Відновлення тонкого прошарку

 
У культовому серіалі штандартенфюрер Штірліц вирішує спуститися в бомбосховще під час нальоту радянської авіації з іронічним зауваженням про нерозумність бути «угроханим у власній установі». Це одне з тих двозначних крилатих висловлювань з грою ідентичностей і лояльностей, що були негайно гіперболізовані вдячними глядачами, лягли в основу численних анекдотів про улюбленого кінорозвідника. Співчуваючи головному героєві, мало хто звертає увагу, що ті самі радянські бомби вбили одного з другорядних персонажів, зв’язкового Ервіна, чоловіка радистки Кет. І от що має дивувати: ні вона з маленькою дитиною, ні Штірліц не мають ніяких претензій до пілотів бомбардувальників, до командування радянської армії, до тих нападників, які, власне, вбили чоловіка, батька й друга. Така байдужість до безпосередніх убивць своїх рідних і близьких може бути зрозуміла тільки тоді, коли ми усвідомлюємо далекі причини і наслідки. Тварина кидається на палку, вважаючи її причиною побиття. Люди ж завжди здатні до розуміння віддалених причин. Чи не завжди?

Датчанин

 
Перенесено із ЖЖ-спільноти ua_etymology.

«Датчанин добре жеребцює». Іван Котляревський
«Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину». Тарас Шевченко
 

У назвах осіб за місцем проживання або національністю давній суфікс -анин/-чанин в останні десятиліття суттєво втратив свою продуктивність, у сучасній українській мові існує тенденція віддавати перевагу активнішому форманту -ець. У багатьох випадках з варіантами (луганець-луганчанин, дніпропетровець-дніпропетровчанин) завдяки шкільному пуризмові частіше можна почути полтавець, житомирець, ніж полтавчанин, житомирянин. Виняток, де суфікс -анин/-чанин тримається впевнено, становлять назви, утворені від основ, що закінчуються на -ць, -цьк/-ськ (вінничанин, лучанин, мінчанин) та нечисленні традиційні, які історично не мають варіантів з -ець (киянин, сумчанин, роменчанин). Cуфікс -чанин є похідним від -анин, виник завдяки морфологічному перерозкладу основи.

Врятувати лейтенанта Надію!

 
Четвертий день перебуває в заручниках у російських терористів у Луганській області знаменита українська офіцер, військовий льотчик Надія Савченко, яка в антитерористичній операції бере участь добровольцем. Московські журналісти знову активно долучилися до злочинів бойовиків і виклали в мережу запис допиту, на якому прикована наручниками до труби Надія спокійно відповідає бандитській і комсомольській наволочі.

Надія Савченко: «Мене не випустять, мене вб’ють. Причому вб’є ваша російська влада за тими звинуваченнями, які мені приписують». На допиті 20 червня 2014 року. #SaveOurGirl

Визволити Надію є справою честі для наших військових підрозділів усіх підпорядкувань. Гідність, упевненість, сміливість, патріотизм перед лицем смертельної небезпеки не можуть не вражати.

* * *

Оксана Забужко доречно пригадала Олену Степанів, першу в світі жінку-офіцера, що теж була потрапляла до російського полону. Історична пам’ять підказує численні приклади самовідданого героїзму українських жінок під час війн. Але не історичні паралелі мають привертати головну увагу і навіть не стать. Чергова людська подія з відкритим обличчям знову спонукає до порівняння воюючих світів. Як і сто років тому, як і на Євромайдані взимку, українські вільні люди зі своїми чесними історіями життя, що непомітно перетворюються на героїзм, протистоять безликій масі бандитів, які кожної секунди і при кожній дії усвідомлюють свою ницість. Порожнечу не замінити знущанням над заручниками. Моральну безодню розлому не приховає ні перевдягання терористів в імперську форму, ні перебирання сталінської риторики, ні залучення інформаційного супроводу кремлівської пропаґандистської машини. В Україні триває давня війна непересічних особистостей, цінних, незамінних і незабутніх, проти тих одноманітних сірих гвинтиків московського терору і безпредєлу, кого зрештою поховають або в канаві, або сором’язливо, без розголосу вивезуть у російську глибинку на вічне забуття.
 

Живі не милі, помруть не жаль

 
Мирні пропозиції Порошенка уже стали притчею во язицех. Загальні правильні слова про мир і ґарантії не задовольняють ані розігріте війною українське суспільство, ані розвіюють тривожні очікування членів терористичних організацій.

У кожному публічному обговоренні, при кожній згадці про події на Донеччині неодмінно роздаються заклики до негайного знищення бойовиків, до фізичного винищення терористів просто заради помсти. Коли публіка не бачить ворожих трупів і переможного просування військ, то владі та командуванню закидають нерішучість і непрофесіоналізм. Обивательська емоція негайної і якомога страшнішої розправи над убивцями, мародерами та злодіями, які захопили в заручники кілька українських міст, зрозуміла, але нерозсудлива. Помста ніколи не є політичною метою, мотив відплати заважатиме при виборі справді успішних моделей державної поведінки.

Аби танцювати вмів, а робити й лихо навчить

 
Після гучних європейських поїздок та урочистої інавґурації Порошенко кудись зник. І цілий тиждень я нічого про нього не чув, не бачив виступи з екранів. Не здивуюсь, якщо він узагалі нічого не робив, а святкував чи там завів собі якесь нешкідливе хобі, на кшталт малювання чи бджолярства. Я майже не іронізую. Непомітність керівника держави мені подобається більше за постійну патерналістську присутність у кожній шпарині. В ідеалі обиватель не повинен перейматися навіть його ім’ям. Власне, з тими мізерними повноваженнями, що їх має теперішній Президент України, краще мовчати, ніж говорити загальні фрази, аж поки вороженьки самі не згинуть, як роса на сонці. Ба ні, все ж іронізую. Під час зовнішньої аґресії непрацездатність механізмів національної держави відчутна кожному обивателеві, надто тим, хто вже змушений був стати біженцем у власній країні. А повернути ці механізми до належного стану можна тільки надавши нову виборону народом леґітимність усім імітаційним раніше гілкам влади, починаючи з перевиборів Верховної Ради.

* * *

На повному серйозі в пресі обговорюється побудова довжелезної прикордонної стіни на східному кордоні України. Причому тільки в тих областях, де виявилися зруйновані державні органи влади та спецслужби. Від варварів, від «білих ходоків», від здичавілих Інших завжди хочеться відгородитися якнайкраще, хоч стіною до неба, хоч ровом з крокодилами, це бажання чудово зрозуміле. Але перед тим, як витрачати кошти на зведення нового Змієвого валу, заводити прикордонних собак та контрольно-слідову смугу, краще спершу зрозуміти, чому така стіна не потрібна в Чернігівській та Сумській областях, хоча там проходить той самий небезпечний кордон, але була б дуже корисна для захисту спокою українців од Харкова до Маріуполя.

Якщо вже візьмуться зводити, згодиться досвід побудов і призначення подібних оборонних споруд з сивої давнини. Здається, Коллінґвуд досліджував продовження Адріанового валу на узбережжі, припустивши із загальних міркувань потребу в існуванні сторожових веж. Можливо, нам почати треба з таких веж спостереження і системи реаґування на диверсійні групи, а вже потім переходити до зведення суцільних бетонних блоків.
 

Луганськ сто років тому

 
Сьогодні на якомусь із каналів транслюватимуть український дитячий фільм «Іван Сила» про закарпатського українця Фірцака. На початку минулого сторіччя боротьба й культуризм були надзвичайно популярні серед молоді. Видатні борці, як українець Піддубний, були зірками, не гірше за сьогоднішніх зірок футболу та боксу.

Захоплення спортом не оминуло мого дідуся з маминого боку Дмитра Гончарова, який 1920 року навіть, за сімейним переказом, став чемпіоном Луганська з вільної боротьби. В родинному альбомі збереглося фото з одного тогочасного міського міжнародного чемпіонату (не плутати з чемпіонатом світу).

Луганськ, 1920. Міжнародний чемпіонат з французької боротьби. Цирк «Декаденс».
1. Додо[…]. 2. Щетинін. 3. Самохін. 4. Голоколосов. 5. Перковський. 6. Бурбо. 7. Дінсман. 8. Левковський. 9. Гончаров (нижній справа). Арбітр: Масленніков. Журі: Кішковський, Перкінс.

 

Хранителі спадщини

 
Кульмінаційним моментом цьогорічного американсько-німецького фільму «Хранителі спадщини» (The Monuments Men, 2014) є смілива операція англо-американської військової команди по збереженню предметів європейської старовини від двох загроз — знищення нацистами і захоплення у якості трофеїв радянськими військами. По сюжету загрози рівновеликі. І в першому, і в другому випадку культурна спадщина не повернулася б на довоєнне місце до своїх господарів, а зникла б назавжди. В картині радянські мисливці за культурними цінностями трохи не встигають, і команді «монументалістів» вдається вивезти найцінніше з радянської зоні окупації. Дивлячись через багато років на збережену статую роботи Мікеланджело, герой у виконанні Клуні торжественно визнає, що жертви були не марні. Ради цього, власне, і велася війна.

Час між днем висадки в Нормандії і Днем перемоги в Європі був, по суті, такою однією величезною операцією західних союзників по збереженню того, що залишилося в Європі після двох диктаторських режимів. Кому не пощастило, опинилися в радянській зоні, і вони діждалися визволення тільки через сорок років.

Сьогодні на узбережжі Нормандії європейцям є що святкувати. Вони святкують свою історичну перемогу в боротьбі за цінності відкритого світу. Серед повноправних переможців знаходяться й німці з італійцями. А нам залишається дивитися з боку запрошених гостей на чужому святі й по-доброму заздрити, бо мільйони жертв і перемога в Другій світовій не означали для нас ні національного, ні політичного визволення. Наша битва за ці цінності триває просто зараз.
 

Повітря свободи

 
Дивився сьогодні пряму трансляцію з польського святкування річниці свободи («25 lat wolności»), символічної річниці перших вільних польських виборів, і зрозумів, чому мене вже третій місяць переповнює відчуття щастя, незважаючи ні на які військові події на Східній Україні. Нормальні люди, нормальні промови, нормальна поведінка. І представник України, щойно обраний на вільних виборах, по праву знаходиться там, серед європейців, а не бурмотить щось невнятне на євразійському об’єднанні відсталих пострадянських країн, залежних од Кремля.

Це запаморочливо приємне відчуття свободного подиху, коли цілий світ відкритий і дружній, а не наїжачений за залізною завісою, коли можна без сорому за провладну брехню дикторів дивитися українські новини, а не шукати десь у мережі один опозиційний канал, коли норма це норма, а кривда це кривда. Таке свіже повітря свободи, призабуте за кілька років авторитарного відкату.

Своє чвертьстоліття вільних виборів Україна відзначатиме через два роки. До того часу необхідні країні демократичні реформи мають дати перші результати, і вже буде зрозуміло, чи це відчуття свободи залишиться назавжди, чи знову стане нетривалою відлигою.
 

Британська відеотека

 
Нашому тимчасовому уряду зовнішня політика поки вдається значно краще за внутрішню. Але не треба забувати, що в демократичних країнах відбуваються зміни урядів, і разом з цими змінами часто міняється і зовнішня політика. Скажімо, ніхто не ґарантуватиме, що новий американський лідер через два роки не захоче «принести мир» у стилі Чемберлена і здійснити нове «перезавантаження», незважаючи на окупований Крим і теперішні санкції проти аґресора. Добре відома приказка про відсутність вічних ворогів і вічних друзів у Британії. Ну, а Франція вже зараз не хоче втрачати комерційну вигоду, незважаючи ні на що.

Як непомітно відбуваються ці зміни зовнішньої політики, можна спостерігати на матеріалах величезної британської відеотеки, де викладено понад 80 тисяч відеоматеріалів за XX ст. http://www.youtube.com/user/britishpathe

Для порівняння дві відеоновини про Україну, ту, що знаходиться десь у Південній Росії.
(Пісня про врожай (1935)) https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=cC4vfkECwRI
(Визволення Києва (1944)) https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=i85Cb3RrlwM

У першому ролику журналісти ще згадують про українські визвольні змагання, що провалилися через нерозумне урядування, в другому ж просто розповідають про столицю України Київ, як про «першу столицю Росії». Так і сьогодні через нерозумне урядування втратити можна все і на зовнішньому полі, поповнивши подібні іноземні відеотеки новими інтерпретаціями.