Відкриті листи

 
Останнім часом у російських мас-медіа пожвавішав жанр відкритих листів-звернень. Тепер, з новою фазою російської аґресії проти України, через шість місяців після початку збройного вторгнення, коли потік поранених і вбитих російських терористів уже стало важко приховувати, російська інтеліґенція бажає використати свій останній шанс залишитися інтеліґенцією — виступити моральною опозицією владі, режиму, злочинам своєї держави.

У всіх зверненнях домінує один важливий мотив — особисте страждання від ганьби, яку кремлівський авторитарний режим уже приніс кожному росіянину, незалежно від його поглядів, незалежно від статків, ба навіть незалежно від підданства. Важко говорити про мораль у долученні до країни тотальної брехні, де відсутнє право, де немає свободи совісті. Та поки в Кремлі сидить така влада, поки її аморальні дії підтримують вісімдесят п’ять відсотків російського населення, жодного росіянина не зможуть урятувати від спільної ганьби і провини особисті дії. Гірке і страшне висловлювання «Соромно бути росіянином!» це прояв індивідуального покаяння за злочини російської держави, за проявлену всьому світові цивілізаційну й культурну відсталість російського народу, що підтримує таку владу, це спроба особистого виправдання перед собою за неможливість щось змінити.

Більше чи менше?

 
Для мене тривалий час залишається нерозв’язаним основне питання інформування української громадськості про хід військових дій. Що вигідніше — перебільшувати втрати й жертви, чи применшувати?

Перестраховочна логіка військового відомства зрозуміла. З погляду служивих людей краще применшувати поразки й рапортувати про перемоги. Виглядати хвацько й придуркувато: все пречудово, йдемо на дно! Такою є звичайна поведінка будь-якого чиновницького апарату, і вона відтворюватиметься до останнього. У вагоні Директорія, під вагоном територія. Не були розбиті, а відступили на нові позиції, не ведемо бої на околиці, а захопили й зачищуємо місто, і т. д., і т. п.

З другого боку, для мобілізації суспільства потрібні не заспокійливі, а навпаки, якомога трагічніші звістки, наче постійні вливання неспокою, щоб людям ставало некомфортно і в наймирінішій обстановці. Перебільшування й створює потрібну для мобілізації напругу. Це чудово розуміють українські медійники, подаючи раз у раз в новинах пронизливі сюжети про поховання загиблих героїв по всій країні. Сьогодні загинуло стільки-то, батальйони благають про допомогу, сотні тисяч біженців, зруйновано стільки-то будинків тощо. Така їхня поведінка вкладається в логіку будь-яких ЗМІ, коли чим страшнішою і приголомшливішою буде новина, тим більшу увагу привертатиме сюжет, а значить, можна сподіватися і на більший суспільний відгук.

Гадаю, відповідь лежить не у внутрішній площині, а з урахуванням картинки, яку бачать наші потенційні союзники. Адже сторонні завжди більше готові допомагати тим, хто може впоратися сам, але ж і допомога тоді, нібито, й не дуже потрібна.
 

Парад ганьби

 
Після постановочного розстрілу горлівськими терористами українських військових публічне знущання над заручниками в Донецьку не виглядало чимось особливим. Дивився кадри проходження вулицями окупованого міста зв’язаних людей, і чомусь намагався вгадати, хто з озброєних бандитів чи огидної масовки тримає в кишені предмети з малайзійського літака. Майже кожен підходив за типажем.

Це не пониження градуса, а саме те моральне падіння, що його тепер постійно очікують глибоко стурбовані спостерігачі. Російські терористи вже можуть і голови заручникам на телекамери відрізати під схвальні заяви своїх політичних лідерів, мало хто здивується. Росіяни хотіли, певно, реконструювати свої улюблені сталінські часи й кадри радянської хроніки, а реконструювали банальну поведінку ісламських радикалів.

(Злодійство москвина.) Пам’ятаю, на початку 90-х серед національно стурбованих українців була популярна книжечка якогось Павла Штепи, якщо я правильно пригадав прізвище. Діаспорянин зібрав усі бридотні цитати про росіян, які міг знайти, а чого не знайшов, те сам вигадав. Саму книжку мені не вистачило цікавості прочитати, література надто передбачувана, але що запам’яталося назавжди, так це вбивчі назви розділів: злодійство москвина, безбожництво москвина, жорстокість москвина, рабство і деспотія москвина, залізна завіса москвина, загарбництво москвина. Всі посміювалися над параноїком: двадцять перше століття, яке може бути загарбництво, які рабство і деспотія, де залізна завіса, агов? Світ відкривається, нові комунікації, технології, міняються політичні структури, стосунки між людьми, пом’якшуються нрави навіть найвідсталіших варварів… Аж раптом патентований ненависник росіян родом з середини XX ст. виявився в короткочасній історичній перспективі правий. І деспотія, і залізна завіса, і загарбництво нікуди не поділися, а ждали свого часу. Наступний Штепа писатиме вже про білі камази, про потоки зброї, про десантників без шевронів, про катування в підвалах, про провокаційні обстріли, про вісімдесят відсотків підтримки, про роль церковників, про цей парад ганьби. Тільки назви розділів залишаться тими самими.  
 

Мертві душі

 
Коли Російська Федерація офіційно не посилає нікуди псковських десантників, а вони не повертаються, їх заднім числом доводиться убивати чим завгодно, наприклад, снарядом на полігоні.

Імперії полюбляють такі ігри з мертвими душами. Уявіть офіцера, змушеного оформляти в документах частини таких солдат, котрих нікуди не посилали. Цікаво, де потім цей офіцер ховатиметься від родичів?

Гаряча вода

 
Узагалі я противник військових парадів на святкові дні. Маршируючі гусячим кроком солдатики бутафорських полків, красиво пофарбовані танчики й літачки це дитяча розвага для підлітків та виживших з розуму чиновників. Дурна втіха для товстих генералів у безрозмірних кашкетах, увішаних ювілейними медальками. Пригадую, скільки фальшивих парадів на різні дати проводилися кожного року, але в потрібний момент в потрібному місці у країни не було ні тренованих загонів, ні спорядження, ні техніки.

Проте війна внесла корективи. Навіть один справжній загін тих героїв, хто стримував російських аґресорів у Криму та звільнює від терористів Донбас, повністю змінить звичну показну картину параду. Марш справжніх воїнів центральною вулицею столиці потрібен і нам, мирним жителям, і їм, учасникам бойових дій, як гучне визнання заслуг з боку суспільства, загальна шана винятковій звитязі. Якщо ж ці заново вимуштровані військові загони й техніка відправлятимуться одразу на поле бою, то важлива символічність і практичність урочистого заходу на День Незалежності збільшуються тисячоразово.

От тільки про практичність ніколи не треба забувати. Питання «Для чого все це?» розв’язується не в величних мріях, а в побутових дрібниціях. Для чого треноване військо, якщо, гуляючи містом, не можна з’їсти смачну булочку з котлетою в чистому закладі? Кому потрібна потужна техніка, якщо фасади будинків стоять обшарпаними? Навіщо військові літаки, якщо немає гарячої води? Навіщо все це розмаїття уніформ захисного кольору та відзнак, якщо так жити не можна?

* * *

Гаряча вода в будинках є першою ознакою побутового спокою і ефективності урядування. І в Києві, попри гучні заяви нових міських функціонерів про економію, незважаючи на профілактичні літні відключення, у багатьох районах, як у моєму, служби продовжують підтримувати підігрів води, а значить, нормальне мирне життя. І треба розуміти, що не за що інше, як саме за це мирне життя завжди воюють військові. А їхній героїзм буде виправданий настільки, наскільки зрештою у визволених містах будуть відновлені прості, негероїчні, банальні побутові послуги, про які обивателеві не треба задумуватися.

Військовий парад це шана військовій справі, слава захисникам, які для нашого миру змушені жертвувати своїми життями. Але сподіваюся, коли-небудь урочистим парадом ходитимуть не вони, а звичайні комунальні служби, справжній символ перемоги нормального негероїчного мирного часу.
 

На незалежність Каталонії

  
Хоч як це дивно, сепаратизм може бути культурний, ба можна сказати, проґресивний. За приклад може правити рух на підтримку відокремлення Каталонії від Іспанського королівства. (І то правда, животіти при чужій монархії є постійним викликом для будь-якої вільної людини. Свою мало хто витримає, а тут іще чужа династія. Смерть тиранам!)
 

«З іскрою історії і сміливим кроком уперед…» Близько шести тисяч каталонців співають пісню (La Flama) і скачуть на підтримку незалежності реґіону. Посилання: https://youtu.be/muTMLuGWrp8

 
Нормальний сценарій сучасного сепаратизму чи реґіоналізму передбачає кілька важливих етапів успішного відокремлення чи збільшення прав статусу території: місцевий культурницький рух, бажано зі своєю мовою й розробленим історичним наративом, — спокійні, законні, але при цьому тверді політичні програми груп активістів — усвідомлення суб’єктності масою населення — обговорення питання в національному масштабі — полюбовне взаємовигідне вирішення питання. В принципі, в Криму все це могло пройти саме так, після інтеґрації кримських татар і залишків радянського народу в єдиний політичний суб’єкт «кримців», що міг би виступати таким і для всієї України. Шкода, що цивілізований сценарій не для російських/радянських людей. «Окупендум», як називають кримський фарс у вигляді референдуму, нав’язаного окупаційними російськими військами, перекреслив всі шанси на реалізацію коли-небудь цивілізованого варіанта розлучення. Півострів було відібрано силою, відібрано настільки незграбно, що документи на власність залишилися в України, й визнані за єдині справжні цілим світом, але фактично самочинно розпоряджається на місцевості бандитська Російська Федерація, яка продовжує збільшувати там військову присутність. І шансів виправити ситуацію полюбовно не залишилося. Навіть, якщо все населення Криму до останнього стоятиме за, або проти відокремлення від України, їхня думка нічого вже не означає. Адже з появою там російської армії були втрачені шанси на утворення кримчанами своєї півострівної суб’єктності.

А от шанси на перенесення військових дій з визволеного Донбасу на Кримський півострів незмінно зростатимуть з кожним днем формування, переозброєння, зміцнення українського війська. І замість спільних посмішок при полюбовному завершенні договірного процесу, кримське населення всі наступні дні, місяці, або й роки під російською окупацією житиме на спірній невизнаній території, на якій кожної хвилини можуть розпочатися бойові дії. Це явно не сприятиме розвиткові людського потенціалу ні місцевого населення, ні цілої України, змушеної через безумство Кремля витрачати кошти не на новенькі сміттєвози для комунальників чи автомобілі для медичної допомоги, а на бойові машини піхоти. Але такими є суворі умови сусідства з аґресивними сусідами.
   

Інформаційний простір

 
З початком російської аґресії поширеним штампом внутрішньоукраїнського дискурсу стало твердження про поразку в інформаційній війні, а як наслідок, лунають пропозиції навздогінного вирівнювання ситуації на нашу користь. Серед поширених пропозицій лідирують дві — заборона російських пропаґандистських каналів та створення власного, одверто пропаґандистського російськомовного ресурсу, що віщав би на російську аудиторію. Спільним і ключовим у цих двох, на перший погляд суперечливих пропозиціях є одне міркування, що пропаґанда може спрацювати тільки російською мовою, а україномовні від неї захищені апріорі.

Справді, спостереження за поведінкою так званих «ватників» і їхнього озброєного крила, «колорадів», свідчать, що Україна з перших же днів аґресії змушена воювати з російським телевізором. Захоплення телевеж було першою дією російських диверсійних груп, з усіма наслідками поширення серед населення потрібних картинок з кривавими наклепами про розіп’ятих хлопчиків та конструювання віртуальних республік з гучними назвами.

Розрита могила

 
У Мюнхені невідомі вандали осквернили могилу Степана Бандери. Звалили кам’яний хрест і почали розкопувати поховання. Огидна російська босота ніяк не заспокоїться, поки весь світ не загадить на свій кшталт. Розрахунок організаторів, мабуть, був простий — відвернути увагу українців од сучасності на питання, що нас можуть роз’єднати. Але вони помилилися, і помилилися жахливо.

Провідник ОУН Бандера це точно не мій герой, до його діяльності я ставлюся стримано неґативно, як до персонажа свого часу й свого реґіону, який чинив так, як чинив, за тих обставин і з тими суспільними й політичними передумовами. Проте розриття чергової могили видатного українця заторкнуло в мені глибоко приховані струни. Вдарити сильніше по українських почуттях недолюдки не могли придумати.

Справа в тому, що переважна більшість поховань українських видатних діячів не збереглася. Українські могили або знищували чергові окупанти, як поляки надругалися над могилою Богдана Хмельницького, або ці поховання залишалися занедбаними на чужині, як могила Мазепи. Поховання вбитого на еміґрації кремлівським аґентом Бандери ця доля мала б оминути, все-таки Мюнхен залишився за межами радянської зони окупації, але московські пальчики пробують дотягнутися тепер і до неї. Росіяни продовжують воювати і з мертвими ворогами.

І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,…

 

Біженці

 
Перед українськими військами очікувано побігли на батьківщину підставні отамани терористичних організацій. Як відомо кожному, таким уходити треба, коли солдати «будуть битися за кожен будинок — ось тоді звідси можна буде спокійно піти, не грюкаючи за собою дверима… Піти і забрати таємницю золота партії». Російські терористи з собою вивозять в Москву не менш приховані таємниці.

Хтось напевно з’їхав з глузду

 
Навесні, коли увага суспільства ще була прикута до окупації Криму, а російські диверсійні групи ще не дісталися до Слов’янська з Краматорськом, українське МВС, поки не усвідомлюючи масштабів аґресії, пробувало нашвидкуруч укріпити центральну владу в східних областях, командирувавши туди міліціонерів з інших реґіонів. Мені чомусь запам’ятався один епізод, що стався тоді з якимось пересічним донецьким автомобілістом. Дешеву іномарку, обвішану колорадськими стрічками та російськими прапорцями, зупинив хлопець з автоматом, за вимовою явно не місцевий. Водій помітив це одразу, і почав хамити озброєному патрульному: — Чого приїхав до нас? Нащо зупинив? Дурний донеччанин, замість подяки за те, що хлопець з ризиком для життя охороняє спокій від уже наступаючого російського терору, добряче познущався з нього, безкарно облаяв, знаючи, що має справу з офіцером на службі, який не дозволить собі навіть пересмикнути затвор ще не використовуваної зброї. Відео з реєстратора про те, як переможно було «уділано» українського вояка, смакували в російській мережі. Патрульний професійно не зреаґував на хамство, а переконався, що водій не становить суспільної небезпеки, та відпустив їхати далі. За погляди не карають, за погляди потім покарає саме життя. Коли в місті почали лунати вибухи, навряд чи той водій зв’язав це зі своїми діями, що це він особисто проганяв свого можливого захисника. Певно, його думкою стала звичайна думка людей з непевною реґіональною ідентичністю, коли війна приходить на поріг: — Навіщо вони всі прийшли до нас? Чому не залишать у спокої?