2014 @ 11:26

        • Навколишнє середовище це річ має бути досить стала, якщо може сформувати поступово щось і когось. Одного сформувало, другого, а там покоління за поколінням. Тож зміни будуть помітні, неодмінно, спершу відхиленнями, скажімо, вигнанцями, як Герцен і втікачами, як Печорин, а потім, можна сподіватися, що їхній прорив поступово стане нормою… А от не стає чомусь. І покоління за поколіннями, через революції і геополітичні зміни російське середовище визначає норму через те, що ми бачимо зараз.

          Я читаю зараз публіцистику Єфремова початку XX ст. Замінити прізвища і повторення російської аґресії проти України майже тотожнє. Сто років, а поведінка однакова. (До речі, однакова з сучасною поведінка й української спільноти. Петлюри помпують, Винниченки з Грушевськими недотягують, отамани, гм, отаманять.)

          Comment by maksymus — December 20, 2014 @ 14:50

          • Щоб проявилась певна форма, справді, потрібен поступ. А от щоб її незворотньо змінити – достатньо одного поштовху. Якщо людина не сидить у кімнаті з білими стінами, то в її навколишньому середовищі постійно з’являються нові можливості для змін, і одного ранку можна прокинутись з хітиновим панцирем.

            Людям притаманно помічати схожість. Це людська природа шукати пояснення новим речам в уже відомому.

            А що в цій картинці бачиться вам?

            Comment by yulia_peacedove — December 20, 2014 @ 21:37

  7. Демократія не може бути додумана до кінця ( і не дай боже перетворити її на ідеологію!) за визначенням, оскільки це політика. Тобто життєво-практичні стосунки між людьми у полісі, які додумати, за визначенням, не можна. Толерантність, якщо вийти з башти зі слонової кістки, грунтується також саме на матеріальній підтримці, створенні чи державою чи правовою суспільністью ООН реальних умов життя для кожної окремої групи ідентичності, якщо це робиться. Тобто на ясному баченні дійсних потреб тієї чи тієї групи та ясному розумінні, як такі потреби забезпечити. На жаль, таких ресурсів замало і ніколи не вистачить задовольнити всі без виключення групові партикулярні інтереси. Як ідентичність не можна додумати, а треба проживати, так само у людства ніколи не вистачить матеріальних ресурсів, щоб однаково задовольнити безкінечні породження інтересів ідентичностей та мультипликацію останніх. Отже ніколи не буде справедливості і омріяного рівного права для такого розуміння толерантності, як ваше. Пожалійти Куркова та його російськомовних колег-українців, майте волю до толерантності, яка не може бути придумана!

    Comment by anonymous_lj — December 19, 2014 @ 05:32

    • «Додумана до кінця демократія» це цитата з класика української політичної думки про основи національної держави, згадана мною у відповідь на закид про ідейність. Якщо в мене є понадідеї, то тільки такі.

      Гадаю, країни, в яких групи ідентичності (мовні, релігійні, расові) користуються різними правами, тобто люди належать до суспільства через посередництво якихось груп, а не в індивідуальному порядку, не можуть важатися справді демократичними. Виділення державою окремих груп, помічання їх, це виклик демократичності режиму, що не завжди закінчується добре.

      Comment by maksymus — December 19, 2014 @ 06:59

      • Не треба, невмоби Капітан очевидність, гадати про те, що країни, в яких групи ідентичності користуються різними правами, не можуть важатися справді демократичними та що це часто-густо закінчується конфілктами і війнами. Це коммон плейс. У цотму контексті класик української політичної думки виглядає трохи недодумано, як не зовсім класик. Між іншим, не буває додуманого права. Права і ідентичність знаходяться на різних рівнях реальності суспільства. Право, як до речі і мова (по-своєму) занурені у ‘життя’ ідентичності. Реалізація права й найчудової законності не буває без інтерпретації у конкретному контексті і на основі завжди особливих людських розумінь (інтересів), тобто залежить від іншого рівня реальності. У правовій, нормативно-регулятивній, реальності держава завжди-завжди виділяє окремі групи як основні. Наприклад, якщо команди в армії надавати на мовах всіх груп, що компактно проживають в нашій країні, то, очевидно, АТО не виграти. Або навчати у школах на мовах сотні партикулярних культурних груп — не вистачить коштів й у міносвіти США. Втім, щось робити з правами ідентичностей треба, що? Лише не зовсім те, що до чого додумались ви за допомогою наших чудових класиків. Більше істини і людяності — у деталях “не зовсім”.

        Comment by anonymous_lj — December 19, 2014 @ 13:59


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

Powered by WordPress.com.

%d bloggers like this: