Діаріуш або тиск слова

November 4, 2014

Клятва вірності прапору

Filed under: Мапи, Політологія — maksymus @ 10:08

 
Коли підглядаємо в розвинутих країнах моделі розбудови суспільства, щоб нарешті видертися з пострадянської руїни, нас цікавлять переважно великі масштаби. Такі, наприклад, як загальна організація розділення гілок влади, або принципи функціонування ринків, банківської системи, преси, бібліотечних мереж чи кінотеатрів. Ми не бачимо, як кожна країна підтримує свої успішні політичні, економічні й культурні системи на непомітних маленьких рівнях. Таких на перший погляд незначних, а проте дуже важливих у загальній структурі, як те класичне «англійці ґвинтівки цеглою не чистять».

Серед другорядних од стороннього погляду майже завжди ховаються щоденні практики, які передують успішності великих масштабів. Хоча запозичити зовнішні ознаки великих рівнів легко, змусити їх належним чином працювати неможливо без розвинутої підтримки знизу суспільством. Можна застелити міста бруківкою й асфальтом, побудувати тротуари й газони, але важко відучити людей перетворювати їх на смітник чи паркуватися де завгодно. Можна швидко запозичити посади президентів та голів судів, але вони так і залишатимуться імітацією. Можна попризначати генералів й утримувати військо, але воно виявиться дезорієнтованим при першому ж нападі. Уважнішими треба бути до дрібних практик, які слугують змащенням для великих механізмів світових лідерів.

http://www.dailymotion.com/embed/video/x29bhsy
Епізод із серіалу «Залиште це Біверу». Жовтень 1958 р. (копія)
Гумористичний контекст підкреслює важливість ритуалу, не ставлячи його під сумнів.

 

Одна така національна практика виглядає дуже незвичною для більшості країн світу. Це присяга прапору (Pledge of Allegiance), яка вже століття промовляється щодня в школах США. Складена 1892 року, на річницю відкриття континенту Колумбом, вона зазнає критики і спричиняє судові процеси за впровадження 1954 року згадування бога, але досі продовжує незмінно обов’язково виконуватися американськими дітьми у більшості штатів, починаючи з дитсадків. У шкільній урочистій церемонії важливе все: повторення, присяга символіці, долучення релігійного аспекту. Республіканський символ віри. Для багатьох американців клятва на вірність прапору є одним з найважливіших дитячих досвідів соціалізації. Текст присяги заслуговує на увагу, не меншу, ніж до організації виборчого процесу чи грошової резервної системи:

        «Я клянуся у беззавітній вірності прапору Сполучених Штатів Америки та республіці, яку він символізує, нації єдиній і неподільній, під охороною бога, що ґарантує свободу і справедливість для всіх.»

        “I pledge allegiance to the Flag of the United States of America, and to the Republic for which it stands, one Nation under God, indivisible, with liberty and justice for all.”


Карта офіційного реґулювання «Клятви вірності» в школах США, 2008 р. (Синім показано штати, де промовляння обов’язкове, червоним на вибір, жовтим — штати без законодавчого реґулювання присяги.)

Подібні присяги на вірність головним символам колись пробували впровадити в школах Канади: «Я віншую прапор, символ моєї країни, й урочисто присягаю їй у своїй любові й відданості». В Арґентині написали свою «Молитву вірності прапору» (Oración a la Bandera), красиву, але непрактичну. За американським прикладом подібні щоденні підтвердження лояльності пробували повторити в деяких арабських країнах, на зовсім іншом ґрунті. Проте, через неуважність наслідувачів до дрібниць, ніде не змогли досягти такого всеохопного дотримання ритуалу, ба навіть не могли належно зрозуміти його потребу в своїх державних системах.

Наша країна на переломі, саме час створювати нові способи й механізми її функціонування, не тільки великі, а насамперед низові. Треба б нам придивитися до цієї успішної практики. В Україні останнім часом набуло популярності прилюдне виконання національного гімну та розфарбовування міст у синьо-жовті кольори. Маленькі дітки в національному вбранні співають гімн у супермаркеті щойно визволеного від окупантів міста — розчулює безпосередність. Але непідтверджені офіційними заходами і продумуванням віддаленої перспективи, такі виконання залишаються спонтанними, неоформленими, а тому запал піде на спад разом з очікуваним післяреволюційним відкатом. Шкільна ж присяга з коротким штампованим викладом основних принципів устрою держави могла б бути значно дієвішою, ніж будь-яка телевізійна наліпка про якусь незрозумілу «єдину країну» на російському серіалі. Це було б активне долучення майбутніх горожан до суспільства через публічне групове виконання, елемент колективної гри, повторення як визнаних усіма аксіом твердих положень присяги.

В одній побаченій мережевій розмові недалекий француз почав висміювати «Клятву вірності», як щось непотрібне й відстале. На що ображений американець резонно завуважив, можливо, тому французи і не могли ніколи самотужки захистити свою Францію від зовнішнього нападу, що не мали вихованої з дитинства поваги до свого прапора. Справді, легко висміювати чужу горожанську релігію, поки немає негайної зовнішньої загрози для вашої рідної країни. Проте в часи небезпеки неодмінно доведеться звертатися по допомогу до тих, хто ніколи не забуває справжню ціну свободи і демократії, що починається з таких щоденних суспільних практик.
 

Advertisements

36 Comments »

  1. абсолютно погоджуюсь

    Comment by sparrow_hawk — November 4, 2014 @ 11:15

  2. Так, ідейна складова дуже важлива для формування сильної нації, проте не вона є фундаментом, який тримає країну докупи. Не ритуали роблять націю сильніше. На мій погляд, все набагато прозаїчніше.
    Для сильної країни не потрібне примусове насадження єдиної мови, зовсім не обов’язково, щоб всі знали слова гімну чи любили українську вишиванку всією душею.
    Все дуже просто. Для сильної країни потрібна сильна економіка. Економічний добробут радикально зменшує прошарок тих нещасних ідьйотів, які ходять голосувати за дешеві пиріжки та гречку.
    Всі ці приторні любування красою української культури нагадують мені ставлення до жінки, яку потрібно любити за гарненьке личко. А те, що в неї в голові вітер гуляє і руки ростуть не з того місця, то не важливо! Головне співати добре вміє!

    Comment by yulia_peacedove — November 4, 2014 @ 11:58

    • Я щось чув про базис і надбудову. До березня цього року на станції метро «Театральна», колишня «Ленінська», був навіть вибитий напис вождя: «Ми цінимо комунізм тільки тоді, коли він обгрунтований економічно». А на одному з останніх з’їздів КПРС навіть ухвалили (уявіть, я пам’ятаю, бо застав ще час, коли матеріали з’їздів конспектували в школах): «…успіх виховання забезпечується лише тоді, коли воно спирається на міцний фундамент соціально-економічної політики».

      Проте розпад Союзу за національними, а не економічними кордонами, змушує скептично ставитися до заяв про первинність економіки. Якби економіка і добробут була визначальними, багато світових кордонів були б зовсім іншими, і лояльність до держави можна було б купувати. Проте національна культура часто змушує чинити проти свого економічного інтересу.

      Comment by maksymus — November 4, 2014 @ 13:03

      • Пхе! Я і в Бога не вірю. Піду зараз гілляку шукати. Це якщо зводити контраргументи до Reductio ad Stalinum.

        А якщо придивитись без упереджень, то складається зовсім інша картина. Розпався СеСеР по кордонам країн, кордонам визначеним тими ж комуняками. Крим хотів спочатку відділитись від України, але та ж економічна доцільність йому не дозволила це довести до кінця. Донбас був постійно незадоволений, що російська не друга державна, але залишався в лоні, через зав’язаність регіону на Українську інфраструктуру. Більше, ті люди, яких вихоплює об’єктив камери, говорять не про те як їм валянки не дають носить, а про те, що вони просто хочуть спокійно жити, спокійно отримувати свої зарплати/пенсії. Навіть гасло-рефрен цього регіону, не “Ми говоримо чистою російською”, а “Ми годуємо всю Україну”. Це одна з головних потреб людей – бути успішними; а успішність рахується не в калинових квіточках і пуп’яночках, але скільки в тебе “чистими” в місяць виходить, і чи можеш ти з рідними жити гідно.

        Comment by yulia_peacedove — November 4, 2014 @ 13:57

        • Проте «російський світ» прийшов зі зброєю в Україну не під гаслом про годування, а під гаслом захисту мови. Економічні гасла завжди вторинні за культурні. Коли на мітинґу стоять кретини з написом «Луганчанам не потрібні нахлібники з Євросоюзу», то плакат не про «нахлібників», не за нещасну економіку Євросоюзу переживають, а про сам Євросоюз, який уявляється їм чимось протилежним до всього їхнього світу.

          Comment by maksymus — November 4, 2014 @ 14:29

          • Країнам, які будують свою націю на протистоянні зовнішньому/внутрішньому ворогу, щоб втримати єдність потрібно постійно шукати нового ворога. В Радянському Союзі це були буржуї, куркулі, потім євреї, потім фашисти, потім американці. В нацистських країнах знайшли ворога в євреях. Японці – в китайцях. Чи ви хочете будувати країну на ненависті до іншого, як це робить росія? Що залишиться такій нації, коли припиниться зовнішня агресія? Шукати нового ворога?

            Гасло захисту мови – це лише привід, до того ж формальний, як вбивство Фердинанда. росії для існування потрібен ворог, щоб відвернути очі людей від тієї злиденності, в якій вони живуть. Те ж робили на наших виборах регіонали, кожний раз науськуючи російськомовне населення проти україномовного. І заради появи цього плакату дуже добре попрацювала пропагандистська машина, яка сформувала уявлення цих людей про Євросоюз. Дійсно, для них Євросоюз – це щось інше, чуже, але навіть на цьому плакаті люди написали, що їх дійсно непокоїть.

            Comment by yulia_peacedove — November 4, 2014 @ 18:26

            • Я не дуже зрозумів, як із того, що культура передує економіці негайно перейшли до ненависті до іншого. Чужа культура може сприяти успішості в економіці, може гальмувати. У наведених вами прикладах ненависть до ворога розпалювалася уже на економічному рівні, як заздрість до буржуїв, багатих, у німців ідеологічний расизм супроводжувався банальним пограбуванням. (Якщо порівняти риторику радянського і нацистського режимів, то популістські соціалістичні мотиви пограбування багатих і ненависть до лібералізму й демократії були тотожні.)

              Та це все веде далеко в бік. Хоч якою багатою чи бідною буде країна по той бік кордону, якщо тут проходитиме також культурний кордон, то виникатимуть і конфлікти без можливості порозумітися. І плакат про «нахлібників з Євросоюзу» це свідчення культурного розламу, а не економічного.

              Comment by maksymus — November 4, 2014 @ 18:57

              • Подивіться на свій попередній коммент. Ви навели приклад “російського світу” та його ненависті до інших. Ворога можна з кого завгодно зробити, незалежно від його переконань і схильностей. Я не говорила про те, що між людьми з різними економічними переконаннями не може виникнути протистояння. Але робити наголос на одній етнічності, коли в країні їх багато, просто недоцільно.

                Ви знаєте, що за результатами перепису 2001 року 14,8% українців (зверніть увагу, саме людей, які ідентифікують себе українцями) вважали рідною мовою російську? Роблячи наголос на такій культурній складовій як мова, ви іншуєте цих українців і автоматично штовхаєте їх до національної меньшини, до нації, яка прийме їх з відкритими обіймами. Ці люди не навмисно народилися в сім’ях де говорили російською, їх думки не навмисно будуються російською. Віднімаючи в них право ідентифікуватися з Україною, ви силуєте їх до росії. Вимагаючи в них перевчитися і спілкуватися тільки українською, ви нівечите їх свідомісь, особистість, ідентичність. Перетворюєте їх на людей другого сорту. Все те, що стільки століть робили росіяни з нами.

                Українець повинен любити Україну. Але один буде любити вишиванку, другий синагогу на Подолі, третій погруддя Пушкіна на розі вулиць Івана Мазепи та Суворова на площі Слави. В кожного з них свої культурні особливості, свої ритуали, своя Україна, яку вони люблять.

                Чи об’єднає це їх, якщо в дитинстві в школі вони кожного ранку будуть проказувати одну й ту ж мантру? Чи це втримає країну від розколу, коли люди йдуть на вибори за мішок картоплі? Дуже сумніваюсь.

                Економічний добробут підвищує не тільки стандарти побуту, але й загальну освіченість населення. Освічена людина зможе розрізнити правду від пропаганди, зможе критично поставитись як до новин першого всеросійського, так і 1+1. Освічена забезпечена людина не буде животіти від зарплати до зарплати, вона не продасть свою гідність за подачку депутата чи бойовика.

                Об’єднуватись потрібно навколо чогось, що однаково близьке всім. Що ближче людині ніж власний добробут і добробут її рідних?

                Comment by yulia_peacedove — November 4, 2014 @ 20:47

                • Вище не про ненависть. По всьому світу проходять лінії культурного розламу. Напруга виникає там, де культурні кордони і державні не збігаються. По Україні проходить лінія розламу Європейського і Східного світу. «Російський світ» це напівофіційна програма відгороджування росіян і радянських людей, що автоматично вважаються росіянами, від Заходу за стіною саме культурної відмінності, що виростає до неба, включаючи в себе і економічну, і політичну відмінність. І для того, щоб забрати у свій світ частину українських мешканців, котрі досі не мають культурного зв’язку з Україною, і почалася ця війна.

                  У головній темі показана одна з відповідей, яку дали (і дають досі!) Сполучених Штати на апріорну різномовність, різнокультурність, можна сказати, різносвідомісність своїх мешканців. Причому вони мали справу зовсім не з близькими народами, хвиля нмецької імміґрації, хвиля ірландської, азійська хвиля. Але всі як зайки кожного дня з дитинства до коледжу клянуться у вірності прапору, республіці і єдиній і неподільній нації під богом. Насильство над інакодумними? Можливо, і скоріше за все, це насильство. Наша миролюбна відповідь була іншою. І тепер маємо те, що маємо. В нас досі немає жодного повністю україномовного каналу. У воюючому війську команди віддаються мовою країни, яка була з початку незалежності потенційним ворогом. І т. д., і т. п. Тепер під час війни все, куди не ткнути, провалюється, не витримує. Гадаю, чия відповідь була краща, демонструє просте порівняння результатів.

                  А ближчим за добробут кожній людині є власний світ, без якого сам добробут нічого не вартий. Скажімо, чи багато українців готові були б спокійно поміняти свою європейську належність на, нехай арабську, щоб покращити своє матеріальне становище? Так, знайдуться окремі чоловіки і жінки, готові на обрізання чи на життя в паранджі, але це мізерна кількість. Поміняти на російську/радянську? Можливо готові будуть більше, але знову незначна кількість. А що спонукатиме до прийняття української належності? Я готовий вислухати пропозиції тих практик, до яких може вдаватися національна держава, щоб долучати населення до національного горожанства, як та щоденна американська «Клятва вірності».

                  Comment by maksymus — November 4, 2014 @ 21:17

                  • > Скажімо, чи багато українців готові були б спокійно поміняти свою європейську належність на, нехай арабську, щоб покращити своє матеріальне становище?

                    Якби добробут арабських країн був вищим, ніж у європейських, тоді б питання було доречним. А один із найголовніших аргументів проти радянської ідентичності якраз і полягає в значно вищому рівні життя в європейських країнах – в розпаді СРСР далеко не останню роль відігравало бажання обивателів жити, як на Заході. І, до речі, це попри те, що в радянському суспільстві ритуали та повсюдна ідеологічна обробка були значно сильнішими, ніж у США. Так що найкраща практика успішної національної держави – це ефективна економіка і забезпечення добробуту своїм громадянам. Без цього можна скільки завгодно повторювати клятву вірності чи ще якусь мантру, але населення залишиться вірним своєму шкурному інтересу й емігруватиме в розвиненіші держави. Не забуваймо, що для більшості людей добробут є дуже важливим складником власного світу, і це цілком нормально.

                    Якщо вже запозичувати щось із повсякденної практики, то це не елементи ідеологічної обробки (це якраз до болю знайоме ще з радянських часів), а хоча б банальне вміння відстоювати свої права, розвиток навичок самоорганізації тощо. Наприклад, кілька років тому на котромусь із освітніх сайтів трапився здивований відгук західного освітянина про те, що українські студенти не вміють елементарних речей – наприклад, звернутись в службу захисту споживачів чи до державних установ задля захисту своїх інтересів. Це тільки один приклад, але їх можна легко продовжувати. Саме такі практики лежать в основі успішності американського, як і інших західних суспільств, і справжньої соціалізації. А ви якраз демонструєте приклад поверхового запозичення – ритуал поклоніння прапору перетвориться в формальну цинічну показуху, якщо за цим прапором не стоятиме держава, в якій людина має гідне життя.

                    Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 03:57

                    • Птання доречне. Є такі нафтові арабські країни, де новонароджені мають рахунки, більші, ніж українці можуть заробитм за все життя. Під час передвиборчої кампанії приклад багатих соціальних арабських країн лунав під час дискусій у студіях.

                      Економічні гасла на обивателя почали діяти тільки при самому розпаду Союзу. І цей обиватель назавжди запам’ятав, що їм на кілька років передували дискусії про «Гласність» і «Перебудову», а при Сталіні було все правильно. І навіть, незважаючи на ідеологічний і економічний крах Союзу, більшість українців, тобто європейської частини СРСР, через десять років продовжували обирати комуністів, просто за назвою, настільки сильною було долучення до радянської спільноти. І Кучма 99-го, і Єльцин 96-го перемогли кандидатів од комуністів тільки масовими фальсифікаціями.

                      Економічні гасла і мотиви важливі, але вторинні. Вони добираються вже після зробленого культурного вибору. Як приклад, антизахідний вибір може теж використовувати економічні гасла. Скажімо, використання навпаки — протиставляння духовності й добробуту.

                      Навички самоорганізації це було б хороше запозичення. Але чи можливо їх у принципі впровадити без «Клятви вірності», от у чому питання?

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 05:38

                    • Не “Клятва вірності” тримає США купи. Америка побудована руками імігрантів, які залишили свої країни в пошуках добробуту. Всіх цих людей (і в минулому, і тепер) об’єднує Американська Мрія. Це ідея, за якою свобода полягає в рівних для всіх можливостях досягнути успішності та процвітання, завдяки тяжкій, наполегливій праці. Американська революція розпочалась не тому, що американські колоністи відмовлялись проказувати “Боже, бережи королеву”. Американська революція розпочалась через несправедливу економічну політику Великобританії, вона розпочалась протестом проти надмірного оподаткування. Саме ідея Американської Мрії вкорінена в Декларацію незалежності США, яка проголошує, що “всі люди створені рівними” та наділені “певними невідчужуваними правами, до яких належать Життя, Свобода і прагнення Щастя”. Прагнення Щастя. Прочитайте Декларацію, там немає жодного слова про “лінії культурного розламу”. Саме країні побудованій на цій ідеї успішності та процвітання присягають у “Клятві вірності прапору”.

                      Comment by yulia_peacedove — November 5, 2014 @ 08:33

                    • Для Американської революції економічні причини теж були вторинними. Декларація починається з того, що проводиться чітка лінія розламу: один народ розриває зв’язок з іншим. А далі перераховуються принципи, що далекі від просто податків, перераховують демократичні права і свободи таким чином, що розкривають відмінність народів.

                      Колоніст відрізняється від просто імміґранта тим, що везе з собою власну культуру, яку збирається зберегти і на новому місці. А коли ми кажемо про країну імміґрантів, то кажемо про країну тих, хто свідомо їде інтеґруватися в нове, чуже для себе суспільство, змішуючись з іншими групами. У випадку США, їдуть у суспільство, що бере початок і культурні корені з англійської колонізації.

                      І я хочу, щоб ви подивилися на механізми інтеґрації імміґрантів в нове суспільство з погляду того, що англійська культура і її пагони одна з найраціональніших і найліберальніших у світі. Якщо вже їм, світовим лідерам свободи і демократії доводиться вдаватися до якихось незрозумілих практик, треба дуже уважно подивитися на те, які проблеми розв’язуються цими практиками.

                      А розв’язуються саме проблеми імміґрації різнокультурних хвиль. Школа з її програмою і практиками виховання лояльності є однією з найважливіших систем, що підтримують ідентичність членів їхнього суспільства.

                      У нас свої виклики і загрози, але ми також зіткнулися з неінтеґрованою в наше суспільство меншиною. Можна і треба вигадувати свої методи, також можна і треба використовувати практики світові.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 09:12

                    • Яка відмінність народів? Це була колонія Англії, до революції люди вважали себе англійцями. Проблема була в тому, що після війни між Англією та Францією за колоніальні території (1754 – 1763), Королівство залізло в борг і вирішило повернути свої гроші з оподаткування колоній. 1764 рік – податок на цукор (Sugar Act). 1764 – закон про грошовий обіг, який обмежував випуск паперових банкнот. 1765 – закон про розквартирування (Quartering Act), який зобов’язував годувати солдат та надавати їм місце для проживання. 1765 – закон про гербовий збір (Stamp Act), за яким оподаткуванню підлягали всі друковані товари, ліцензії та легальні документи. 1767 – закониТауншена, за якими впровадилися податки на скло, папір та чай. Проблема була не в тому, що вони вважали себе іншим народом, а якраз в тому, що до них ставились як до іншого народу, як до колонії. Вони ж вважали себе анлійцями і вимагали рівних прав і обов’язків з іншими англійцями. Вся Декларація незалежності побудована на виправданні, чому виникла необхідність у від’єднанні від своєї країни.

                      Comment by yulia_peacedove — November 5, 2014 @ 11:51

                    • Декларація була написана через рік після початку війни. А англійські колоністи на новому континенті за попередні сто років набули, цитую Columbia Encyclopedia перше речення відповідної статті про революцію, «differences in life, thought, and interests». Ще треба врахувати, що новочасні західноєвропейські народи становилися саме тоді, з початку революцій XVII до початку XIX ст. І через те лаври першої в світі сучасної нації з різних теоретичних визначень нації перетягують між собою Британія, Франція і США.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 15:30

                    • >>«differences in life, thought, and interests»
                      І що це доводить? Ви думаєте на величезній території Імперії люди всі однаково жили?
                      А формування нації, про що свідчить? Що після відділення від Англії виникла нова держава з новим народом?
                      Я не заперечую ні існування різних культур, ні існування різних націй.

                      Comment by yulia_peacedove — November 5, 2014 @ 16:03

                    • Я знову веду мову про свою улюблену тезу передування культури економіці і політиці.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 16:12

                    • Приклад з нафтовими країнами не підходить, бо їхнє процвітання є не результатом соціальної організації, а радше своєрідного виграшу в лотерею.

                      Прихильність до комуністів в 90-ті якраз зумовлювалась економічними труднощами – згадайте лозунги типу “спасибі Руху за розруху”. Обивателі ностальгували не за ідеологією, а за дешевою ковбасою.

                      Можна протиставляти духовність і добробут, але зрештою переможе добробут. “Клятва вірності” спрацьовує лише в тих суспільствах, де вона підкріплена гідним рівнем життя.

                      Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 15:29

                    • Приклад чудовий, бо поруч з нами приваблива для якогось відсотка нашого населення нафтова країна з жахливою соціальною організацією.

                      Обивателі ностальґували головним чином не за радянським добробутом, а за зрівнялівкою, яка була частиною ідеології. Тому обирали комуністів (і соціалістів, не забувайте третє місце Мороза на виборах Президента), як виразників цієї ідеології. Виховані в совку цілком готові терпіти будь-які негаразди, якби сусіди жили так само.

                      Я знову повторю свою думку, що без «Клятви вірності» та подібних інтеґруючих американське суспільство імміґрантів практик не було б і добробуту. Альтернативи розпаду і зубожіння на початку XX ст. ще були відкриті для них.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 15:47

                    • Пріоритети вихованих в совку можна пояснити за допомогою економічного принципу “менше заробляти але менше працювати”. Якщо це й ідеологія, то вона лежить в площині радше економіки, а не патріотизму.

                      Ви не враховуєте, що патріотичні ритуали існують в різних суспільствах – від США до Північної Кореї. Однак міграційні потоки чітко показують, що патріотизм котується там, де він підкріплений добробутом (або залізною завісою, але це вже окремий випадок).

                      Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 16:03

                    • Так, існують у різних суспільствах. Працюють на добробут чомусь не у всіх. Гадаю, справа в тому, що лояльність «республіці, що забезпечує свободу і справедливість» чимось краща за лояльність сонцеликому вождеві.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 16:11

                    • Насправді зміст ідеологічних лозунгів несуттєвий – в радянських лозунгах теж траплялись поняття справедливості, свободи, і навіть демократії. Лозунги, по суті – це пропагандистські загальні кліше. Звісно, вони не настільки умовні, як наприклад, кольори прапора чи зображення на гербі, але все ж таки, якщо взяти основні патріотичні лозунги різних країн і прибрати звідти явні ідентифікатори (наприклад, замість США вжити просто республіка), то пересічний читач навряд чи зможе ідентифікувати, якій країні належить той чи той лозунг. Скажімо, якби не знала, на банкнотах якої країни існує напис “in god we trust”, подумала б, що йдеться про якусь ісламську теократію.

                      Тому не лозунги працюють на добробут, а добробут на лозунги, які є лише зовнішнім, досить поверховим виявом суспільної організації. Звісно, я не вважаю, що економіка є базисом, а все інше – надбудовою, однак коли йдеться про ритуали типу описаного вами, я їх порівняла б із етикеткою, яка відіграє вторинну роль порівняно з технологією виготовлення продукту.

                      Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 16:32

                    • Долучення з дитячого віку до суспільства, до горожанства це не етикетка, це дуже і дуже дієва технологія.

                      Україна найнеуспішніша країна серед східноєвропейських, одна з найнеуспішніших пострадянських. Ми все ще знаходимося в демократичному переході, що в розвинутих країнах відбувався в інші часи й з зовсім іншими механізмами, технологіями, суспільними практиками, ніж вони їх мають тепер, у розвинутому стані. З одного боку, відставання дає нам гарні й погані приклади, щоб не робити помилок, з другого, багато технологій уже не практикуються, і підгледіти їх можна тільки в історії. Але це треба робити, якщо зрештою бажамо видертися з теперішнього провалля.

                      Мене найбільше дивує, що допомогу в цьому переході ми можемо одержати тіільки від тих, чиї приклади видаються нам непотрібними. Але тоді виникає питання, навіщо їм нам допомагати, якщо цією допомогою наша країна просто не здатна скористатися?

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 16:48

                    • Ефективна соціалізація відбувається не завдяки лозунгам, а завдяки нормам повсякденної поведінки.

                      В студентські роки якось читала популярне видання типу “Кар’єра для чайників”, перекладене з англійської, і чи не найбільше враження культурної дистанції в мене було від розділу, присвяченому волонтерству як можливого засобу пошуку роботи чи просування в кар’єрі. Наскільки пригадую, там розглядались різні стратегії, які в сукупності охоплювали досить широкі верстви працівників: від благодійних акцій як засобу зміцнення знайомства з локальним істеблішментом (очевидно, стратегія розрахована на досить впливових людей) до волонтерства як засобу набути перші трудові навички і, можливо, згодом працевлаштуватись за допомогою товаришів, які можуть принагідно порекомендувати активіста своїм знайомим, що якраз шукають працівника (зрозуміло, така порада стосується в першу чергу молоді й безробітних). В нашому ж суспільстві на початку 2000-х навряд чи комусь би спало на думку використати волонтерство як один із засобів піднятись службовою драбиною чи знайти роботу. Зараз роль волонтерства зросла. Хоча, наприклад, не здивуюсь, що ідея використати волонтерство для кар’єри багато кому видасться цинічною – у нас воно все ще надійно асоціюється із принциповою самопожертвою і безкорисливістю, тоді як в західних країнах воно має більш рутинний і прагматичний характер: якщо допомагаючи іншим, людина має якусь користь (ясна річ, не за рахунок інших, а як додаток), це, схоже, там сприймається як належне. Це тільки один приклад, а можна наводити ще багато практик, які існують на мікрорівні і які й відрізняють одне суспільство від іншого, навіть якщо патріотичні ритуали в обох схожі.

                      Наприкінці згадаю замітку, в якій зовсім не йдеться про декларацію патріотизму, але на практиці він дієвіший, ніж десятки патріотичних ритуалів:
                      http://politota.d3.ru/comments/567881/

                      Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 18:05

                    • Практика щоденної присяги це не гасло, це потужна щоденна технологія соціалізації. У дитинстві вона дуже ефективна.

                      Ставлення до волонтерства обумовлене теж культурно. Тут відмінність навіть сходить до релігій. Православ’я, католицтво чи протестантизм надаватимуть різні базиси для сприйняття добровільної участі чи жертовності.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 18:14

                    • Щоденна присяга надто відгонить ура-патріотизмом.

                      Згадується випадок кількарічної давності, коли я викладала культурологію. В плані одного із семінарів було питання, присвячене мові, здається, загалом орієнтоване на семіотику, але одна студентка, не розібравшись, почала доповідь про мову як духовний скарб нації. Через пару хвилин вислуховування високих патріотичних фраз я її запитала довірчим тоном: “Скажіть, ви самі вірите в те, що зараз озвучуєте? За межами аудиторії ви справді спілкуєтесь українською, як це закликаєте робити в своїй доповіді?” Студентка знітилась, почервоніла, її одногрупники посміхнулись, а в мене було відчуття, що Гарфінкелю б цей експеримент мабуть сподобався, хоч загалом до етнометодології ставлюсь досить неоднозначно. Доповідь студентки була далеко не першою в такому стилі – діти в школі добре засвоюють патріотичну риторику, однак роблять це часто в дусі попереднього покоління, звиклого з цинізмом ставитись до патріотичних ритуалів. Тож запозичення якогось обряду, типу клятви вірності, на пострадянському ґрунті дасть інші плоди і стане радше уроком лицемірства, а не громадянської свідомості.

                      Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 19:06

                    • А мити кожного разу руки перед їжею це відгомін патологічної чистоти, що є ознакою шизофренії?

                      Послухайте, як щиро звучать слова клятви в дорослих американців, які інколи вже важко пригадують текст, але не кривляються, не тримають дулю. Більшість з них у дитинстві промовляли клятву щодня і розуміють вагу слів.

                      Цього року ми спостерігаємо, як натовпи людей співають гімн, як ставлять прапори у вікнах, як фарбують паркани та стіни в національні кольори. Відгук «Героям — слава!» багато людей промовляють автоматично. Навряд чи вони такі вже нещирі, зважаючи на економічну кризу, яка по ідеї мала б відбити патріотизм повністю. Саме від уже існуючих в Україні досвідів вшановування національних символів і можна відштовхуватися, впроваждуючи свій ритуал.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 19:46

                    • Щодо миття рук перед їжею, варто запитати в медиків. Детально не цікавилась, але, здається, корисніше для здоров’я мити руки перед їжею, а в патологію ця звичка перетворюється тоді, коли стає надмірною – скажімо, коли від частого миття починаються проблеми зі шкірою.

                      Випадок зі студенткою був через 2-3 роки після Помаранчевої революції. Ви пригадуєте, як тодішній сплеск ентузіазму завершився спадом, не в останню чергу й через націонал-демагогію Ющенка на тлі буксування економічних реформ. Втім, щось подібне спостерігалося ще в 90-х, тоді теж економічна криза значно знецінила в очах суспільства ідею незалежності. Зараз же сплеск патріотизму буде тривалішим, оскільки економічна криза не в останню чергу обумовлена зовнішньою агресією. З часом він дещо зменшиться, однак спроби штучно його підживити насправді підживлять тільки цинізм.

                      А взагалі докорінна відмінність американських освітянських ініціатив від українських – це впровадження їх знизу. В “Капіталі розмаїтості” Б.Рубла досить чітко вимальовується нерозвиненість місцевої політики (освітньої, муніципальної тощо) в Києві порівняно з традиціями Вашингтону і Монреалю. Хоча Рубл якраз не акцентує на відмінностях, однак зі способів ухвалення рішень, рівня залучення громадськості тощо очевидна досить велика різниця в політичній культурі. Не знаю, як склалась традиція в американських школах, однак підозрюю, що ініціаторами виступили самі батьки чи місцева громада, а шкільні посадовці просто виконали соціальне замовлення. Так що американцям немає потреби тримати дулю в кишені – при масовому бажанні відмовитись від ритуалу вони б це зробили відкрито. У нас же впровадження традицій відбувається через бюрократичний механізм, тоді як думка батьків і учнів в кращому разі може загальмувати хіба що дуже непопулярне рішення, а от у випадку малопідтримуваних, але не надто відразливих новацій невдоволені вважатимуть за краще не боротись за їх скасування, а мовчки тримати дулю в кишені.

                      Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 20:16

                    • [Знову доведеться нагадати, що відповідальні за економічні реформи сидять в уряді й парламенті, а Президент в нас відповідає переважно за «націонал-демагогію», якщо його партія не має більшості в Раді, тобто промови не підкріплюються законами і постановами. Якщо (сподіваюся, не коли) знову проваляться спроби реформування, то це не буде провина Порошенка, він просто не має таких повноважень. Навіть з теперішньою великою фракцією його імені провал буде лежати, як і при Ющенкові, на прем’єрі та парламенті, що голосує за посаду прем’єра — першу особу в нашій парламентсько-президентській системі.]

                      Американська технологія долучення дітей і призначена для запобігання розростання до патологічних тих проблем, що виникають, коли погляд на саме існування країни в людей з хисткою іденичністю залежить от будь-чого. І вони готові своєю політичною поведінкою навіть знищити свою країну, бо не мають з нею іншого зв’язку, ніж соціальні виплати; де заплатять, там і буде батьківщина. Яка може бути політична культура в таких випадкових підданих, якщо для них існування країни варте тільки грошового вираження?

                      От саме для виховання загальної політичної культури в різноманітних меншин і мають вживатися відповідні заходи національною освітньою машиною. У сім’ї такі речі не виховуються, у сім’ї виховується належність до локальних груп, спільнот, громад, а національна освіта це справа суспільна.

                      І бюрократичний механізм всюди бюрократичний механізм. І в Вашинґтоні, і в Києві. Проте в одній столиці він працює ефективно, а в другій щось іде завжди не так. І назви посад ті самі, але те, що в США, починається з дитинства, в нас взагалі відсутнє.

                      Comment by maksymus — November 5, 2014 @ 20:59

                    • > Якщо (сподіваюся, не коли) знову проваляться спроби реформування, то це не буде провина Порошенка, він просто не має таких повноважень.

                      Ну, так, президент у нас ні за що не відповідає, може, взагалі варто було б скоротити його посаду за непотрібністю :)

                      > Яка може бути політична культура в таких випадкових підданих, якщо для них існування країни варте тільки грошового вираження?

                      Політична культура з помітним економічним ухилом. І якщо громадяни послідовно захищатимуть хоча б економічний інтерес, зробивши ставку на добробут, результат може бути не такий вже й поганий. Згадуються класичні теорії Локка і Гоббса, які, мабуть, теж викликали обурення в їх релігійно налаштованих сучасників, оскільки виводили потребу держави з необхідності захисту громадянами свого особистого шкурного інтересу, а не звертались до високих матерій.

                      > У сім’ї такі речі не виховуються, у сім’ї виховується належність до локальних груп, спільнот, громад, а національна освіта це справа суспільна. І бюрократичний механізм всюди бюрократичний механізм.

                      Варто враховувати, що освіта в США досить таки децентралізована. Місцеві шкільні ради мають значні повноваження у визначенні змісту освіти, контраст між школами (як рівнем фінансування, так і освітніми програмами) може бути разючим. Але головне, значно більше рішень, які у нас приймаються згори, в США приймаються знизу. Схоже, для юних громадян США досвід участі в суспільному житті починається саме на локальному рівні, і саме на його основі формуються громадянські чесноти. Вище я наводила лінк про враження постсовкової людини від канадських місцевих активістів, але думаю, що це буде слушним і стосовно американських.
                      Тож навряд чи буде плідним перенесення практики, що існує в децентралізованій поліетнічній країні, в якій сильна традиція прийняття рішень знизу, на нашу ситуацію унітарної країни з перевагою одного етносу і, головне, потужною традицією спускання рішень згори. До речі, прихильники федералізації теж полюбляють посилатись на досвід США і нехтують культурні відмінності.

                      Comment by irengloria — November 5, 2014 @ 21:36

                    • Можливо, треба було б скоротити посаду Президента, або скоротити функції прем’єра, але не так, як зараз, коли сподівання населення на вертикаль влади ідуть не по тій адресі, адже виконавча влада обирається голосуванням в Раді, а не в Адміністрації Президента. Морозівська реформа, що роздвоїла виконавчу владу, яку спершу ухвалювали руками в залі, а потім вимушено оформили як частину пакту 2004-го, кинула країну в кризове десятиліття, де реформи неможливі в принципі без концентрації всіх гілок влади в одних руках. Але така концентрація влади автоматично скасовує будь-які реформи.

                      * * *

                      Українська ситуація значно гірша, ніж американська сто років тому. Наша модернізація відбувалася в радянський час, і тепер існує потреба не просто підтримувати національні механізми, не тільки створювати нові, а конче потрібно переламувати старі, нині треба долучати до української національної держави не готових до цього імміґрантів чи домодерне населення, а перемілювати залишки сформованого радянського народу. Так, ми можемо взагалі не перейматися такими речами, сподіваючись, що само собою все вирішиться. Але практика показала, що ціна вирішення буде значно вищою, ніж заздалегідь продумана програма національної освіти, яка б враховувала те, з чим має справу країна. Виклики без належної відповіді повертатимуться знову, і вимагатимуть більшу ціну.

                      Наведу приклад запізнілої і неповної відповіді. Вчора Порошенко підписав указ про повернення військової підготовки в школи. А ви можете уявити військову підготовку без так званого умовного противника? Яка буде ефективність занять без розуміння, для чого треба брати зброю? Просто військовий вишкіл, як для найманця, не вартий витрачання шкільного часу і коштів. Без ідеологічної складової, яка створюватиме національну систему координат учня, на таких заняттях готуватимуть кадри для будь-кого; багато з теперішніх терористів проходили українську військову службу, але так і не стали українцями, бо їх просто цього не вчили.

                      Comment by maksymus — November 6, 2014 @ 06:49

                    • От якраз тому, що в нас пострадянська ситуація, американський досвід не спрацює. В американських школах думка батьків має реальний вплив, тому якщо існує якась практика, то і прихильники, і противники сприймають її як результат громадського схвалення. У нас же шкільні нововведення є не результатом громадського обговорення, а директив міністерства. Відповідно, багато учнів сприйматимуть ідеологічну складову як формальність, спущену згори, тим більш батьки, виховані за радянських часів, тільки сприятимуть такій інтерпретації. Тому треба запозичувати не конкретні ритуали (які втратять свій сенс, перенесені на інший ґрунт), а, наприклад, розширення повноважень батьківських комітетів і можливостей учасників навчального процесу впливати на бюрократичні рішення.

                      Comment by irengloria — November 7, 2014 @ 02:58

                    • Власне, «Клятва вірності» історично спускалася згори. На її щоденне промовляння виділено час в загальній шкільній програмі. Хоча Конституційний суд ще в 40-і, здається, визначив необов’язковість виконання, на практиці змушували всіх. Тільки останнім часом відбуваються зміни, разом з перенесенням наголосу з національної історії на множинність історій. (Можна припустити, що запрацювали якійсь інші суспільні технології.) Втім, результат таких змін побачить уже наступне покоління.

                      У нас хоч би щось запрацювало як слід. Один факт змушує робити хоч щось, і робити негайно; згори, знизу, силою, ласкою, хоч чимось. Це той факт, що в Криму зрадили Україну близько двох третин військовослужбовців, тобто тих, хто не тільки давав присягу вірності, а й професійно був тренований виконувати одну з найпатріотичніших професій в будь-якій країні. Це факт, що величезна група нелояльного населення на сході країни готова була вкинути області, в яких жила, у війну і розруху.

                      Хоч щось спрацює — добре. Не спрацює, значить, у нашій ситуації не зашкодить, коли йдеться про реанімацію, що в економіці (так і називають програму «Реанімаційний пакет реформ»), що в політичній системі. Альтернативою є продовжувати покладати сподівання на зовнішню допомогу чи на диво, що знищить ворогів, як росу на сонці.

                      Comment by maksymus — November 7, 2014 @ 15:02

                    • Не варто забувати про негативний ефект спущених “згори” вказівок. Я вже зазначала, що ритуал, який сприймається як формальність, накинута за вказівкою міністерства, насправді розвиватиме не патріотизм, а цинізм.

                      В середині 90-х на прикладі гуманітарного ліцею я мала чудову нагоду спостерігати, до чого веде примусова патріотична індоктринація. Звичайні київські підлітки, які в побуті були російськомовними, але не мали особливих проблем з українською, після навчання в ліцеї починали її ненавидіти або, принаймні, ставитись іронічно. Для більшості ліцеїстів участь у патріотичних заходах насправді стала уроками лицемірства, підлабузництва чи дулі в кишені. Звісно, ліцей був нетиповим прикладом, загалом в освітній системі українізація проходила більш плавно. Але саме такі крайні приклади дуже яскраво показують, що індоктринація згори не сприяє вихованню громадянських чеснот.

                      Comment by irengloria — November 8, 2014 @ 13:12

                    • Мене весь час подмивало зіронізувати над протилежним результатом виховання патріотизму серед підлітків у гуманітарному ліцеї, але це справді серйозний приклад того, як не варто робити в жодному разі, пробуючи ламати майже сформованих особистостей. Навпаки, треба б спіймати момент, як цей момент піднесення, коли з власної волі українці по всій країні співають гімн і фарбують паркани, і оформити в розумні, тривалі програми залучення населення до суспільства з самого дитинства, і які б зменшували офіційний тиск з дорослішанням, аж до зникнення у старших класах і вишах.

                      Comment by maksymus — November 8, 2014 @ 18:11

                    • Зрівнялівка — це теж частина добробуту для переважної більшості, яка навіть близько не може робити того, що може робити талановита меншість, але при цьому хоче отримувати таку саму винагороду за свою працю.

                      Comment by drundia — December 21, 2014 @ 12:43


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: