Діаріуш або тиск слова

May 2, 2007

Презентація уявного шляхетства

Filed under: Культурологія — maksymus @ 15:40

 
Наприкінці 1960-х років підросло перше повоєнне покоління, діти та онуки робітників та селян, для яких плоди індустріалізації були природними, а жахи, що випали на долю батьків у революціях, голоді, репресіях, розрусі, майже витіснилися у сферу давньої історії. Незважаючи на відчайдушні спроби радянської влади увіковічнити пафос свого пророкованого і невідворотного народження, це покоління вже переставало відчувати спорідненість з героями революції. Разом із зростанням побутового добробуту в дітей робітників та селян з’явився потяг до високого, до витонченого та благородного. Реабілітована остаточно по війні російська дворянська класика та перекладна світова література стала чудовим ґрунтом для найрізноманітніших мрій про панський спосіб життя, надавала зразки висококультурності. Окремим, вихованим на цій літературі радянським інтеліґентам, випадала нагода примірити на себе і панський світогляд.

(Кіно.) Цінним маркером поширення такого світовідчуття у масовій радянській культурі став серіал «Адьютант его превосходительства» (1969), де вишуканий головний герой свій, за «наших», але, разом з тим, благородний, добре одягнутий у красивий офіцерський мундир; Соломін впорався з роллю. У той саме час на українському екрані майже десятиліття панує комедія з міщанського побиту зі співами і танцями «За двома зайцями» (1961). Глядач з потягом до високого починає розуміти, що за пародією Голохвостого та Проні ховається світ, до якого ті, яко міщани, не належать, але прагнуть, принаймні, доторкнутися, зімітувати. Той загадковий світ високої культури, до існування якого вже з’явилася цікавість радянського українця; надто правильні прісні герої з соціальних низів вже не справляють враження.  

(Радянська висока культура.) Тут слід сказати, що потреба «високої культури» (термін Ґеллнера) у радянського населення з’явилася зовсім не випадково. Саме 1960-і роки стали переломним моментом в утворенні нової історичної спільноти — радянського народу, що його концептуальне оформлення і проговорення у суспільстві відбувалося в наступне десятиліття. З’явившись як проект, ідея Радянського Союзу стимулювала керівників і в національній політиці поставитися до утворення радянського народу суто по-модерністськи. Спільне героїчне минуле, звитяги в ім’я патріотизму, зверненого до радянської батьківщини, спільна економіка та ідеологічні основи бачення комуністичного майбутнього експлуатувалися у типово конструктивістські способи прищеплювання новітньої радянської ідентичності. Скоріше за все, цілком інтуїтивно культуртреґери перевинаходили традиційні засоби національного будівництва. А саме, відкривали численні музеї (головно, Леніна та ВОВ), пам’ятники радянськім героям по всій країні, використовувалася наочна агітація у вигляді лозунгів, радянські обов’язкові ритуали у всіх колективах, пихаті контури «найбільшої у світі» держави, що займає — і це до кожного донесено — «одну шосту частину суші», централізовані змі тощо. Не дивно, що росіяни стали першою жертвою радянізації, радянська висока культура назавжди заступила російську дореволюційну, яка так і не змогла стати національною. Росіяни були першою жертвою, але й першим отримувачем зиску, як сформований радянський нарід, оскільки для них єдиних не існувало формальних бар’єрів, адже в основу радянської високої культури було покладено все-таки російську класику, російську мову та російський менталітет. Загалом — радянській тожсамості було принесено в жертву російську етнічність.

Звернення до образу висококультурного «свого» в історії СРСР (з найдавніших часів) цілком відповідає часу утворення цієї нової історичної спільноти. При цьому історичний матеріал, який закономірно експлуатувався весь час, подавася не як щось втрачене, а навпаки — цінний набуток. Оскільки найкращі представники були на «нашому» боці (Ленін-то був з дворян, — шепотом), то все відкинуте, а значить проскрибоване, виявилось не досить високим для «нас», найвищого, найдосконалішого і найпроґресивнішого ладу в світі.  

(Українська радянська культура.) Можна подумати, що перед такою потужною, свідомою своїх цілей машиною тотального державного зрівняння, з відкрито проголошеною метою «злиття народів», не було шансів сховатися у жодного горожанина. Але, як це часто буває, спасіння йшло з того самого джерела, що й небезпека. Найголовніші способи позбавлення населення попередньої етнічності та повна і безповоротня асиміляція у єдиний радянський народ виявилися ідеологічно ускладненими для безпроблемного навернення неросіян. Формально існували національні та автономні республіки, релікт ленінської політики вгамування інородців. Паспортна система надійно фіксувала національність за батьками, а кожен перепис її підтверджував. Мова шкільної освіти — здобуток визвольних змагань — в республіках також не могла бути одверто замінена на російську, як це було зроблено за інших часів та обставин з українськими школами на Кубані в 1933-му. Запізнілий наступ на школу почали щойно в 70-ті роки, коли влада усвідомила важливість мовної асиміляції. Ідеологічні засади держави парадоксальним чином ускладнювали винародовлення меншин.

Отже, для власне української високої культури в радянській державі не було місця. Але офіційна ідеологія не дозволяла померти і низькій. Дивовижне перебування у непритомності, несвідомості між неможливим життям, та не менш неможливою смертю породжувало всю українську радянську культуру повоєнного часу. Ті, хто наважувався вийти за встановлені колись межі української народності для хатнього вжитку, підпадали репресіям. Ті, хто піднімався до високої радянської культури, набуваючи офіційної ідентичності, по суті залишали власну народність. У притлумленому стані, щонайближче до народу та правовірного ідеологічного канону, який ґарантував виживання, і переховувалася українська ідентичність аж до Перебудови. Народу, «якого Правди сила ніким звойована ще не була».  

Націоналізм за своєю природою усуває чужу високу культуру, але не заради того, аби її заступила своя низька. Навпаки, щоб замінити чужу своєю відродженою або винайденою високою культурою. Це є основною програмою будь-яких націоналізмів, суттю будь-якого «національного відродження». На що ж випадає опертися українцям сьогодні?

* * *

Надзвичайно прості й самоочевидні речі виявляється несподівано складно оформити у зв’язний текст. Тому і доводиться підходити до суті манівцями. Відчуття браку сталої, природної шляхетності навколо, сподіваюсь, супроводжує кожну освічену людину в Україні. Досьогоднішня неможливість піднестися у всіх сферах над ґрунтом традиційного українського народництва, низкої культури, освяченої радянським ладом, може найкрасномовніше свідчити як не про провал, то принаймні про незадовільний перебіг нашого національного «відродження» (нехай, «проекту»).

Важливою подією національного культурного будівництва стала випущена і презентована минулого місяця книга Оксани Забужко:

Забужко, Оксана. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — К.: Факт, 2007. — 640 с. — ISBN 978-966-359-160-5.

(Забужко тужить за шляхетністю.) Той хід, яким авторка намагається віднайти (уявити) втрачену українську високу культуру, наслідує радянський/російський спосіб. За цілковитого панування народництва в українській літературі з народу і для народу останніх півста років взірцем, як і для сучасних росіян, стала дожовтнева література. Серед майже цілковито зденаціоналізованого шляхетського стану, серед малоросійського дворянства і знайшла Забужко одну-єдину рятівну нитку. Але яку! Леся Українка чудово задовольняє західницькі устремління, має бажане благородне походження, національну свідомість та відповідну стать. [На окрему увагу заслуговує тема фемінізму. Книга про видатну жінку демонстративно жіноча. Текст пахне піхвою, — прямо рекомендували мені.]

Йдучи лабіринтами Лесиної творчості, Забужко ретельно вибирає свідчення тієї омріяної шляхетності в українській культурі, все те високе, брак чого дістався нам у спадок од радянського національного будівництва. Розгортаючи картину напівзабутих ідей та течій XIX ст., авторка винаходить у «локальній культурі» малоросійського дворянства потрібну, як їй здається, складову для протиставлення переможному «бунту мас». Ця складова — західництво. Західництво як походження, західництво як гностична єресь, західництво як лицарство, західництво як фемінізм. Будь-яке народництво відкидається як неприродне, імплантоване з чужої російської дійсності явище «інтеліґенції розриву». Під тепер вже аристократичний вогонь глузування потрапляє вся різночинна українська класика, неважливо, дозволена, чи заборонена, їй ставиться на карб нешляхетність та невтаємниченість.  

(…і тче мундир адьютанта.) Задовольняючи свої цілком сучасні бажання вибудувати українську високу культуру, Забужко майстерно виплітає з віднайдених гуманітарних ниток матерію для своєрідного мундиру адьютанта. Адьютанта не «Его Превосходительства», але «Його Ясновельможності»! Цей вигаданий адьютант є членом «свого» таємного товариства серед маси «ворожих землячків» та над недостойним мовчазним населенням. Членом товариства, до якого через негідне походження не прийняли б і Шевченка, а через негідне поводження не взяли Грінченка. Авторка не помічає, як час од часу в тексті з’являється туга за закритими товариствами напівмасонського типу, за високопанською «локальною культурою», за старшинською Україною, яку ми втратили. Вона ладить себе у благородні щасливиці, якій дозволено за походженням одягати витканий з мрій мундир. Україна шляхетна і атрактивний Захід поєднються мисленним переходом між рицарством та лицарством, немов у казці зі щасливим кінцем.  

(Приречені локальні культури.) Насправді «локальні культури» були приречені. В ґрунті речі невірно тлумачити їхню історичну поразку та схід зі сцени як результат руйнівного впливу російського народництва. Перед колишніми локальними культурами еліт стояв вибір — перейти на чужу високу культуру, чи піднести власну низьку до рівня національної. Зрозуміло, що вже для демократичного покоління Лесі Українки, племінниці Драгоманова, це означало неминучу відмову від усякого «Його Ясновельможності». Нині не залишилося навіть місця, де він, «Ясновельможний», міг би бути.  

(«Глибокохамське» «великопанство».) Втім, і сьогодні людині найплебейськішого походження та поводження відкритий шлях до аристократизму за зразком Голохвостого. Парадоксальним чином виявляється, що долучатися до атрибутів «великопанськості» можна і в «глибокохамський» спосіб, позаяк відсутність шляхетності переживає не тільки пострадянська інтеліґенція. Хам-можновладець знає простіший шлях долучення до оспіваної Забужко втраченої масонської, гностичної, західної складової шляхетності. За атрибутами «великопанства» справа не стане. Забавні герби зі стрічками та хрестами прикрашають утаємничених кавалерственних дам та шевальє від спеціально утворених для цього дійства орденів.

Смішно? Так. Саме проти цього хамства і був спрямован головний пафос авторки. Але здолати «глибокохамство» неможливо, спираючись на реконструкцію давно зниклих кодексів знищеного історією класу. Бо не позірний аристократизм з походження робив окремих нащадків старшини та представників малоросійського дворянства цікавими для конструювання високого неба нашої національної культури.  

Головним для нас є те, що українські діячі часів Лесі Українки свідомо відмовились од високої писемної чужої культури на користь розбудови своєї власної. Нашої власної високої культури! І, як і ми, вкладали в цю національну мрію свою надію.
 

6 Comments »

  1. ах, яка краса. мушу купити цю книжку.

    Comment by ferike — May 2, 2007 @ 12:04

    • Теж планую почати її читати.

      Comment by iozhikov — May 2, 2007 @ 12:16

    • книжка ахрєнєнна… Вчора випадко взяв дорук. Незчувся, як прочитав сотню сторінок за годину… Дивна річ…

      Comment by klim_ov_ich — May 18, 2007 @ 06:47

      • Таки – “ахрєнєнна”.
        На роботі оголосив – “сисадмін у запої, дрібницями не турбувати” – та й читав три доби.
        Тоді дав сину: “якщо многа букафф, нє асилил – не поважатиму”. Тиждень тільки попоїсти вилазить зі своєї кімнати.
        Щодо “мундиру … «Його Ясновельможності» – дозволю собі не погодитись з maksymus.
        Мені до души той внутрішній кодекс честі, “лицяря без страху й догани”, що його вибудовує Забужко, хай навіть це “міф Лесі Українки”. Паньске походження тут не головне й лише підкреслює, що необхідно “три покоління освічених і вільних”. Завважу тут відмінність від колишнього радянсьгого “три діплома”.
        А зовнішню атрибутику залишимо проффесорам – хай бавляться та підживлюють фольклор.

        Comment by anonymous_lj — July 14, 2007 @ 07:33

  2. Несподівано знайшов посилання на це повідомлення в збірці «Гендерные исследования, №17 (1/2008): Харьковский центр гендерных исследований. – 368 с.»: http://www.kcgs.org.ua/gurnal/17/kcgs.org.ua_GS_17.pdf (Ольга Плахотник. С.336)

    Comment by maksymus — October 30, 2008 @ 19:24


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: