Живі не милі, помруть не жаль

 
Мирні пропозиції Порошенка уже стали притчею во язицех. Загальні правильні слова про мир і ґарантії не задовольняють ані розігріте війною українське суспільство, ані розвіюють тривожні очікування членів терористичних організацій.

У кожному публічному обговоренні, при кожній згадці про події на Донеччині неодмінно роздаються заклики до негайного знищення бойовиків, до фізичного винищення терористів просто заради помсти. Коли публіка не бачить ворожих трупів і переможного просування військ, то владі та командуванню закидають нерішучість і непрофесіоналізм. Обивательська емоція негайної і якомога страшнішої розправи над убивцями, мародерами та злодіями, які захопили в заручники кілька українських міст, зрозуміла, але нерозсудлива. Помста ніколи не є політичною метою, мотив відплати заважатиме при виборі справді успішних моделей державної поведінки.

Треба не забувати загальну мету антитерористичної операції. Задача перед військовими стоїть зовсім не в знищенні терористів, а в звільненні захоплених областей від них, у поверненні в міста української влади, і виборної, і адміністративної, і силової. (Вчасність і розрахунок.) Мертвий бойовик, хоч як мальовничо виглядатимуть картинки з поля бою, ніяк не сприятиме цьому; може статися навпаки, серед їхніх недалеких симпатиків відбудеться героїзація навіть найодіозніших звірів, мертвому бандиту пробачатимуться будь-які колишні військові злочини, а про загиблих створюватимуться мартирологи та складатимуться героїчні легенди. Але й полонені терористи, чиє утримання лягатиме на державний бюджет, теж нікому в Україні не потрібні.

Найвигіднішим виходом, справжнім переможним вирішенням проблеми, була б їхня втеча чи витіснення за кордон, де вони знову стануть тими, ким були до того, як взяли в руки зброю: відставними військовими, кримінальними злочинцями, бомжами та под. Тими, кого ніхто офіційно нікуди не посилав, і ніхто не матиме перед ними зобов’язань. Вивезення в рефрижераторах тіл загиблих було б надто зручним для приймаючої російської сторони: поховають таємно і забудуть з полегшенням. А от невлаштовані бойовики, від спецслужбістів до калік-прохачів десь у російській глибинці, які ніколи не повернуться в Україну, куди принесли війну, стануть політичним і економічним тягарем для країни, де переховуються від міжнародного розшуку, — оце був би найкращий результат проведення АТО. Очевидно, саме над побудовою такого напівпровідникового режиму охорони кордону та створення такої ситуації, щоб вихід був легшим за вхід, і мають міркувати наші штабісти та політичний провід.

Це основна внутрішня задача військової операції, яка цілком могла б виконуватися ударними темпами і навесні, якби не зовнішньополітичні міркування. Гра значно більша, ніж одноразове придушення провінційних бандитських заворушень. Досі існує загроза вторгнення реґулярних російських підрозділів під якимось вигаданим приводом. Не треба забувати про Крим і необхідність його повернення. На зовнішньополітичному полі Україні якомога швидше потрібен третій пакет санкцій проти Російської Федерації, що накрив би сектори економіки країни аґресора, порушника системи міжнародної безпеки. Без цих санкцій уже до кінця року, не кажучи вже про проголошену газову війну взимку, наша слабка економіка може завалитися під вагою витрат на створення паритету військової присутності в реґіоні.

Але введення санкцій не залежить од українських дій, але тільки від промовистої бездіяльності патентованих миролюбців, визнаної у світі жертви зовнішньої аґресії, якій були обіцяні ґарантії безпеки. У нашій слабкій позиції доводиться розраховувати як на незграбність російської політики в найближчі два-три тижні, так і на рішучість світового співтовариства. Що може робити Україна для переконливішого переконання союзників? Що завгодно, тільки не вдаватися до силового вирішення. На полі дипломатії спрацює тільки вчасність і розрахунок. Якщо зараз негайно надійно закрити кордон з українського боку і почати штурм укріплених пунктів, то й приводу для санкцій не залишиться, і внутрішню задачу по витісненню бойовиків з наших міст неможливо буде виконати без масштабних руйнувань і жертв серед місцевого населення. Натомість офіційні мирні пропозиції, постійно озвучувані українським урядом, при прозорому кордоні є досить цинічним варіантом провокування ситуації, але єдиним дієвим способом поставити Кремль у становище вибору з двох зол, коли продовження військових поставок з території РФ означатиме неминучі санкції, а припинення постачання матиме наслідком масове повернення бойовиків на батьківщину й іміджеві втрати.

Обидва російські рішення гратимуть Україні на користь, а надто тоді, коли вибір між продовженням вторгнення і відходом так ніколи і не буде зроблений.   Порошенкові залишається тільки проголошувати мирні слова, за якими не стоятимуть жодні політичні механізми, і стримувати активні військові дії до зручного моменту. Ціною такої політики стримування неодмінно стануть долі мільйонів нещасних жителів двох тероризованих областей, але ж вони і так уже давно скинуті з розрахунків усіма гравцями.